Заснув старий сад. Замовкли липи, не шелестять листям, не розмовляють між собою. Задрімали пташки, квіти і трави. Лише місяць, заглядає в темний сад, сріблить дерева, стежки і клумби, на яких ростуть троянди, гвоздики, айстри.
Посередині червона, не зовсім розквітла троянда. Тільки одна вона в саду не спить. Стоїть із гордо піднятою головою і мріє про те, що тільки заховається місяць, зникнуть зірки, а сонце освітить землю своїми першими теплими промінчиками, вона пишно розквітне. Стане непомітною довколишня краса, всі будуть милуватися, захоплюватися тільки нею.
Закінчилася ніч, сонце засяяло в небі, прокинувся сад, зашелестіло листя, заспівали птахи. Золотий промінець сонця торкнувся троянди, зігрів її ніжні пелюстки, і вони розкрилися так, що всі інші квіти були вражені її красою і низько схилили перед нею свої голівки. Та троянда навіть не глянула в їх бік, не привіталась, не кивнула головою.
Прилетіла бджілка, хотіла сісти на червону троянду, але побачила, як та гордо закидає голову, нікого не помічає довкола, сіла на сусідню айстру, а потім полетіла попередити інших комах, щоб не сідали на горду троянду.
Під вечір троянда почула тихий і ніжний шепіт вітру. Квітка ще дужче загордилась, думаючи, що він милується її неповторною красою. Але вітер не звертав на неї уваги, лише недбало колихав її пелюстки.
Закінчився день. Стало темніти. Засяяли зірки, срібний місяць знову заглянув у сад. Скрізь було тихо, поки не заспівав свою пісню соловей. Він співав про все на світі: про літні ночі, про місяць, зорі, про пташине гніздечко, та ні словом не обмовився про троянду.
Сумно і одиноко стало їй. В цю хвилину на троянду впав із липи сонний павук. Дуже розізлилась вона, презирливо шпурнула його так, що він упав на землю, боляче вдарився і довго не міг прийти до тями.
Інші квіти схилилися над павуком, ніжно прикрили своїми листочками, хотіли захистити від гордої і злої троянди. Але їй нічого не сказали, бо були сором’язливі.
Та заговорив старий сад. Дерева були незадоволені поведінкою гордої троянди. Замовк соловей, пурхнув і полетів далеко-далеко.
Троянда зрозуміла, що всі засуджують її, але не розкаювалась. Думала, що всі навколо злі, несправедливі до неї. І вона потягнулась вперед, виставила свої колючки. А в цей час прилетів вітер, все побачив і дуже розсердився, що троянда так зневажливо ставилась до всіх мешканців саду. Він розгулявся, почав тріпати ніжні трояндові пелюстки. Полетіли вони в різні боки, а вітер, покрутивши їх у повітрі, недбало кидав на землю.
Від гордої, самолюбивої троянди залишилися тільки тоненькі стебла, які самотньо стояли серед клумби. Через деякий час і вони засохли, похилилися і назавжди зникли. Ніхто у саду не пошкодував троянди, хоча вона була пахучою і красивою.
Троянда Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Любили всі її, ніжну троянду, що розквітала людям на радість і сама отримувала радість від того. Біля неї зупинялися веселі дівчатка, милувалися її вродою, торкалися пальцями її тендітних пелюстків і рум’яніли від її щедрої чарівності. Троянда хилилася до них, розправляла їм навстріч прозорі, пелюстки і щось шепотіла, ніби сестрам, своє дівоче, потаємне.
Зупиняли на квітці свої погляди чоловіки, і вона дещо соромилась, починала поспіхом умиватись голубою росою, краплинку якої зберігала від ранку на своїх грудях.
Розквітала в усмішці, грала всіма барвами веселки, коли до неї підбігали діти. З ними було найкраще. Вони боязко тяглися серцем і рученятами до свіжої, незайманої краси, і вона щиро шкодувала, що там, під нею, є цупкі колючки. Малюки їх дуже боялися. А їй так бажалося потрапити до дитячих рук, лоскотати своїми крильцями кирпаті носи, коли вони нахилялися, щоб скуштувати її п’янкого аромату, в якому був запах меду, сонця і літа, і сміятися весело разом з ними, забувши про постійне і завжди невдоволене бурчання дуба.
Дуб був дужий і кремезний, він ревниво оберігав її спокій, її вроду, приймав на себе всі дощі і весь град, спеку і негоди. Та ще не любив чомусь пустуна вітра, який, прямуючи в далекі світи і вертаючи звідти, не проминав троянди.
Він завжди з’являвся несподівано, раптово налітав на кущ, безцеремонно шастав у ньому, потім з погордою повідав про далекі краї, про незрозумілі новини. Хвалився своєю силою, змагатися з якою ніхто не міг, своєю незалежністю й обізнаністю. Вітрові завжди бракувало витримки. Він іноді без дозволу торкався своїми сухими губами рожевих щічок троянди, поспіхом прощався і зникав.
