Був цар, а в того царя був міністер. Цар дуже любив його. Задумав міністер піти в ліс на прогулянку. Ішов він лісом і вчув крик на дереві. Подивився вгору, а на дереві — змій кричить:
— Рятуйте мене! А міністер каже:
— Як же я врятую тебе, як ти на самому верхови? Я туди не долізу. А змій йому:
— Врубай довгий патик, щоб досяг аж до мене, і я злізу по патикови на землю.
Подав міністер змійови патик, а він зліз по патикови і вкрутився кругом шиї міністра. Та й каже:
— Ти будеш носити мене, скілко жити будеш: я не злізу з тебе. Міністер засумував, вернувся до царя і каже:
— Найшов я собі в лісі нещастя. А цар йому:
— У мене є хороший стрілець. Як устрілить він, так і попаде гадину в голову.
А гадина каже цареви:
— Хоч мене і уб’ють, але я задушу міністра, поки умру. Міністер:
— Піду в світ, щоб ніхто мене не бачив.
Йому було встидно носити гадину на шиї, і пішов міністер у світ. Ішов він, ішов, дивиться — на імашови пасуть діти худобу і граються в суд. Один з хлопчаків — суддя, а два — його помічники. Міністер іде попри тих хлопчиків і не привітався. Тоді «суддя» посилає своїх помічників, щоби вернули його назад.
— Що ти за їден, що «здрастуйте» не кажеш? А він зупиняється і каже:
— У мене велика жура — гадина на шиї. І я такий зажурений, що аж людей не бачу.
А «суддя» хоче міністра судити. Почали його судити, взяли бумаги, пишуть. І каже «суддя» гадови:
— На суді треба стояти. Як ти не будеш стояти, а сидіти в него на шиї, то ми тебе першого засудим.
Гад зліз, а «суддя» дав команду своїм хлопцям:
— Бийте гадину!
Били вони його і на смерть убили там, а міністру «суддя» сказав:
— Іди свою дорогою.
Прийшов міністер до царя, і цар дуже зрадів, що міністер збувся гада. Та й питає його:
— Хто такий найшовся, що забрав з тебе гада? Міністер каже:
— Ішов я попри таке й таке село, і суддя засудив гада.
Суддя зацікавився цим ділом. Як так? Він цар і не міг примусити гада, щоб зліз, а якийсь сільський суддя примусив.
— Іди і приведи того суддю до мене, — каже цар.
Запрягли коні в бричку і поїхав міністер до «судді». Приїхав у то село і питає:
— Де суддя жиє?
Справили його до судді. Зайшов він і дивиться, що це не той голова суду, який гада судив, а дорослий чоловік. Міністер і каже:
— Не цей суддя.
А той хлопчина пас худобу в судді. У той момент пригнав він худобу додому.
— Ось судця, — сказав міністер, узяв хлопця в бричку, і поїхали до царя.
Той побачив, що на хлопчині проста одежа, і дав йому одежу кращу. Посадили хлопця за стіл, п’ють, їдять. А тут заходить до царя баба. Цар питає:
— Що, бабцю, скажеш? А бабця йому:
— Я стара і бідна. Маю троє дітей і ходжу просити. Як ішла додому, звіялася буря, забрала мою торбу з хлібом і кинула той хліб просто в озеро. Лишилися в мене діти голодні.
Цар каже:
— У мене є суддя. Най суди Вітра. Бери і суди, — каже він хлопчикови.
А хлопчик бере і пише записку до Вітра. Відчинив вікно і кинув ту записку надвір. З’явився до царя Вітер і каже цареви:
— За то, що я кинув бабі хліб в озеро, я дам їй таке добро, що кілко жити буде, не буде просити хліба.
— Ідіть додому, — каже хлопчина бабі. — Як не зроби Вітер то, що сказав, то ми його покараєм.
