Українські народні казки
А Б В Г Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Три мудрих дідових слова

Українська народна казка Покуття

Оженилися двоє молодих. Бідні були та й дуже їм було прикро жити. Чоловік узяв та й пішов у світ. Каже: — Трохи зароблю, то, може, буде легше жити. Згодився в якогось багача на рік та й служить. Відслужив рік, вже той ґазда платить йому гроші. А він гроші загубив, і нема з чим іти додому.

Згодився в другого ґазди рік служити. Вислужив рік, ґазда йому заплатив, а він клав гроші у кишеню, та поклав поза кишеню. І знов гроші загубив. Нема. Каже бідний:

— Не маю я щастя на гроші.

Іде він попри двір пана дідича. А в пана на подвір’ї великий камінь, така скала велика. Подивився чоловік на ту скалу та й каже:

— Згоджуся в цего пана служити рік за цей камінь. Та й повожу додому камінь, бо грошей нема.

Приходить він до пана і питається, чи йому не треба наймита. Пан каже:

— Треба.

І годяться за плату. А бідний чоловік каже:

— Пане, дайте мені отой камінь, оту скалу. Я буду служити за него рік.

А пан йому:

— Що тобі з того каменя? Дам тобі гроші, то щось собі постараєш. Нащо тобі тої скали?

А він каже:

— Я на гроші не маю щастя. Може, хоть камінь заберу додому.

— Ну то най буде, — каже пан. — Служи рік за той камінь. Служить він рік за ту скалу і все на неї позирає, чи вона стоїть, як стояла. Закінчується рік, завтра вже пан має платити йому, дивиться він, а камінь розситився, як вапно. Нема вже каменя — таке мав щастя чоловік. Іде він від пана без нічого, бо нема що брати. Три роки відслужив і не має нічого.

Іде і заходить до якогось бідного діда старого. А той його питає, чого він ходить світом. Він розказує дідови, що шукає роботи. Нема щастя, нема відки жити.

— ...Іду служити, може, щось зароблю. Дід йому на те:

— Служи в мене. Три роки служи за три слова.

І він згодився. Служить у діда три роки за три слова. Відслужив три роки, і каже йому дід так:

— Куди би ти не йшов, аби-с не йшов поперечною дорогою ніколи — це тобі плата за оден рік. А тепер слово за другий рік: не дай серцю волю, а собі — неволю.

А за третій рік дід йому каже:

— ...Аби-с ніколи там не ночував, де чоловік старий, а жінка молода.

І вже за три роки йому дід заплатив. А ще дав йому на дорогу рушничку. Пішов він далі. Іде, дивиться — їдуть джумаки. Одинадцять фір, одинадцять джумаків їдуть. Везуть повні фіри товару всякого. Здибають цего чоловіка та й питають, що він за оден, де ходить, чого блукає світом. А він їм розповідає, що ходить заробляти й щастя не має. Кажуть йому джумаки так:

— Їдь з нами. Може, з нами будеш мати щастя та щось заробиш. А він їм:

— Та най буде.

Бо нема з чим іти додому. Шість рік відслужено і нічого нема, їде він з джумаками, а джумаки та як цигани — село від села. Та й приїхали до одного села. Вже вечір, треба ночувати. Обзирали, обзирали та й заїхали до якогось багача. Брама велика, обора велика — багач великий. Кажуть джумаки:

— Будем ночувати тут.

Старший приходить до того багача і просить:

— Нас одинадцять фір і маємо десь переночувати, прийміть нас на ніч.

Та й каже той ґазда:

— Най буде, будете ночувати. Прийму вас.

Він утворив браму та й заїхали на обору всі одинадцять фір. Приймили десь воли, браму файно позамикали, би хто не вкрав що з возів. Повходили до хати. Ґаздиня дає їм вечеряти. А бідний дивиться на тих ґаздів: жінка молода й дуже файна, а чоловік старий. Видко, що віддалася за багача-удівця. І нагадав бідний слово, що казав йому дід: щоб він там не ночував, де жінка молода, а чоловік старий.

Повечеряли вони, постелили їм. Будуть ночувати. А бідний каже:

— Ви, хлопці, ночуйте тут, а я не буду. Я йду до сусіди ночувати. Ті тут ночують, а він пішов до сусіди, попросився на ніч, і приймили його. Ґазди обоє молоді. Вони йому постелили, і він ліг спати, той бідний. Спить і не спить, має гадку на тих одинадцять хлопців. «Встану та іду подивлюся на хлопців, як вони там сплять».

Приходить туди, світло загашене. Вже хлопці полягали спати. Пройшов по оборі, прислухається, де що робиться коло хати. Чує, хтось тихо балакає. Прислухається він. Підійшов ближче, а то ґаздиня говорить.

А до молодої ґаздині ходив ксьондз. Прийшов він і тепер. Прийшов та й радяться обидвоє на балконі. Каже жінка:

— Доки ми будемо крастися, ховатися? Ади, ночують у мене тепер джумаки, є добра нагода — убиймо старого. І скажем, що вбили ці чужі люде, джумаки. А ми поженимося.

