☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Солдат Іван Манесенко
Українська народна казка Буковини

Солдат Іван Манесенко служив в армії двадцять п’ять років. Відслужився, і пустили його додому. Дали йому на дорогу продуктів. Ішов він з тими продуктами, і ще місяць іти додому, а продуктів уже нема. Зажурився солдат Манесенко. Але дивиться: недалеко ліс, а в лісі при дорозі будинок. Думає собі: «Зайду я в цей дом і попросю їсти». Зайшов, а там нікого нема. І він сам до себе каже:

— Даром я зайшов. Нема нікого. Але чує: хтось заговорив зі стіни:

— Якщо дуже хочеш їсти, на вікні є скатерка. І слухай, що я буду тобі казати. Коло порога — столик, а на столику — книжка та свічка. Увечері засвітиш свічку і будеш читати до ранку книжку. Як погоджуєшся на це, скажи: «Скатерко, розстелися!», і на скатерці все буде: наїдки й напитки. Наїсишся і скажеш: «Скатерко, закрийся». І скатерка закриється, і нічого на ній не буде. Змотаєш її і покладеш назад на вікно. І засвітиш свічку, і будеш читати книжку до самого ранку. Прийдуть чорти і будуть кричати: «Солдате Манесенку, лиши книжку читати, і ми тобі заплатимо, скілко схочеш!» А ти не лишай читати і не оглядайся назад себе. Най який буде тобі страх, не оглядайся, бо лиш оглянешся — і тебе не стане, знищать тебе. Вони будуть кидати на тебе ножами, каменями, а ти не бійся. Зроби ся день, і ти будеш відпочивати до вечора, а ввечері знов почнеш книжку читати. Коли схочеш їсти, заговориш до скатерки, як тобі сказано було, і скатерка тебе нагодує. На третю ніч ти закінчиш читати книжку і вранці мене побачиш.

Солдатови інтересно стало. І запитав він:

— Хто ти така і як ти в цю стіну попала?

— Я царська дочка. Не хотіла слухати мами, і мама сказала: «Чорт би тебе забрав!» І чорти мене забрали.

Думає солдат Манесенко: «Ану, побачу я, що з того вийде». Взяв він з вікна скатерку і сказав:

— Скатерко, простелися!

Скатерка простелилася, і з’явилися на ній всі напитки й наїдки. Солдат поїв добре, і весело йому було.

Настав вечір. Солдат світи свічку, розкриває книжку і починає читати. Читав, читав — уже дванадцята година ночі. Приходять чорти і кричать до него знадвору:

— Солдате, остав книжку читати, ми тобі заплатимо, скілко ти схочеш.

І було тих чортів, як трави та листу. Просять вони його:

— Остав читати книжку!

А він не слухає, читає, роби так, як говорив йому голос зі стіни. Чорти кидали на него ножами, каменями. А він не обертався, і то йому нічого не пошкодило. Прийшов той час, що запіяли кугути, і чорти щезли. А солдат читав до ранку. А тоді закрив книжку і пішов на відпочинок.

Коли солдат захотів їсти, знов сказав:

— Скатерко, розстелися по столу.

Скатерка розстелилася, і знов появилися наїдки й напитки. Наївся він і сказав:

— Скатерко, закрийся.

Всі наїдки і напитки зникли, він згорнув скатерку і поклав на вікні. Пішов під дуба і ляг на спочинок. Чекає другого вечора. Пройшов день, наступив вечір. І знов сказав солдат Манесенко:

— Скатерко, розстелися по столу.

Скатерка розстелилася, повечеряв добре солдат і сказав:

— Скатерко, закрийся.

Скатерка освободила йому стіл, він світи свічку, розкриває книжку і знов починає читати. Дочитався до півночі, і знов появилися чорти. І просять:

— Солдате, остав книжку читати. Ми тобі заплатимо, скілко ти схочеш!

А солдат не лишає книжку читати, продовжує так, як йому говорило зі стіни. Чорти починають лякати його, кидають ножі, каміння. А він не дивиться ні назад, ні вбік, лиш читає книжку. Вже чорти й ближче підійшли. Все просять:

— Остав читати!

А він не дивиться на них. І дочитав до ранку. А вранці закриває книжку і береться до скатерки, щоб скатерка його нагодувала.