Пока баба прийшла додому, у неї в хаті й кругом хати було таке добро, що баба такого зроду не бачила: і хліб, і худоба, і гроші — що хочеш. І цар цим ділом дуже зацікавився. «Я цар, і не можу Вітра судити, а хлопчик судив». Дуже його цар полюбив.
У того царя паслася в лісі худоба. Там, у лісі, вона й ночувала. У лісі був і коровник. Кожного вечора цар посилав до тої худоби сторожа. І хто йшов за сторожа, назад не вертався — пропадав у тому лісі. Хлопчина й каже:
— Я піду за сторожа.
Цар не хтів його пустити, бо дуже любив. А він утік у той ліс і взяв з собою з дому книжку.
У лісі була маленька хата для сторожів. Зайшов він у ту хатку, поклав книжку на столик і читає. О дванадцятій годині ночі приходять до него нечисті і кричать:
— Виходь надвір! Завалився коровник, побив худобу, а ти сидиш! Він мовчить. Нечисті зайшли в хату і почали хлопця мучити, щоб заговорив. А він мовчать. Вони мучили його, а він мовчав, і прийшов їх час — вони й забралися.
На другий вечір хлопець пішов знову і так само мучили його нечисті. А він таки не заговорив. На третій вечір почали вони його знов так мучити, але він не заговорив. І нечисті щезли. А до хлопчини приходять три попи і кажуть хлопчині:
— Ти врятував себе, врятував і нас. Бо нечисті мучили і тих попів.
— Іди з нами, дамо тобі за це нагороду, — кажуть вони.
Взяли хлопця і повели в печеру. Завели його туди і дали йому три вуздечки. Та й кажуть:
— Якщо тобі щось треба буде, бери одну вуздечку, тряси нею, і появиться кінь. Той кінь зроби для тебе, що ти хочеш. Що скажеш, то й зроби.
Він узяв ті вуздечки і пішов на своє місце.
А в того царя серед худоби був бугай з золотими рогами, а в сусідського царя — дівчина. Вона була дуже хитра, і каже свому татови:
— Тату, я піду до царя, що має бугая з золотими рогами. Обдурю сторожа, і сторож дасть мені ті золоті роги.
Приходить сусідський цар до цего царя і каже йому:
— У тебе є хитрий сторож, але моя жінка його обдурить, і він віддасть їй ті золоті роги.
От вони й сперечаються: той каже, що не дасть, а той — що дасть. Іде дівчина до хлопця-судді увечері і плаче:
— Мене захопив вечір, а кругом ліс. Куди я дінуся? Може, переночую у тебе?
— Будеш ночувати, але надворі, — каже, — в хату я тебе не пустю. Вона погодилася. Потому знову плаче і каже:
— Я боюся надворі. А він їй:
— Іди в хату. Лиш знай, що на підлозі будеш спати, бо в мене койка їдна.
Зайшла вона в кімнату, і він поклав її на підлогу. А сам пішов на койку. Вона далі плаче. Він питає:
— Чого плачеш? А вона каже:
— Я боюся на підлозі сама — хочу до тебе на койку. Він пустив її на койку, і спали вони удвох.
Як устав він рано, то вже дуже жалів її. А вона знов плаче. Він питає:
— Чого ти плачеш? Вона йому й каже:
— Мене тато післав до тебе за золотими рогами: як ти не дасиш мені ті роги, то я не можу вертатися додому.
Пожалів він дівчину, зарізав того вола, дав їй золоті роги, і вона пішла додому.
Через якийсь час побачили, що царська дівчина вагітна. Як побачив це її тато, дак приїхав до другого царя і каже:
— Твій сторож он що зробив. Позор! За це діло я йду на тебе війною.
І оголосив війну. А цар не сердився, що хлопець віддав золоті роги, бо був він дуже добрий суддя.
Посилає цар міністра у ліс до судді.