Бідний чоловік вислухав ту їх раду, підійшов хильцем ближче до них і втяв ксьондзови одну китичку з поли, з того фалона. Втяв китичку, аби був знак. Та й пішов до тих ґаздів, де ночував, і ляг спати.

А ксьондз з тою жінкою старого ґазду вбили. І будуть казати, що то вбили джумаки.

Рано уробився шум: «Люде ночували і багача вбили». Жінка ніби плаче, пішла на жандармерію на джумаків скаржитися, що вбили чоловіка. Та й посходилися на місце події жандарі, прибув прокурор. Тих джумаків поарештували, конфісковують всі фіри, все добро, що вони мають.

Привели їх на суд. Суддя має читати їм вирок. Питають їх, а вони кажуть, що не робили це, не вбивали. А як «не робили», як чоловік убитий? Та й нема віри джумакам.

Як вели до суду тих одинадцять, то йшов і той дванадцятий, що в сусіди ночував, і вже присудили їх до криміналу, вичитали вирок, а той бідний підступає до суддів та й каже:

— Слухайте, скажіть цій жінці, най вона прикличе сюди ксьондза. Пішов судовиконавець, привів ксьондза. Ксьондз не знав, у чім справа, вгорнувся в то, в чім сночі був. Каже той бідний чоловік:

— Кажіть йому, най він розгорнеться та й постелить своє пальто файно на стіл.

Він постелив, а бідний витягає тоту китичку, що сночі втяв. Прикладає та й міряє. І просить суду:

— Дивіться, чи то від цего, чи не від цего.

Всі додивилися — від цего. І він розповів, як то було сночі.

—... Ґазда старий, а вони обоє молоді. І вбили ґазду. А я — свідок, я добре знаю, хто його вбив.

У суді побачили, що то правда. І засудили жінку й ксьондза, а джумаків відпустили. Дуже втішилися джумаки, що бідняк їх виручив. За це дали йому пару волів і повну фіру найдорожчого добра.

— На за те, що ти нас виручив.

Як його так надарували, він поїхав додому, а джумаки поїхали далі світом. І вже він не був бідний.

Приїхав він у своє село. Заїхав до пана дідича на фільварок і там ночує. Питає пана, чи він замикає на ніч браму. Пан каже, що ні. Дали йому вечерю, постелили і він ляг спати. Але спить і не спить, бо він уже в своїм селі. Трохи полежав, полежав, та спання його не бере. Встає та й іде додому, до жінки свої. Приходи до себе на обору, дивиться, в хаті є світло. Але вже пізно.

А як він лишав жінку дома, то вона ходила з дитиною, але дитини ще не було. І він не знав, що має бути дитина. Дивиться у вікно — якийсь файний хлопець сидить коло стола та й пише. А жінка його щось там робить коло кухні. А він думає собі: «Якийсь прийшов до жінки, а вона лагодить вечерю. Ну, — думає, — зараз уб’ю і жінку, і цего хлопця». Мав він коло себе рушничку. Але нагадав собі, що дід йому казав: «Не дай серцю волю, а собі — неволю». І нічого не робить — пішов з-під вікна назад до пана, де ночував.

А той хлопець — син його. Він вивчився на ксьондза. Завтра його мають висвячувати. А жінка все лагодить, бо багато гостей буде.

Чоловік такий злосний був, що до ранку не спав. Уже розвиднилося. Каже він панови:

— Я маю тут добрі річи, щось можу продати. Най приходять люде. Пан когось там післав, і сходяться люди, і купують у него. Дивиться він, прийшла і його жінка щось купити. Підійшла вона, а він каже:

— Я вам пізніше продам. Почекайте, я ще цему продам і цему. Жінці нічого не хоче продавати. Вже розійшлися всі люде, лиш його жінка лишилася. А він питає її, як вона проживає, чи є в неї чоловік, чи нема, з ким вона жиє. А вона йому:

— Та мала-м чоловіка. Були-м бідні. Я не мала поля та і чоловік не мав. Та й бідували, гірко нам жити було. Пішов мій чоловік десь на заробітки, уже багато рік пройшло — ані чутки про него нема. Вже його, певно, живого нема. Я маю сина, вивчився він на ксьондза. Сьогодні висвячується. Та й уже мені трохи легше.

Він вислухав це та й каже:

— Жінко, то я, твій чоловік. А вона йому:

— Пане, це не може бути! Ви такий пан. Мій чоловік не такий був. Каже він:

— Я ходив світом, доробився трохи та й приїхав. Сідай, жінко, на віз, та й їдемо додому. Я — твій, а ти — моя, і це все — наше. Воли і фіра — все наше.

Жінка сіла на фіру, і поїхали вони додому. Посходилися ксьондзи, жінка втішилася, всього налагодила їсти, випити. І файну оказію зробили, файну забаву. Ще й велику музику наймили. Та й уже байці конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
22 травня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.