Три дарунки
Українська народна казка Полтавщини
У бідності та злиднях жили-поживали собі чоловік та жінка. Дітей мали багато. Котрого як звали, уже й не пам’ятали, а як прийшлося, так і називали.
Що ж його сидіти вдома над порожнім казанком, треба щось робити, хоч дрова в лісі рубати та з того промислу щось мати. Зібрався на роботу чоловік: у злидні взувся, ними ж підперезався та й пішов.
Рубав дрова до сьомого поту та тихенько нарікав на свою роботу:
— Якщо ж так тяжко працювати, то чи можу ж хоч якісь дарунки мати?
І тільки подумав про це чоловік, як де не візьмись бабуся. Старенька, зморщена вся. Стала вона просити їсти та пити.
— Ой, бабусю, радий би я вас до гостини запросити, так не маю нічого ні пити, ні вкусити.
— А ти мені допоможи гілочок у лісі назбирати, а я вже ж маю чим тебе почастувати! Доброго чоловіка видно здаля, бачу велика у тебе сім’я. Будеш, синочку, добре ти жити, будеш по правді у світі чинити!
Підхопився швиденько чоловік та давай збирати гілля з порубаного дерева. Зв’язав докупи і поклав до ніг бабусі.
— Що ж, допоміг ти мені дрівця зібрати. Час тепер подарунки тобі віддати.
І дістає з кошика старенького пощербленого глечика, клубочок ниток та
гарбузика.
Подивився чоловік на цей нехитрий скарб та й хотів запитати бабусю, яка
йому користь із цих дарів. Та не дуже хотілось ображати стареньку, бо
вдома такого добра доволі. А коли поглянув навколо себе, то нікого вже
не побачив.
Зібрав чоловік у торбинку дари та й вирушив додому, бо час неранній, а
дорога неблизька. Прийшов до хати, став жінку та дітей гукати.
Повибігали, кругом батька поставали. А тут і жінка вийшла з хати, стала
на чоловіка кричати:
— Немає чого їсти, немає чого пити, чи довго ще на заробітки до того лісу будеш ходити?
— Та вгамуйся ти, жінко, — каже їй чоловік, — тепер ми будемо добре жити. Дивись лишень, які маю подарунки!
І почав діставати з торбинки глека, клубок ниточок та гарбузика.
— Ой, людоньки, ви подивіться на цього тюхтія, — сердито почала казати жінка, — цілий день у лісі байдикував, а про те, щоб їсти та пити десь надбати, і не метикував. Велика радість з твоєї звістки, поживились ми нею, як собака з кістки.
Та й вихопила з рук чоловіка ті дарунки й закинула їх. Сумні всі побрели до хати, бо ніч змушує всіх лягати спати. Довго місяць зазирав у їхнє віконце, а зранку на небо викотилось сонце.
Вийшли діти на поріг і стали кричати, бо двору свого їм не впізнати: де закотився й розбився пощерблений глек, там млин водяний стоїть. Та не просто стоїть, а працює, люди там метушаться.
Із клубочка ниточок нивка простяглася, золотом пшеничка налилася. Колосочки на сонці блищать, угорі пташечки цвірінчать. За господою, у хліву, що донині пустував, свині кричать та корови ревуть. Відчинили господарі двері, щоб подивитись, а вони там такі ситі та здорові, а їх там так багато, що не знають, що одне одному й казати. Дуже зрадів чоловік. Жінка стала лагіднішою та привітнішою, бо кого ж нестатки роблять щасливим?
І вистачало для всіх роботи. Добра в господі стало багато. А чоловік ніколи не забував слова старенької бабусі: «У добрі той буде жити, хто по правді буде чинити».
Нехай же на всіх вистачає добра, щоб правда і казка в домі жила!