Три брати і кицька
Українська народна казка Полтавщини

Жили колись на світі чоловік і жінка, які мали три сини — Іванка, Штефанка і Романка. Коли сини підросли, чоловік і каже жінці:

— Ану спечи паляницю Йванкові. Хай піде у світ, може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала в полотняну торбинку і сказала:

— Щасти тобі, синку. Йди хоч трохи далі, але не будь там довго. Знайди хоч трохи долі, та й повертайся додому, бо нам сумно без тебе.

— Добре, мамо, я скоро вернуся, — відповів син.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три, На четвертий день дуже замучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.

Няв-няв-няв…

— Чого тобі кіточко? — спитав — Їсти схотіла?

— Няв-няв-няв…

— На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.

Кицька з’їла шматочок паляниці й питає Іванка:

— Куди ти йдеш, парубче?

Йванко здивувався:

— Де це ти навчилася говорити?

— Живу між людьми, то й навчилася, — відповіла кицька, — куди, питаю, йдеш?

— Іду служби шукати.

— Служи у мене.

Іванко знову витріщився:

— Яка в тебе робота?

— А мишей ловити. Як спіймаєш золоту мишку, то дам тобі великий лантух подарунків.

— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

Кицька почала просити хоч трішки послужити.

— Коли так красно просиш, то хай буде.

Кицька повела хлопця до великого палацу. Брама відчинилася, а коли Йванко зайшов, то заперлася, а кицька — шпиг і сховалась в дучку. Раптом перед ним де не взялася золота мишка, така блискуча, що аж очі засліплювало. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони нічого Йванкові не казали, і він їх не чіпав. Дістав із торбини паляницю і почав собі писок набивати. Золота миша озвалася:

— А я теж голодна.

— Мені зовсім не жаль паляниці — відповів Іванко і кинув їй великий шматок.

Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко усміхався. Вигукнув радісно:

— Шукай собі, господине, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.

— Послужи ще хоч однісіньку ніченьку, — просить кицька.

— Ні не можу, бо вже з’їв паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому срібла повну торбину й сказала:

— Нікому не кажи ні слова, що ти видів.

Іван повернувся додому. Того самого дня, коли він повернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці і хай Штефанко йде у світ долі шукати.

І середульший брат у полі теж зустрів кицьку.

Ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець.

— Шукаю поїсти.

— Мені не шкода паляниці, на поїж.

Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:

— А куди йдеш, хлопче?

— Йду у світ служби шукати, — відповів Штефанко.

— То наймися в мене, сказала кицька.

— А що маю робити?

— Будеш мишей ловити.

— Е, ні, це мені не пасує.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб Штефанко зловив її золоту мишку й повела до палацу. Брама відчинилася, а тоді заперлася. Кицьку як вітром здуло. Хлопець ходить, роздивляється, аж раптом перед ним золота мишка зі своїми срібними мишенятами.

— Дай мені кавальчик паляниці, попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але ти так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, із чистого, — пропищала миша.

— Ти дуже дорога.

— Дуже, дуже, — відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із мишкою й другою паляницею. Прийшла біла кицька.

— Няв — няв — няв… Ти зловив мені золоту мишку?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Відчини браму, піду додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:

— Не говори нікому де ти був і що ти видів?

— Буду мовчати, як риба, — відповів парубок.

Вернувся Штефанко додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, три паляниці та хай іде Романко.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину і сказала наймолодшому.

— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не гризіться, мамо, — відповів їй син і подався в світ.

Ішов день, другий, третій. На четвертий сів біля криниці, витягнув паляницю і почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.

— Няв — няв — няв…

— Чого тобі кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці.

Відламав кавалок і дав кішечці. Вона поїла смачно і спитала:

— Куди йдеш Романку?

— У світ!

— Чого?

— Служби шукати.

— Наймись до мене.

— Та що в тебе робити?

— Якщо зловиш золоту мишку живою або мертвою, — то я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю, подумав і згодився. Романко поклав за пазуху камінь і пішов за кицькою до палацу. Брама відчинилася, а кицька несподівано зникла. А там де вона стояла вийшла мишка з срібними мишенятами. Роман спочатку дивився на ту мишку і нічого не казав, а потім розсердився:

— Якого ти дідька ходиш кругом мене?

— Ходжу, бо я тебе не боюся, — сказала мишка.

Хлопець дістав камінь із пазухи, прицілився і потрапив миші прямо в голову. Та підскочила і впала і більше не вставала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина, така файна, як квітка. Вона сказала:

— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чаклунки. То вона обернула мене, найвродливішу царівну, в білу мишу. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

— Хочу, аби ти стала моєю жінкою, — відповів Романко.

Дівчина дала йому свої обидві руки і вони пішли до палацу. Там справили велике весілля. І досі живуть, хліб-сіль жують.