— Іди і скажи йому, що через него завтра почнеться війна. Почув це хлопець і засумував, бо він винен був. Міністер вернувся до царя, і збираються рано йти на війну. А хлопець рано встає і бере вуздечку. Потрусив нею — з’явився срібний кінь і питає:
— Що скажеш, суддя? А він йому:
— Одежа щоб була срібна і зброя. Підемо воювати, бо сусідський цар іде на нас війною.
І кінь дав йому срібну одежу та зброю.
— Сідай верхи, ми переможем того царя.
Як вони приїхали, війна там ще не починалася. Почали воювати, і хлопець переміг царя. І не стало його, цего вояка-судді. А цар цікавиться: «Що за вояка такий хоробрий?»
Та й вернувся додому. А на другий день той другий цар знов пішов війною. Хлопець узяв другого коня. Той кінь був золотий, і шмаття було золоте, і зброя. Пішов він на війну і знов переміг того царя. На третій день узяв третього коня. Цей кінь був діамантовий, і одежа діамантова, і зброя. Билися вони знов. І поранили хлопця — розрубали йому палець. Але він таки переміг того царя, і той цар каже цему цареви:
— Більше не нападу.
Та й зробили вони такий договір.
Як цей цар побачив, що хлопця ранило, бере він свою хустину, рве наполовину і в’яже йому руку. Та не стало хлопця, і цар не знав, що то за вояка був. А на другий день цар святкує перемогу і посилає міністра, щоб хлопець-суддя прийшов на це свято. Приходи міністер і каже:
— Сьогодні ми робим бал, бо перемогли того царя. А він йому:
— Я не піду, бо побив руку.
Але міністер повіз його до царя, а в него — зав’язана рука. Цар каже:
— То треба було взяти чистіший платок.
Приказав цар зняти брудний платок і зробити перев’язку май добрим платком. Як розв’язали вони, пізнав цар на споді свій платок. Та й питає цар:
— Це ти був на війні? Бо це ж мій платок. Тоді він і признався:
— Я.
І цар узяв його собі за сина.
— Після мої смерти будеш царем. Після балу каже він цареви:
— Я оженюся, возьму дівчину того царя. Ту, якій дав золоті роги. І вженилися вони, і цар дав на него царство.
Хлопець-суддя Українська народна казка Буковини
Був цар, а в того царя був міністр. Цар дуже любив міністра. Одного разу пішов міністр у ліс на прогулянку. Ішов він лісом і почув крик на дереві. Подивився вгору, а на дереві сидить змій і кричить:
— Рятуйте мене! А міністр каже:
— Як же я врятую тебе, як ти так високо? Я туди не залізу.
— Ти врубай довгий патик, щоб досягнув аж до мене, і я злізу по патикові на землю, — каже змій.
Подав міністр змію патик, а той зліз по патикові і обкрутився кругом шиї міністра. І каже міністрові:
— Ти будеш носити мене, скільки житимеш. Я не злізу з тебе.
Міністр засумував. Вернувся він до царя і каже: — Знайшов я собі у лісі нещастя. А цар говорить:
— У мене е хороший стрілець. Як устрілить він, то так І попаде змійові в голову.
— Хоч мене й уб’ють, але я задушу міністра, поки умру, — каже гадина цареві. А цар не хотів, щоб пропав міністр.
Міністр і каже:
— Піду в світ, щоб ніхто не бачив моєї біди.
Йому було соромно й незручно носити гадину на шиї. І пішов міністр у світ. Ішов він, ішов, дивиться, а на імаші діти пасуть худобу. І граються в суд. Один з хлопців за суддю, а два за помічників. Міністр пройшов попри тих хлопців і не сказав «здрастуйте». Тоді «суддя» посилає своїх помічників, щоб вернули його назад.
— Що ти за один, що «здрастуйте» не кажеш? Він вибачився і говорить:
— У мене велика жура — гадина на шиї. Я такий заклопотаний, що й людей не бачу.