— Скатерко, розстелися по столу!

І скатерка розстелилася, і знов появилися наїдки й напитки. Наївся він добре, напився. І знов пішов під того дуба відпочивати.

І думає солдат: «От якби бог допоміг ще одну ніч почитати і побачити, що зі стіни вийде». Відпочив солдат, і вже й вечір настав. Він знов до скатерки:

— Скатерко, розстелися по столу! Скатерка розстелилася, він повечеряв.

— Скатерко, закрийся!

Скатерка закрилася, він згорнув її, поклав на вікні і взявся читати книжку. Свічка горіла, а він читав, читав, читав. Опівночі появилися чорти. І було їх більше, як трави та листу. Уже йому й по плечах лазять, гладять його по бороді.

— Остав, солдате, читати книжку!

А солдат не зважає і своє продовжає — читає книжку. Прийшов той час, кугути запіли і чорти щезли. Солдатови стало легше, зсунувся йому тягар з плечей. Дочитався солдат Манесенко до ранку і кінчив читати книжку.

Тоді щось загуркотіло, стіна завалилася, і вийшла відти царська красуня. Привіталася:

— Здрастуй, солдате! Я буду тобі женою, а ти мені — мужем. І каже:

— Бери цю скатерку і на тобі золотий перстень. На ньому моє ім’я. Бере він той перстень, кладе собі на палець. Взяла вона його з собою. Хоче повести до батька свого, щоб батько побачив солдата і дав її за него заміж.

Ішли вони удвох, шли і прийшли до моря. Далі треба було плисти кораблем. Корабель стояв при березі. Його прислав батько тої царівни. Вона й каже солдатови:

— Ти знаєш що? Я приїду додому і розкажу про все свому батькови. Як батько дозволить, я повернуся за тобою назад. А як ні, то пришлю солдатів.

Він лишився, а вона поїхала. Хоче він їсти і відпочити. А недалеко був ліс. У тому лісі була хатинка, а в тій хатинці жила баба-чарівниця. Їсти є що, бо має скатерку. Він повечеряв і думає: «Що ж робити, де переспати?» Та й побачив світло і пішов на то світло в ліс. Заходи він до тої хатинки, а там баба і з нею хлопчик десяти років. Проситься солдат у бабки на ніч, а вона каже:

— Я би вас приймила на ніч, та не маю вам що дати повечеряти. Ідіть десь далі, може, десь повечеряєте.

А солдат їй:

— Не журіться, бабко, в мене є що їсти.

«Звідки у него є що їсти? — думає бабка. — В него нема ні мішка, ні торби». А він витягає скатерку і каже: «Скатерко, розстелися по столу!» Розстелилася скатерка — і на ній наїдки й напитки. Бабка врадувалася. Сіли коло стола солдат, бабка й хлопець. І сказала бабка солдату:

— Лягай спати на лавку.

Ляг солдат спати, а бабка думає: «Що зробити, щоб від солдата ту скатерку забрати?» Вийшла вона з хлопцем надвір і каже:

— Треба ту скатерку від солдата забрати. Він поклав її у кишеню. Як заберемо скатерку, то вона буде годувати нас все життя. Бабка дасть тобі прутик, а ти торкни ним солдата. Солдат буде спати мертвим сном, а ти возьми скатерку і неси бабці.

Хлопець сказав:

— Я це зроблю.

А солдат сидить і не спить, і хлопець не зміг того зробити. Рано солдат каже бабці:

— Я йду до моря. Може, засну там, то хай мене хлопець збуди, як прийде корабель.

І пішов собі солдат з тим хлопцем понад море. Хлопець мав його будити, коли прийде корабель. Солдат лягає на тім місці, де його лишила царівна. Він заснув, а хлопець ударив його прутом. І солдат заснув мертвим сном. А хлопчик забув узяти в него скатерку. Грається він собі на березі моря, кидає у воду каміння.

От припливає корабель. Приходять солдати, дивляться, а солдат Манесенко спить. Посиділи вони коло солдата, поки пробудиться, а він спить. Хтять його сплячого взяти. Піднімають дванадцять чоловік — не годні підоймити. Взяли вони та й поїхали назад до царя. Розказати царській дочці, що не годні були підоймити солдата з землі. А хлопчик собі грається, не бере скатерки. І не будить солдата.

