Треба мати щастя
Українська народна казка Буковини

Були два брати. Старший був багатий, а менший — бідний. Мав той бідний дев’ять дітей. До того дійшло, що до весни ще далеко, а вже нема чим діти прогодувати. І подумав бідний піти до свого брата. Приходи й каже: — Братчику, позич мені хоч два пуди хліба, бо вже два дні діти голодні сидять.

Братови стало жаль його і подарував йому брат два пуди хліба.

— Най їдять діти, а ти ще в суботу прийди до мене, то я тобі щось дам.

— А коли в суботу прийти?

— Десь так надвечір.

Бідний брат не забувся, що брат багатий казав. Заніс тих два пуди хліба додому та й думає: «Чого це він мене кличе ще в суботу?» І каже свої жінці:

— Чогось брат кличе мене в суботу. Я маю в суботу піти до брата.

— То підеш, — каже жінка. А брат-багач каже свої жінці:

— У суботу рано печи паляниці, бо брат прийде, то треба йому дати. І поклади в одну паляницю золота, щоб брат мав з чого жити.

Багачева жінка так і зробила, поклала в паляницю золота і спекла. Приходи в суботу бідний брат, багатий накормив його, брат подякував, а багач каже:

— Стань, братчику, на тобі ще паляницю. Будеш ломати і давати по куску дітям.

Бідний взяв паляницю під паху і пішов додому. А багач каже до свої жінки:

— Отепер брат, може, розжиється, не буде ходити попід хати.

А бідний ішов з тою паляницею попри корчму. А там три п’яниці пили горівку. Побачили його і кличуть до себе в корчму:

— Іди, Іване, та вип’єш з нами горівки за наше здоровля. А бідний каже:

— Та я не маю коли, в бо спішу додому.

— Ай, ти ще будеш дома. Ходи посидиш з нами, поговорим, та й підеш додому.

Уговорили його, і зайшов він у корчму. І зразу наливають йому горівки. А він був не пивши, і зразу його причмелило. Він за все забув, витягає паляницю з-під пахи і дає тим трьом. Та й пішов.

А ті ще взяли півлітру, випили, ломлять паляницю закусювати. Розломили, а відти золото висипалося. Ті три ся втішили і поділилися тим золотом. А той бідний прийшов додому та й не каже жінці, що брат дав йому паляницю. Жінка питає:

— Чого ж тебе брат кликав?

— Кликав брат, щоб я пообідав у него за всі душі померші.

Нескоро, через два-три дні, визиває його брат знов до себе. Хоче спитати за паляницю. Приходить знов бідний брат до багатого. Той питає:

— Ну як, братчику, доніс паляницю додому? Правду кажи. А той каже:

— Скажу всю правду. Як ти, братчику, дав мені ту паляницю, я йшов додому попри корчму. І знайомі покликали мене в корчму. Я не хотів істи, але вони мене уговорили. Зайшов я туди, дали вони мені випити, горівка мене причмелила, я віддав їм твою паляницю та й пішов.

А багач каже:

— У тій паляниці було золото, і ти друзів своїх нагородив, а не дітей голодних.

Каже йому старший брат:

— На тобі цих два хліби і неси додому, щоб діти мали що їсти. І ніде не повертай. А завтра прийдеш до мене.

Бідний ніде не повертав, прийшов з тим хлібом додому, нагодував дітей і каже свої жінці:

— Брат мені казав, щоб я ще завтра ввечір прийшов до него. Чогось кликав мене.

А жінка каже:

— Та підеш.

А багатий брат каже до свої жінки:

— Пішов брат з хлібом. Може, донесе вже додому, щоб діти й жінка наїлися, щоб не лягали голодні спати. А ми ще завтра гладущ золота подаруєм йому. Може, з того розжиється мій брат.

І ще каже багач до свої жінки:

— Я хочу спрактикуватися, чи має мій брат щастя, чи не має. Піду наперед него, поставлю гладущ золота на мосту перед тим, як він вийде від нас. Та засяду і буду дивитися. Золото буде стояти так, що він має на него вийти. Як візьме його, то буде думати, що найшов, не буде знати, що то ми дали.

Бідний брат прийшов на другий вечір. Багач вийшов надвір, узяв гладущ золота і поклав на місток. Бідний повинен іти через місток та й вийде прямо на те золото. Поклав багач і спостерігає за цим ділом.

Багачева жінка нагодувала чоловікового брата, дала хліба і каже:

— Іди додому, до дітей. А той каже:

— Нє, я ще не йду додому. Почекаю брата, хочу ще з ним поговорити.

— Ти не чекай, братчику, бо він пішов селом шукати робочих, треба в полі жати.

Бідний подумав: «Чого буду чекати до дванадцятої години ночі? Раніше прийду додому та хоть пересплю добре». І пішов. Іде через той місток, а брат сидить за містком. От бідний і подумав: «Господочку, як це сліпі переходя через місток? А чи я перейду, як зажмуру очі?» Зажмурив він очі та й перейшов через місток. Ішов попри гладущ і очі не розкривав. Відійшов на яких десять метрів і аж тоді відкрив очі. Та й думає: «Я спрактикувався, що й сліпий може перейти через місток». А багач бере свій гладущ і йде додому. Приходи та й каже:

— Ні, брат не має щастя.

І розказує жінці, як той переходив місток.

— Що тепер робити, не знаю, — каже брат. — А може, покликати його жінку? Знов покладу я гладущ з золотом. Чи й жінка буде жмурити очі?

Прикликали вони до себе ввечір жінку бідного, багач знов узяв гладущ золота і поклав на місток. А сам сторожує, щоб не взяв ніхто чужий. Багачева жінка дала жінці бідного їсти і цілий хліб дала. Та жінка сказала «Спасибі» — і йде додому. І має йти через той місток. Перейшла через місток, не жмурила очі і якраз на той гладущ надійшла. Підоймила його, а він повний золота. Жінка з радості побігла додому з тим гладущем.

— От, — каже до свого чоловіка, — я маю щастя! Раз пішла та й гладущ золота найшла.

Рано встали вони обоє, бідний з жінкою, і пішли на базар. І накупили вбрання на діти й на себе. Та й всього накупили, чого було треба. І сказав бідний:

— Ти, жінко, щаслива, за тебе ми всі жиємо.