А «суддя» хоче міністра судити. Почали процес, узяли папери, пишуть. І каже «суддя» гадові:
— На суді треба стояти. Як ти не будеш стояти, а сидіти в нього на шиї, то ми тебе першого засудимо.
Гад зліз, а «суддя» дав команду своїм хлопцям:
— Бийте гадину!
І вони били змія палицями, аж поки не вбили. Тоді сказав «суддя» міністрові:
— Іди своєю дорогою.
Прийшов міністр до царя, і цар дуже зрадів, що той збувся гада. Та й питає міністра:
— Хто ж це такий знайшовся, що зняв із тебе гада? Міністр каже:
— Ішов я в такім-то селі, І суддя засудив того гада на смерть.
Цар зацікавився. Як же так? Він, цар, не міг змусити гада злізти, а якийсь сільський суддя змусив.
— Іди приведи того суддю до мене, — каже цар. Запрягли коні в бричку, і поїхав міністр. Приїхав у те село і питає:
— Де суддя живе?
Справили його до судді. Він зайшов і дивиться — не той суддя, що гада судив. Каже міністр:
— Це не той суддя.
А той хлопець пас худобу судді і саме пригнав її з поля. Побачив його міністр та й каже:
— Ось суддя.
Бере він хлопця у бричку і везе до царя.
У той час приходить до царя баба і скаржиться:
— Я стара і бідна. Маю троє дітей і ходжу по людях просити. Як ішла додому, звіявся вітер і взяв мою торбу з хлібом. Вітер кинув той хліб просто в озеро. Мої діти лишилися голодні.
А тут якраз міністр хлопця-суддю привіз. Цар і каже бабі:
— У мене є тут суддя. Най він судить Вітра. Бери і суди, наказує хлопцеві.
Хлопець бере папір, перо і пише записку до Вітра. Та відчинив вікно і кинув записку надвір. І з’явився Вітер до царя. І каже цареві:
— За те, що я кинув бабі хліб в озеро, дам їй таке добро, що скільки жити буде, не буде просити хліба.
— Іди додому, — каже хлопець бабі. — Як не зробить Вітер те, що обіцяв, то ми його покараємо.
Поки баба прийшла додому, у неї в хаті і кругом хати було стільки всілякого добра, що зроду такого не бачила: і хліба, і худоби, і грошей — чого хочеш.
Цар дуже здивувався. «Як це так? Я цар і не можу Вітра судити, а цей хлопець судив».
У того царя паслася в лісі худоба. Там, у лісі, вона й ночувала. У лісі був корівник, і щовечора цар посилав туди сторожа. І хто йшов за сторожа, назад не вертався, пропадав. Хлопець-суддя просить: «Пошліть мене за сторожа». Цар не хотів пускати в ліс хлопця, бо любив його. Але хлопець утік. І взяв з собою до лісу книжку.
У лісі була маленька хатка для сторожів. Зайшов хлопець у ту хатку, поклав книжку на столик і читає. А посеред ночі приходять до нього нечисті й кричать: «Виходь надвір! Корівник завалився, побив худобу, а ти сидиш?» Він мовчить. Нечисті зайшли в хату і почали мучити хлопця, щоб заговорив. А він мовчить. І так він мовчав, поки не прийшов той час, коли вони мусили забратися. На другу ніч так само мучили хлопця нечисті. І він не заговорив, А на третю так його мучили, що ледве живий лишився. Але не заговорив. І щезли нечисті. А до хлопця прийшло троє людей і кажуть: «Ти врятував себе, врятував і нас. Іди з нами, дамо тобі за це нагороду».
Взяли вони хлопця і завели в печеру. Дали йому там три вуздечки й сказали: «Як тобі щось треба буде, бери одну вуздечку, тряси нею, і з’явиться кінь. І той кінь зробить для тебе, що тільки захочеш». Він узяв ті вуздечки і вернувся на своє місце в лісі.