Прийшли дванадцять солдатів до царської дочки і сказали:

— Солдат спить, і ми не годні були його підоймити.

— Я сяду з вами і поїдемо за ним. Беріть лопати, підкопаємо його і заберем.

Сідає вона з ними на корабель і пливе до того місця, де спить солдат. Припливають вони туди і знову застають солдата сплячого. Взялися солдати піднімати його при ній — не годні відірвати від землі. Беруть вони роскалі і хтять підкопати його. Почали кругом него копати, а з землі кров тече.

Царська дочка пише записку, щоб він, коли пробудиться, знав, що була коло него царська дочка. Знімає з солдата кашкет і кладе туди записку. Сіла на корабель і поплила.

Відплили вони від берега зо два-три кілометри, а хлопчик підійшов, ударив солдата три рази прутом, і солдат пробудився. І каже йому хлопець:

— Були коло вас які-то солдати і яка-то жінка. Подивилися та й забралися.

А солдат догадався, що то була царська дочка.

— Ай-яй-яй, — сказав солдат, — чого ж ти мене не збудив хутше? Зняв він кашкет і зачав чухатися в голову, а з кашкета випала записка. Він прочитав її, а там було написано, як перший раз його будили і як другий раз. А він з тої досади хлопця за ногу — та й кинув у море. Та й мало не втопив його. А сам пішов далі. Вже не повертає до бабки, а йде лісом далі.

Йшов він, ішов лісом, чує: кранчать орленята. Вони хотять їсти. Орел забрався і вже три доби його нема. А вони голодні. Солдат сказав:

— Скатерко, розстелися!

Скатерка розстелилася на траві, і з’явилася на ній різна їда, і він годує орленята. А орел надлітає і тоже їду приноси. І побачив орел, що солдат уже нагодував його діти. А тоді солдат каже орлови:

— Я хочу, щоб ти перевіз мене через море на ту сторону, бо там мене чекає царська дочка.

Орел йому:

— Я перевезу. Сідай на мене і добре тримайся.

Сів він на орла, і полетів той через море. Заснув солдат на орлові. А орел уже підлетів до того царя, що його дочку солдат врятував від нечистих. Приземлився, струсився, і сплячий солдат упав на землю. Орел полетів до своїх дітей, а солдат пробудився і піднявся на ноги. І сказав:

— Спасибі орлови, що він мене не кинув з висоти і я остався живий. Думає собі: «Де ж тут переночувати?» Іде він по городу і читає таблиці магазинів, а на них написані фамілії купців. Пройшов він трохи, дивиться: на одній таблиці написано: «Олексій Манесенко».

Його фамілія! Може, то родич який? Заходи він у той дім, а там чоловік, жінка і парубок. Солдат поздоровкався і назвав себе. І хазяїн дому теж назвався. І тоді взнали вони, що вони двоюрідні брати, а їх батьки були рідні. Почав брат гостуватися з солдатом. А тоді лягли відпочити. Рано солдат спитався брата:

— Де б тут купити домик, щоб було де жити? І чи позичиш ти мені грошей?

А брат йому:

— Я позичу, кілко треба. І домик тут є на продаж. Цар продає. Бо жив він у тому домі і щось йому там не йшло. Побудував собі дворець і там жиє, а той дім продає.

— То цар дуже дорого схоче за него.

— Скілко схоче, я тобі дам. Бо в мене є гаманець-два червонці. Скілко не труси ним, гроші будуть сипатися. І насиплю грошей, скілко скаже цар.

А солдат йому:

— А в мене є скатерка, що ввесь світ може нагодувати.

Брат показує гаманець. Почав трусити — сипеться золото. Солдат сказав:

— Ану, брате, зупини свій гаманець. Я покажу свою скатерку. Брат зупинив гаманця, а солдат бере скатерку і каже:

— Скатерко, розстелися по столу.

І на скатерці з’явилися наїдки й напитки. Хазяїн дому сказав:

— У тебе, братчику, є що їсти й пити, а в мене — гроші. І будем ми жити.