А дуб ще довго-довго і гнівно шумів верховіттям, комусь погрожував чи жалівся і врешті-решт ображено замовкав. Троянда не розуміла дуба, бо не знала, про його любов до неї. Вона жила для всіх і тим була щаслива.
Коли до неї не підходили протягом дня люди, не повертався з постійних блукань непосидючий вітер, лице троянди бралося смутком, вона ладна була зів’янути. Самотність її лякала. Бо для чого тоді їй врода, легка і ніжна, для чого запах її пелюстків — п’янкий і багатий, мов осінь?
Троянда розквітала для життя і не розуміла слова — смерть. Про нього не говорив жодного разу вітер, не шумів про це і дуб. Не чула вона, як пізньої ночі, коли лише сон ворожив над землею, тихо і довго сперечалися дуб і вітер. Тоді вітер стомлено повертався з палаючих степів і за звичкою хотів привітати, розбудити троянду.
— Не чіпай! — зашумів дуб.
— Ха-ха! — зареготав вітер. — У твоїх літах не можна так закохуватись!
— Я люблю все прекрасне.
— Прекрасне! Яка користь від нього? Прекрасне те, що корисне.
— Неправда.
— Гаразд, я зламаю твою троянду. Хто помітить цю втрату?
— Всі, хто любить прекрасне.
— А що таке — прекрасне?
— Життя.
— Життя... Чого воно вартий проти сили?
Вони б сперечалися ще довго, та вітрові, як завжди, набридло сидіти на одному місці. Він раптово налітав на троянду, гаряче дихав на неї, рвав пелюстки і задоволено сміявся. Довірлива троянда не ображалася на його витівки, мовчки зносила всі збиткування, гадаючи, що вітер дістає і задоволення від того. А чужа радість завжди була її радістю.
Засумувала якось троянда, бо за цілий день ніхто не привітався до неї, не зупинився, щоб помилуватись її красою. Тож зраділа дуже, коли почула легкий і далекий шум дерев. То їхнім верховіттям йшов до неї вітер. Розгладила крильця, розправилась і засяяла радістю близької зустрічі. Вітер розповість їй щось нове, цікаве. Та чомусь гнівно загув гіллям дуб, і в тому шумі, грізному і протяжному, троянда вчула прохання стерегтися. Вона здивовано поглянула на свого сусіда і знову потяглася навстріч вітрові. Шум наростав, наближався. Ось уже квітка відчула нестримний порив якоїсь дикої сили.
Її пелюстки стривожено затремтіли, забилися. Троянді вперше в житті стало страшно. А вітер уже був поруч, шалений, злий і зовсім байдужий. Таким його троянда ще не бачила.
— Здрастуй, вітре, — привіталася злякана квітка.
— Ха-ха! — почулося у відповідь. — Красуне, ти живеш не для себе, а відтак тобі, мабуть, тобі не шкода власного життя. Я заберу його в тебе. Я теж люблю прекрасне. Ха-ха!
— Не смій, негіднику! — затремтів від люті дуб. — Прекрасне повинно жити!
І він кинувся до вітра, схопився з ним у двобій своїми дужими і товстими руками-гіллями, своїм листом зеленим і густим, своєю постаттю дужою і сильною. Але вітер вже встиг понівечити квітку, зірвати з неї рожеві пелюстки, надломити гілочку-шию, на якій вона трималась.
Довгою і тяжкою була боротьба. Тріщав і шумів дуб, гублячи листя і віти, стогнав і ревів вітер, б’ючись в цупких обіймах старезного велета. Нарешті він вирвався з тих, обіймів і, втікаючи, погрозливо гукнув:
— Я все одно знищу тебе, бо в мене сила.
— Знищиш її — розквітне інша. Прекрасне не вмирає, — відповів дуб, — троянди будуть квітнути на землі.
Троянда Українська народна казка Чернігівщини
Жила на світ одна самотня квітка — Троянда. Підійшла до неї дівчинка і каже:
— Чого ти сумуєш, Трояндо?
— Я сумую, бо в мене немає друзів.
— Уже є. Тепер я буду твоєю подругою, буду приходити кожного дня і
поливати тебе. Я буду розказувати усім квітам, що є на світі Троянда.
Згодом, коли про Троянду дізналися, до неї прийшло багато квіток і захотіли подружитися. Після цього в неї було скільки друзів, що аж не вірилось. І все мало бути добре, та ось ішов хлопчик Миколка і знущався з неї, топтав ногами.
Інші квіти просили його, щоб він не робив цього, адже Троянда хоче рости.
Защеміло у Миколки серце і він сказав:
— Що я можу зробити для вас, квіти?
