☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Так було суджено
Українська народна казка Бойківщини

Був багатий пан. Ладив усякі забави. Раз подумав собі, щоб не лише земних панів, але й бога запросити. Пише лист до господа, запрошує на забаву. Але адреси до бога не знав і кинув свого листа в поштову скриньку без адреси. Коли прийшов той день, на який дав запрошення до господа, зробив він забаву. Великі пани поприходили до него, а господа не було. Аж уночі приходить під вікно, де він спав, дід і кличе його:

— Пане, прийміть мене переночувати.

А дід був дуже дрантивий — такий, що з одежі дрантя висіло. Пан відказав:

— Я не приймаю такого дрантивого діда до хати. І відвернувся.

А в того пана була кухня літня. В ті кухни була служниця. Як звикле, та служниця там мешкала. Впустила вона діда до тої кухни і говорила з тим дідом, поки не заснула. Навіть не чула, коли дідо вийшов з хати. А коли рано пробудилася, вздріла на столі три тарілки, перевернені догори днами. Підняла тих три тарілки. Під одною була грудка золота, під другою — грудка срібла, а під третьою фотографія хлопця, за котрого вона мала віддаватися.

Пішла та дівчина з дідовим дарунком до пана. А пан собі подумав: «То, певно, був Господь, а я не пустив до хати». Бере пише другий лист, такий самий, як перший, і пише, котрого дня має бути в него знов забава.

Прийшов той день, і пан знов ладить забаву. Знов посходилися пани і бачилися до того часу, коли дід першого разу приходив до него, але діда не було. А вночі зробилася буря, така, що домом, де жив пан, затрясло. З’явилася перед вікном звірина, кличе пана і проситься переночувати. А пан як вздрів, що то звірина, — взяв стрільбу ту звірину стріляти. Звірина відійшла, перемінилася на діда, і дідо знов зайшов до тої служниці. Знов зачали говорити дід з служницею. Д’дідови прийшли ангели і кажуть, що в лісі, в якогось лісника, народився хлопчик. Яку йому дати долю? Дід уповів, що в того пана, в домі якого він сидить, народилася дівчина, і вона з тим хлопчиком має пібратися.

Служниця сказала панови, що ангели говорили дідови і що сказав дідо. А пан став та й думає: «Я такий багатий пан. Аби якогось лісника син женився з моєю донькою? Ні. Треба не допустити того. Треба якось ту дитину загубити».

Взяв пан торбу грошей і поїхав у ліс до того лісника купувати дитину. Приїхав у ліс, а лісник напудився, що такий пан приїхав до него в ліс. За чим приїхав? Пан каже:

— Я чув, що в вас народилася дитина, хлопчик. Продайте мені ту дитину.

І висипав з торби гроші. Жінка подивилася на чоловіка, а чоловік — на жінку. Та й каже чоловік:

— Продаймо.

Та й продали ту дитину. Мати завила дитину в подушку, дала фляшчину молока і віддала панови. Пан сів на сани і вповів фірманови, аби їхав швидко. Над’їхали до дуже високого мосту. Тоді пан каже:

— Стань.

Фірман став, і пан ту дитину заніс під міст. Поклав під мостом та й каже:

— Я думаю, зятю, що ти туй закінчиш своє життя.

Вискочив відти і повів фірманови, аби їхав скоро геть. Аби він не чув, як буде плакати дитина.

А ззаду них їхали до него купці за товарами. Були купці випивші. Над’їхали на міст, а там дитина плаче. Було то вночі. І вони стали. Якби були тверезі, може би, не йшли там дивитися. А то були випивші і пішли подивитися там. Один з тих купців каже:

— В мої жінки нема дітей. Я беру цю дитину, буде жінка мати забавку.

Та й узяв ту дитину.

Приїхали вони до того пана за товарами. Той, що взяв дитину, лишився коло коней, а другий пішов на дві фіри товар брати. Пан питається:

— А чого той другий не йде сюди? А той каже:

— Ми забавку найшли.

Як пан почув, що вони найшли забавку, то йому здалося, що він уже в землю потав. Бо здогадався, що то за забавка. І каже:

— Іди заклич того, що має забавку. Той прийшов, а пан каже:

— Продай мені ту забавку.