Поговорили вони і пішли до царя побачити дім і догодитися, щоб купити його. А той дім недалеко того царя, що він його дочку врятував. Прийшли вони до царя і питають:

— Ви продаєте свій дім?

— Продаю, бо я в нім не жию уже десять років. Запитали царя, кілко хоче за него.

— Дванадцять бочок золота. І щоб усі бочки були на колесах. І щоб їх тягнули однакові коні, і щоб тими кіньми правили однакові люди. Щоб не розрізнити їх було.

Солдатів брат погодився це зробити і сказав:

— Ми вам привезем дванадцять бочок.

Пішли вони підбирати людей, щоб дванадцять було однакових, як їден. І зробили для тих людей дванадцять однакових вбраннів. І замовили дванадцять однакових бочок на колесах. І насипає той солдатський брат грошей повні бочки. З того гаманця насипає. Як цар сказав, так вони й зробили. Приїхали до царя з тими грішми. І продав він той дім. І зробив документи, дав солдатови ключі — все геть чисто.

Солдат купує книжку і йде жити в той дім. «Буде мені скучно, то буду читати». Дивиться він скрізь по кімнатах — все в порядку. Стіни з дзеркалами, підлоги позлочені. Куди б не прийшов у кімнату, сам себе бачить. Скрізь краса.

Вийшов солдат оглянути сад. Ішов він, ішов по саду, а в кінці саду дерево величезне. Грубе й сухе. Глипнув він на то дерево вверх, а там кістки чоловіка завішані. Виліз солдат на дерево і відчепив той скелет. Здоймив його на землю і подумав: «Похороню я цего чоловіка і зроблю за него обід». Поховав він скелет на цвинтарі. І хто випроводжав той скелет, він усіх тих людей забрав до себе і сказав:

— Скатерко, розстелись!

І все появилося на скатерці. Нагодував він усіх тих людей. Люди наїлися, подякували і пішли по домах. Солдат провів людей і вернувся в дім спати. От уже й північ. Чує: тріщить по підлозі щось. Дає йому страх. І двері самі відкриваються, а воно йде по підлозі до него. На солдатови шкіра труситься, і думає він: «Що вже буде, то буде». Засвітив солдат свічку, дивиться, а то чоловік великий і товстий. І каже той чоловік:

— Не бійся мене, солдате. Ти мене похоронив, іди за мною, я тобі щось подарую.

Солдат хоче-не-хоче, боїться, але йде. Той чоловік уперед, а солдат позаду. Приводи його чоловік до того сухого дерева, з якого солдат зняв скелет. І каже той чоловік:

— Ану, солдате, бий у це дерево три рази ногою.

Солдат ударив три рази ногою в дерево, а там двері ся одкрили. А під тим деревом погріб. У погребі кінь стоїть такий, що ще ніхто ніколи такого не бачив. І три бочки вина стоять. І шаблі висять на кілках — одна на п’ятдесят пудів, а друга — на сто. Чоловік і каже:

— Ану знімай перший раз шаблю на п’ятдесят пудів. Солдат пробує і не годен зняти. Тоді каже той чоловік:

— Ану пий з першої бочки чарку вина. І знов возьмешся до шаблі. Випив солдат чарку вина і почув, що він дуже сильний став. Пробує зняти ту шаблю — підходи вже вона до його сили. А той чоловік каже:

— Ану бери ту шаблю, що на сто пудів. Піднімеш чи ні? Попробував — не годен. А той чоловік каже:

— Ану пий з другої бочки чарку вина.

Випив він — ще більша сила в него ся зробила. Взявся до тої шаблі, що важила сто пудів, — підняв і може нею робити.

— А тепер, — каже, — як схочеш, щоб у тебе ще більша сила була, то випий вина з тої третьої бочки.

— Та вистачить у мене вже сили, — каже солдат. — А що з тим конем робити?

— Вимикай з него одну шерстину і закручуй собі кругом вуха. А коня випускай на волю. Коли тобі треба буде цего коня, то запалиш сірника і припечеш той волос. Кінь прийде до тебе і зроби все, що тобі буде треба. А коли тобі треба буде шабля, крикнеш: «Шабля спасенна!» І вона в тебе в руках з’явиться. Пускай коня на білий світ при мені, нехай він гуляє.