— Нічого, тільки не нищ нас!
Після цього Миколка часто проходив до Троянди і поливав її, щоб вона виросла красива і велика.
Троянда Українська народна казка Чернігівщини
Жив колись чоловік, який землі своєї не мав, із кожним роком, з кожним днем росли його злидні. Дітей купа, годувати треба. А чим? Часто старша дочка бачила, що татусь сидить на лаві і щось думає. Та й сльози не раз бачила на його згорьованому обличчі. Добре зрозуміла, чому батько такий зажурений. Матуся померла, залишила четверо діток. Вона, Меланка, старша. Але й їй усього шістнадцять років.
Одного разу батечко приніс додому чорну-чорну паляницю. А діти такі раді, припали до того хліба, що й крихті не дали упасти додолу, такий він смачний! Батечко, вставши із-за столу, звернувся до старшої помічниці:
— Меланьо! Ось цей окрайчик завтра на могилку мамі поклади. Звичай такий. Завтра сорок днів буде, як ми матусю поховали. А звичай не можна порушувати. Люди його придумали, а людське довго живе в людях.
— Добре, татусю, я понесу.
— Та й могилку, Меланко, поправим. Бо я завтра ще піду до пана заробляти хліба.
На другий день встала Меланка раненько і пішла. Поклала окраєць хліба на могилку, а сльози потекли по біленькому її личку. Плакала-плакала, схилила голівку на могилку та й задрімала. І сниться їй матуся. Каже:
— Меланко, я знаю, що вам тяжко жити. Спасибі тобі за хліб, що принесла, а татові, що його заробив, бо в народі хліб називають святим. І що ти мене провідуєш, спасибі.
— Матусю, чому ви померли й залишили нас?
— Ні, Меланко. Я не зовсім померла. Моє добро живе в людях.
— Яке добро, матусю, коли нам так погано?
— Хіба ти, доню, не знаєш, що я все життя робила добро людям та й вас гляділа і кохала, як свої очі власні? А добро людське невмируще, воно живе поміж людей. І ти скоро, Меланко, побачиш це добро. Устань, доню, і йди додому. Там тебе ждуть братик і сестрички, та й батечко хвилюється, що тебе давно немає.
— Я зараз, матусю, побіжу.
— Постривай і слухай мене. Тут, де ти поклала окрайчик хліба, виросте троянда. Викопай її, перенеси додому і посади біля хати, бо ти ціну хлібові знаєш. Тільки залізним нічим не копай, а самими руками своїми. Та посади її в такім місці, щоб троянда бачила перші промені сонця.
— Добре, матусю.
— Не поспішай, Меланко. Коли розквітне троянда, першу квітку принесеш і покладеш на мою могилу, де хліб лежить, а потім інші квіти будеш роздавати людям. Кожна подарована квітка приноситиме людям щастя і буде всі хвороби лікувати. Тільки поливай троянду, бо без водички вона загине. І нікому в світі не говори, що я тобі наказувала.
— Матусю, буду робити все так, як ви наказували.
І враз прокинулась. Подивилась навкруги.
— Що це за віщий сон мені приснився? Я ж чула мамин голос.
Прибігла додому, а її вже всі чекають.
— Що це ти, Меланко, так забарилася?
— Та я, тату, могилку обробляла.
— Он лежить твій кусень хліба. Поїж доню.
— Спасибі, тату. І сьогодні пан дав хліба?
— Та дав, хай йому лихо. Тільки трішки хліба й дає, щоб не померли і працювали на нього.
— Потерпи трохи, все владнається.
— Дивно, доню, говориш. Наче ти скарб який найшла.
— Скарб не скарб, а щось знайшла.
Та згадала, що матуся наказувала нікому не говорити, навіть батькові. Замовкла, почала біля печі поратися. Наступного ранку, коли ще зірки не померкли в небі, Меланка побігла до матусі.
А там, на могилі, виріс маленький кущик троянди. Меланка присіла на колінця і почала руками розгортати землю. Та чомусь важко було викопувати руками троянду. Кров з-під нігтів виступала, а Меланка поспішала, бо матуся казала до сходу сонця викопати. Викопала-таки Меланка руками троянду і побігла додому, посадила на видному місці, щоб троянда бачила перші сонячні промені.
Щойно сонечко почало сходити, троянда стала прямо на очах рости. Другого дня вона розцвіла, з’явилися дві червоні квітки, та такі гарні, що аж очі сліплять, наче та кров з Меланчиних пальчиків. Вийшов і тато.
— Що це за диво?! — питає.
— Та це ж, тату, мамине добро розцвіло, що вона все життя робила для людей.
— Але ж, дочко, не їстимеш ці квіти, а пан відмовив мені в роботі. Сьогодні в нас не буде хліба.
— Тату, ви казали, що в пана один син і десять років хворіє, не встає з ліжка — якась хвороба в нього?