— Ні, не продам, бо в мої жінки нема дітей.

А той як зачав його нудити, так він мусів продати. Відпродав ще раз. Доки пан видавав товари, кинув ту дитину десь у куток, а як видав товари, узяв скриньку, запакував там тоту дитину і заніс на море. Пустив на море і вповів:

— Я думаю, зятю, що ти туй закінчиш своє життя.

А море, як море. Вітер віяв, а скринька легка була, і перенесло ЇЇ на другу сторону моря. А там був монастир. І, як звикле, монахи ходять у самоті молитися. Один монах надійшов туди. І вчув, що дитина яйчить в тім ящику. Витяг монах той ящик, забрав дитину і заніс у монастир.

У тім монастирі дитина жила, може, вісімнадцять років, може, більше. А тоді монахи зробили там велику відправу і гостину в монастирі зробили. Приїхав той пан з донькою на ту відправу й гостину. І панова донька сиділа на ті гостині. Як уздріла вона того Івана, то куди він ходив, туди вона вела за ним очима. Та все думала, як їй зачепити його на бесіду. Як зачали гості виходити, та вийшла в коридор і вона. А пан випроважав гостей. Коли він вертався назад у той дім, вона в двері, і стрінулися вони обоє в дверях. Тоді вона каже:

— Чи міг би ти, Йванку, женитися? А Іван каже:

— Я не знаю, позволять мені монахи женитися чи ні. Я мушу піти до ігумена запитатися.

І пішов він до ігумена, став на коліна та й зачав просити. А ігумен каже:

— Ми тобі позволимо. А з ким ти хоч’ женитися?

Він уповів, що з тою дівчиною, того пана донькою. Ігумен йому:

— Ми не знаєм, відки ти взявся. Можеш женитися.

Прийшов він і уповів ті дівчині, що може ся женити. А вітець тої дівчини, пан, каже доньці:

— Ідемо геть. А дівчина йому:

— Я хочу ся віддавати.

— За кого?

— За того панича, за Йвана. А пан каже доньці:

— Я мушу піти до ігумена запитатися, де він у них взявся. У монахів жінок нема.

Зачав пан питати, а ігумен йому каже, що вони найшли дитину в скриньці. І пан знов гадав, що цілий потане в землю. Гадав, що хлопець загине на морі, а він переплив море і жиє. І таки хоче з його донькою женитися. Пан пішов д’доньці та й каже:

— Ніяк я тобі не позволю за него йти заміж, за того Івана. А донька йому:

— Я піду в море втоплюся, як ви не позволите мені за него піти. Каже пан:

— Іди додому. Я тобі наказую: іди додому.

А вона не хоче. Пан вздрів, що біда, та й просить:

— Ти йди, а я його зараз посилаю за тобою, того Йвана. Написав пан лист до свої жінки та й дав Іванови. Іван сів на коня та й поїхав з тим листом. Їде Іван конем, доїжджає до міста, а з-під хреста виходить дід і каже:

— Що ти несеш, синочку?

А він забув за лист та й каже:

— Нічого не несу. А дід йому:

— Несеш щось, несеш.

І він нагадав, що лист несе. Дід каже:

— Вийми та й прочитай.

Іван зачав читати, а там пан написав, аби жінка підкупила слугів, щоби вбили того Івана. Іван то прочитав та й так напудився, що мало з коня не впав. А дід і каже:

— Не бійся, синочку, переверни того листа суньголов. Він перевернув того листа, та й тоді дід каже:

— Читай.

Зачав він знов читати той лист, а в тім листі вже написано до жінки так: аби жінка пішла до священика, аби священик звінчав Івана з того пана донькою.

Жінка так і зробила, звінчала їх обох.

Другий день пан приїжджає, а жінка вибігає йому назустріч. Пан каже їй:

— Зробила те, що я тобі писав? А жінка:

— Так, зробила.

— Та що ти, — каже, — зробила?

— Та то, що ти писав. Ти писав, щоб я звінчала доньку з Іваном. Пан їй:

— Та як? Я тобі писав, аби ти наймила слугів, щоби Івана вбили.

А вона каже:

— Онде в мене є твій лист, прочитай: що ти писав, то я зробила. Пан прочитав та й затих. Та й задумався. Таки хоче Івана знищити.