Випустили коня на білий світ, і пішов він гуляти. Сказав той чоловік солдатови:

— А тепер іди спати і нічого не бійся.

Пішов солдат спати. Спав до ранку, і ніхто його вже не тривожив. Прожив він так тиждень. Усі дні сідав солдат на балконі і читав книжку. Йому з того балкона було все видно. Сидить він одного разу, читає книжку, коли чує: в царському дворці крик і плач. А то цар одержав повідомлення від змія, щоб дав на пожирання дочку. Ту саму дочку, що солдат врятував. Думає він: «Чого ж вони плачуть?» Посилає він сусідку розпитатися. Та пішла розпитала. І цар сказав:

— Дванадцятиголовий змій вимагає мою дочку на пожирання. А як не дам, то змій води не дасть. Віддам дочку — і врятую весь народ.

От веде цар свою дочку на те місце, де змій має вийти і пожерти її. Думає цар: «Відти вона вернулася, а відци вже не вернеться». І плачуть цар і цариця кривавими сльозами.

Розказала сусідка солдатови, що таке й таке в царя. А солдат думає: «Як таке діло, то я поможу, нечисту силу знищу». Розпікає солдат волос коня, що той чоловік подарував, — кінь з’являється коло него. І каже:

— Підем порятуємо царську дочку. Сідай на мене та й поїдем туди. Я знаю, де це.

А солдат як був у солдатському шматті, так сів на коня й поїхав. Кінь летить і каже солдатови:

— Як прилетимо туди, не в’яжи мене до дуба. То я тобі поможу. Він так і зробив. Приземлився на те місце. А царівна сидить на лавочці і чекає смерти. Побачила вона, що приземляється кінь, а на коневи якийсь солдат. Приземлився солдат і каже:

— Здрастуй, красуне! Вона йому:

— Солдате, ви тікайте, бо прийде нечиста сила, то з’їсть і мене, і вас.

Була вже ніч, і вона не пізнала, що це той самий солдат. Ще добре вони не поговорили, а вже змій дванадцятиголовий прилітає. І говори:

— О, я казав цареви, щоб курочку прислав, а він і кугута прислав! А солдат говори змійови:

— Ти подавишся курочкою і кугутиком.

— А ти що, цар в царях, богатир в богатирях?

— Поборешся і будеш знати. Змій каже:

— Давай!

Почали боротися. Кинув солдат змієм до землі — змій по коліна загруз. Повторив солдат ще раз — по пояс змій заліз. І таку силу має солдат, що змій не може зрушити його. Кинув солдат змієм і третій раз — по голови загруз змій. І сказав солдат:

— Шабля моя спасенна!

І прилетіла до него в руки шабля стопудова. І взявся солдат стинати змійови голови. Стяв голову, а кінь ударяє задніми ногами і відбиває, щоб вона більше не приростала. Солдат другу голову зрубав — приросла! Тоді солдат ще раз її відрубав, кінь відбив її ногами, і більше голова не приростала. І так солдат відрубував голови, а кінь відбивав. І відрубав дванадцяту голову, останню, і кінь відбив. Знищили змія!

Кінчили вони рубати змія, і білий день ся зробив. Тоді царська дочка пізнала солдата Івана Манесенка. Того, що врятував її від чортів.

Бере він царську дочку на коня, і їдуть вони до царя. Цар побачив, що дочка приїхала на коневи з солдатом. Питає дочку:

— Спас тебе цей солдат? Вона каже:

— Спас. Він мене й від чортів спас. Цар каже:

— Неправда це.

А солдат слухає, що каже цар, та й каже:

— А от буде й правда. Я вам покажу, яка правда.

Виймає скатерку, виймає і перстень золотий з її ім’ям. Цар побачив, що правду каже солдат. І дав заміж за солдата свою дочку. Вбрали солдата по-богатирськи і зробили свадьбу. Після свадьби взяв солдат царську дочку в дім, що його він купив у царя. А той каже:

— Та там же небезпечно жити. Я в тім домі жити не міг. Мене ж там мучило.

— А мене не мучи, — сказав солдат Іван Манесенко. І жили вони в тім домі довгі роки.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області 11 серпня 1984 року Боднар Гаврило Тимофійович (1914 року народження)