У того царя був серед худоби бугай з золотими рогами. А сусідський цар мав дочку. Вона була дуже хитра.
Якось приходить сусідський цар і каже цьому цареві: «У тебе є хитрий сторож, але моя дівка його обдурить, і він їй віддасть золоті роги». От І сперечаються царі: той каже, що не дасть сторож роги, а другий — що дасть.
А за сторожа коло тих золотих рогів був хлопець-суддя.
Приходить до нього увечері царська дочка і плаче:
— Мене захопив вечір, і кругом ліс. Куди я дінуся? Може, переночую в тебе?
— Будеш ночувати, але надворі, — каже. — В хату я тебе не пущу.
І вона погодилася. Лягла надворі. А потому знову заплакала:
— Я боюся надворі.
А він їй каже:
— Іди в хату. Тільки знай, що на підлозі будеш спати, бо в мене ліжко одне.
Зайшла вона в хату, лягла на підлозі та й знов плаче.
— Чого ти плачеш? — питає він.
— Я боюся на підлозі сама.
І він пустив її на ліжко, і спали вони разом. Встали вони рано, а вона знов плаче.
— Чого ти плачеш? — питає він. А вона йому й каже:
— Тато післав мене до тебе за золотими рогами. І як ти не даси мені ті роги, я не можу вертатися додому.
І він пожалів дівчину і дав їй золоті роги.
А через якийсь час сусідський цар побачив, що його дочка при надії і в неї буде дитина, Розгнівався він, прийшов до другого царя і каже: «Твій сторож он що вчинив! За це йду на тебе війною».
Посилає цар міністра у ліс до судді: «Іди і скажи йому, що через нього завтра почнеться війна». Почув це хлопець І засумував, бо він був винен.
Міністр вернувся до царя, і збираються вони на війну. А хлопець устає рано, бере вуздечку. Потрусив нею, і з’явився перед ним срібний кінь, запитує:
— Що накажеш, суддя?
— Щоб одяг був срібний і зброя. Підемо воювати, бо сусідський цар виходить війною.
І кінь дав йому срібний одяг і зброю.
— Сідай верхи, ми поб’єм того царя.
Поїхали вони на війну. Вояк у срібному одязі налетів на військо ворожого царя і порубав його. І десь не стало його, вояка, у срібному одязі. Цар цікавиться: «Що за вояк такий хоробрий?»
Вернувся цар із військом додому. А на другий день сусідський цар знову пішов війною. Хлопець потрусив вуздечкою і з’явився другий кінь, золотий. І дав він хлопцеві золотий одяг і золоту зброю. Поїхав той на війну і знов побив ворожого царя.
На третій день хлопець-суддя викликав третього коня. Це був кінь діамантовий. І дав він хлопцеві діамантовий одяг і діамантову зброю. І билися вони знов. І хлопця поранили, розрубали йому палець. Але він таки переміг вороже військо.
Як цар побачив, що хороброго вояка поранило, узяв свою хустину, перервав наполовину і перев’язав йому рану. Той знову зник.
А сусідський цар каже цьому цареві: «Більше не нападу». І зробили вони мир.
На другий день святкує цар перемогу і посилав міністра, щоб привіз на свято хлопця-суддю. Приходить міністр у ліс і каже:
— Сьогодні ми робимо бал, бо перемогли сусідського царя.
А хлопець каже:
— Я не піду, бо побив руку.
Але міністр таки повіз його до царя. Цар подивився на зав’язану руку і каже хлопцеві:
— То треба було взяти чисту хустину.
Дав цар наказ зняти з руки брудну хустину і зробити перев’язку. Як почали розв’язувати, цар упізнав свою хустину. Він спитав:
— То це ти був на війні?
— Я.
І цар узяв його собі за сина.
— Після моєї смерті будеш царем. Після балу хлопець-суддя каже цареві:
— Я оженюся і візьму за жінку дочку того царя. Ту, якій я дав золоті роги.