— А що нам до того, дочко? До нього з усього світу приїжджали знахарі, і лікарі, і шептухи, а вилікувати не можуть. Так він і лежить.
— Тату, а давайте я спробую добром маминим лікувати.
— Та що ти, дочко? В тебе, мабуть, голова болить?
— Ні, я здорова.
— А що ж ти кажеш таке?!
— Ну, добре. Збирайтесь, підемо разом.
Зірвала Меланка квітку троянду, притулила до серця і пішла до матусі, поклала на могилку, а від могилки їй ніби тепло повіяло.
А з другою трояндою пішла з батьком до пана. Той зустрів їх похмуро:
— Чого, голодранцю, прийшов? І не просіть, бо немає в мене роботи. Ідіть геть із мого подвір’я, бо собак відпущу.
— Та це, пане, ось дочка Меланка, старша моя, щось хоче сказати вам.
— А що ви хотіли, добрі люди? Кажіть, я все для вас зроблю, — враз сказав пан. — Слуги, готуйте обід! До мене дорогі гості прийшли. Заходьте до світлиці, сідайте. А ти, сусіде, хотів роботу? Я тебе постановлю в себе прикажчиком. О, яка в тебе донька красива, Омельку! Якби мій синок не хворів, то весілля згуляли б років через два! Кращої й не треба невістки, як твоя Меланка...
І пан пустив сльозу. Омелько сидів і не міг підвестися. Скувало його всього, наче колоду. А Меланка всміхається, думає: діє мамине добро. Подали всяких наїдків, ласощів. Та скільки пан не хотів почути хоч слово від Омелька, так і не діждався.
Другого дня Меланка знову пішла з батьком до пана і ще взяла братика і сестричок. Тільки увійшли в маєток, як вибіг пан. Нагаєм розмахався і кричить:
— Геть, голодранці! Ану, слуги, собак на цих дармоїдів пускайте! Це вони в мене багато вчора поїли. Заберу за ті харчі і хату вашу! Будете все життя своє відробляти мені за те, що поїли вчора з дочкою.
Бачить Меланка, що лихо та й каже:
— Матусю Трояндо, зм’якши серце клятого пана.
Той раптом зблід, подивився жалісливо на дітей, на їхню одежу рвану, простягнув руки до них і став благати:
— Пробачте, ради Бога! Не впізнав я вас. Заходьте, заходьте, дорогі гості.
Подивилася Меланка на пана і не захотіла заходити. На третій день знову пішли до пана всі. І знову той кричав і собак пустив. Побачила Меланка таке і прошепотіла:
Собаки прибігли і лягли біля ніг, ще й лащитись почали. Менший Іванко, погладив одну з них, а вона йому руку лизнула. Побачив це пан і закричав:
— О горе мені!
Та від злості упав на землю й помер. Збіглися слуги до пана, а він не дихає. Підбігла Меланка до людей і каже:
— Він від злості помер, бо ту злість не можна було від нього відігнати, дуже вона вже з ним зжилася. Забрала його до себе.
Поховали пана, і ніхто й не пожалів за ним. Одного разу зайшла якась бабуся до Меланки. Просила милостині. Меланка подивилась, а нічого немає. Але знайшла останній кусень хліба і подала бабусі. Стара кинула хліб той під ноги.
— Негоже так робити, вам, бабуню. Гріх великий ви зробили, кинувши хліб під ноги.
І побачила Меланка, що непривітні очі в старої, зле лице.
— Кажуть, що ти, Меланко, на зло відповідаєш добром і в злих хворобах допомагаєш? Чому ж ти молодого пана не полікуєш, він уже десять років лежить. Ха-ха-ха! — засміялась стара.
Тут Меланці здалося, що баба схожа на покійного пана. Вибігла Меланка, зірвала найкращу квітку троянди, притулила до серця та мерщій до молодого пана. Увійшла в світлицю, а він лежить на ліжку сумний такий.
— Матусю Трояндо, допоможи, щоб цей парубок устав і забув назавжди, що він син злого пана. Щоб був такий, як усі люди, простий, щоб робив тільки добро людям.
Підвівся той з постелі, здивовано оглянув себе, а потім звернувся до дівчини:
— Як тебе звати, красна трояндо?
— Меланка.
— А мене Василь. Ти мене вилікувала своєю добротою. І я присягаюсь робити тільки добро іншим. Прощавай, красна трояндо. Я теж піду в люди робити добро, як ти.
— Прощай, Василю. Я вірю тобі, бо з тобою житиме матусине добро.
І тут з’явилася зла баба.
— Ти й тут, Меланко, перехитрила мене. Я думала, що мій син буде мстити тобі і таким, як ти, та помилилася.
Вона впала і враз зникла, ніби розтанула. А Меланка з радістю подумала, що завжди перемагає добро.