І пригадав, що за морем є дикий цар. Хто туди пішов, відти не вертав. І надумався пан післати туди свого зятя. Та й каже:

— Таке, Йванку. Буду я тебе вважати за зятя і всі пани будуть вважати, але мусиш мені виконати одну роботу — поїхати за море до дикого.

І він пішов. Узяв білу хустку, бо по тім боці моря був човен. Хто хтів туди йти, махав білою хусткою, і човен припливав. Іван замахав хусткою — човен приплив. Іван сів у той човен та й попливли. Коли були вже серед моря, той чоловік, що в човні був, каже:

— Шкода вас, пане. Я п’ятдесят років у того дикого царя роблю, і кого я туди перевіз, відти ніхто не вернувся. Шкода вас, пане.

А Іван йому:

— Я мушу виконати роботу.

І переплив він туди. А як сходив з човна, перевізник сказав:

— Йдіть отою дорогою — там на брамі будуть стояти два леви. Може, вони будуть пускатися на вас, аби-сте не боялися.

І він пішов. Леви навіть не вставали. Зайшов він до того палацу, де був цар. Зайшов у першу палату — там було срібло. Взяв три грудки срібла. Зайшов до другої палати — там було золото. Знов узяв три грудки. Зайшов до третьої, а там було ще щось дорожче від золота й срібла. Взяв три грудки ще й того. Зайшов до четвертої палати, а там був уже той цар. Як уздрів він того царя, то жахся, напудився. І хотів вертатися. А цар каже:

— Не бійся, синочку, не тікай, бо хоч моя сила велика, а Божа сила сильніша від мої. Я тебе не погублю.

А той цар був дуже страшний на вигляд. І каже йому:

— Ти, синочку, не знаєш, звідки ти взявся. Я розкажу тобі всю історію твого життя.

Цар розказав, як тато й мама казали: «Діти ще будуть, продаймо». Та й продали його панови за гроші. Каже той цар:

— Я знаю, за чим ти приїхав. Сьогодні додому не підеш. Переночуєш у мене, а завтра я дам тобі, що треба.

Переночував він, а другий день устав, цар дав йому срібла, золота, і він пішов у човен. Як прийшов над море, перевізник здивувався. За п’ятдесят років ніхто звідти не вернувся, а лише він один. Виїхали вони на середину моря, а перевізник каже:

— Коли ви такий щасливий чоловік, то треба було запитатися в того царя, скільки я ще буду в него туй робити.

А Іван каже:

— Оберніть човен, і я піду запитатися.

Той цар уже з палацу свого вийшов, здибав Івана на дорозі та й каже:

— Чого ти вернувся?

— Перевізник післав мене, аби я запитав вас, чи довго він ще буде перевозити.

Той сказав, що ще три дни.

— ... А свому тестеви скажеш, аби приїхав до мене возами, то я йому тілько золота й срібла дам, що він не буде потребувати робити до смерти.

Поплив він човном на другий берег і пішов додому. Як пан його уздрів, то йому знов здалося, що він потає у землю. Як це той вернувся?! Іван приніс знак: золото, срібло і все інше і показав йому. Тоді каже:

— Казав той цар, аби-сте приїхали возами, і тілько вам дасть золота й срібла, що не будете потребувати робити до самої смерти.

Пан зробив рух коло хати, аби запрягали коні і їхали за сріблом та золотом. Та й поїхав. Приїхав над море, взяв на патик білу хустку, замахав — приплив човен. Він сів у човен та й поплив. Як приплив на ту сторону, той дикий цар уже вийшов т’човнови. І каже перевізникови (він був укаменований по пасок):

— Уставай.

А тому панови каже:

— Сідай на то місце.

Той сів, і так само укаменувався по пасок, як той передній перевізник. Тоді каже дикий цар тому передньому перевізникови:

— Ходи, я тобі заплачу за п’ятдесят років роботи.

Дав йому цар три чемайдани: чемайдан золота, чемайдан срібла і третій легкий — убори, як буде женитися. Та й каже:

— Аби-с повернув до товариша свого, до того Івана, і сказав йому, аби вже тестя свого не боявся. Він буде туй у мене, поки сонця.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області 24 жовтня 1994 року Семко Семен Макарович (1919 року народження)