Спляча красуня і сім карликів
Українська народна казка Буковини

Була жінка і мала дівчину. Чоловік її умер. А дівчина виросла, і дуже красива вона була. Мама її дивиться в дзеркало і каже: — Я красива. А дзеркало їй:

— Ти красива, але твоя дочка ще краща.

Розсердилася мати, що дочка краща за неї, та й думає: «Поведу я її в ліс, най з’їсть її дичина». Повела вона дочку в ліс, лишила там, а сама пішла додому. Довго дівчина блукала по лісі і найшла там хатку. Заходить вона в ту хатку, а там — сім повних тарілок, сім порцій хліба, дві фляшки вина і сім склянок. «Тут повинно бути сім чоловік, — подумала вона. — їсти з одної тарілки — покривдити одного». І вона з кожної тарілки трошки з’їла і з кожної порції хліба трошки надломила. А сама сховалася.

Прийшли сім карликів і пізнали, що хтось був, бо з усіх тарілок і з усіх порцій хліба потроху з’їдено.

— Хтось був тут, — кажуть карлики. — Якби це була жінка, то була б нам за маму, а якби чоловік — то за тата.

Сіли вони обідати. А дівчина зрозуміла, що нічо’ їй не буде, та й виходи. Карлики тішаться, цілують її.

— Ти будеш нам за маму: нічого ти в нас не будеш робити, лиш їсти варити. А як ми підем, то ти замкни двері і нікого не пускай до хати.

Замкнули вони хату і пішли на роботу. Там була висока гора, то карлики копали в ній золото. В одній кімнаті в них було повно золота, але вони не знали, що з ним робити, бо думали, що лиш вони є на світі і більш нікого з людей.

А мати дома подивилася в дзеркало: «От я красива!» А дзеркало їй каже:

— Ти красива, а дочка ще краща.

Так мати дізналася, що дочка її ще жива, і пустилася глядіти дочку. Довго блукала вона по лісі, поки не натрапила на ту хатку. Подивилася у вікно — правильно: дочка її в цій хаті жиє! Крикнула вона:

— Пусти до хати!

А дочка з хати відповідає:

— Нє, я до хати не пустю, бо в мене є сім дітей, і вони казали, щоб нікого до хати не пускати.

Пішла стара назад додому і думає, як би згубити дочку. Взяла собі яблук, а в одно яблуко пустила трутину. Приходи під вікно другий раз.

— Пусти до хати, я мама твоя.

— Не пустю.

— То відчини вікно та возьми яблуко.

Дочка не пускає. А мати бере та й сама їсть яблуко.

— Відчини вікно, то й тобі дам яблуко.

Дівчина відчинила вікно, і мати дала їй яблуко з трутиною. Вкусила вона те яблуко, впала та й умерла. Тоді мама спокійно пішла додому — нема вже дочки.

Приходять карлики додому, а мама їхня вмерла. Дак вони сторцюють її, дак вони сюди, дак вони туди — нічого не помагає. Тоді вони зробили золоте труно і поклали її в то труно. Та й забрали з собою туди, де вони працювали. Кладуть труно на вершину тої гори, копають, копають, а тоді вийдуть на гору та й дивляться на неї.

їдного разу їхав коло тої гори верхи цар. Забачили вони царя і виходять напроти него. Спиняють його і кажуть:

— Ви погоджуєтеся бути нам за тата? А цар питає їх:

— Що ви тут робите?

— Ми, — кажуть, — копаєм тут золото. У нас є кімната, повна золота.

Цар їм:

— Буду вам за тата, але щоб усе золото було мені.

Вони погоджуються, дають усе золото і кажуть:

— У нас була мама, але вмерла.

— А де ж ви її поховали? — питає цар.

— Ми не поховали її, а поклали в труні на вершині гори. Як захочем її бачити, то йдем і дивимося на ню.

— То покажіть мені її, вашу маму.

Злази він з коня, їден тримає коня, а ті ведуть царя до мами. Як вийшов він на ту гору та як подивився! Вона така красива лежить у труні! Здоймає її цар із труна і хоче поставити на ноги. Вона хитнулася. Цар хотів її задержати, щоб не впала, та як підхопив знизу за голову, як ударив, а то яблуко так і вилетіло їй з горла. І вона ожила. А цар каже їй:

— Я нежонатий цар: буду твоїм чоловіком, а ти будь моєю жінкою. І ці хлопці будуть наші, ми будем їм за тата й за маму. А золото, що вони будуть копати, буде наше.

Взяв цар дівчину, і поїхали до него додому, і справили весілля. І дуже багатий цар був, бо мав багато золота. Та й жили вони багато літ.