Хлопчик-бешкетник
Українська народна казка Бойківщини

Як я був малий, узяв ковбицю, що ся дерево на ній рубає, і набив у тоту ковбицю багато цвяхів. Прийшов тато і зачав мене бити. Я втік до річки, підкотив сподні, перебрів через річку, і тато мене не дігнав. Втік я на гору, там, де йдеться на Урич. Виходжу на гору, а там жінка бере сіно на фіру. Я поклонився до неї. Вона питає:

— Де ти, хлопчику, йдеш?

— Я, — кажу, — йду на службу.

— Наймись до мене. А я кажу:

— Добре є. Я буду служити у вас.

— Ну то лізь на фіру і бери сіно. Я відповідаю:

— Я на фіру лізти не вмію — буду подавати вам сіно.

То було на горі. Вона підложила під колесо камінь, аби фіра не поїхала. А я подавав сіно і викинув-им той камінь з-під колеса. І фіра з кіньми поїхала в провал. А я втік на село Урич.

Іду селом, виходить чоловік з хати і питає:

— Де ти йдеш?

— Шукати служби.

— То служи в мене, — каже господар. А я кажу:

— Добре є. Буду служити.

Той чоловік узяв мене до хати і дав мені їсти бриндзи й хліба. Виїв я цілу ґелетку бриндзи. І дуже хотів води пити. Там був потік. Пішов я у потік пити воду і так пив, що нижче мене потік висох.

А тут їде ґаздиня з сіном, тота сама. Ґазда вийшов з хати та й каже:

— Я маю слугу. А ґаздиня каже:

— Певне, того, що я мала на верху, що сіно брав.

Я почув то і зачав утікати. Ґазда хоче показати слугу, а слуга втік з Урича аж на Борислав.

Іду я в Бориславі тротуаром, надійшли бандити і мене забрали. Зробився вечір.

— Підемо красти до попа, — кажуть бандити.

То вже була ніч, година дванадцята. Завели мене до попової пивниці. Кажуть:

— Лізь у діру, що в ню сиплють бульбу, бо двері замкнені. І будеш нам подавати, що там є.

Упхали мене бандити в ту діру, дали мені сірники. Я засвітив у пивниці свічку і все з пивниці видав крізь ту діру бандитам. Все, що там було. А бандити все забрали й пішли, а мене в пивници лишили. І я там сиджу. Куди вийду?

Рано приходить попова служниця. Відкрила двері, дивиться — нема нічого. Хтось закрав. А я сховався за двері. Вискочив з пивниці і пішов на місто.

Я в поповій пивниці взяв собі вбрання, якраз на мене. Ходжу собі по Бориславі, убраний в іншім строї. Дивлюся, ідуть тоти самі бандити, і вони пізнали. Боялися вони, щоби я їх не виявив, і забрали мене, і вивели на гору. А то вже був вечір. Темно. Вони взяли двометрову бочку, запхали мене в ту бочку і забили мене там. Хіба тота діра лишилася, що пиво з бочки беруть. І бандити пішли, а я в ті бочці сиджу і не знаю, що зо мною буде.

І тут приходить вовчиця. І пахає, пахає коло бочки. Обернулася вона задом до бочки, а я виставив руку з діри і їмив вовчицю за хвіст. Вовчиця напудилася й побігла. І потягнула за хвостом цілу бочку. Нарешті вовчиця вирвалася і втекла, а бочка покотилася з гори по камінню та й розбилася. І я звільнився.

Де я тепер піду? До Борислава вже боюся йти. Іду я далі нагору. А там, на горі, хати. Дивлюся, пасе стара бабка козу.

— Хлопчику, де ти йдеш?

— Я йду на службу.

— То служи в мене.

— Добре.

— Ти паси козу, а я піду варити тобі пироги. Бо ти голоден.

І бабка пішла, а я лишився з козою. А там була черешня. Я взяв козу на шнурок та й повісив на черешню. Приходить бабка з пирогами. Та й зачала мене бити. А я зачав утікати. І втік з села Орьова аж до Крушельниці. До Крушельниці добився на вечір. А там господар у млині меле пшеницю.

— Де ти, хлопчику, йдеш? — питає мене. — Чи будеш у мене служити.

— Добре є, — кажу.

Заладували ми муку на фіру, оба з ґаздою, і їдемо через річку. А я взяв та й витяг у фірі якийсь цвях. І недалеко від берега віз розірвався. А ґазда мене батогом. Я втік до якоїсь хати, а в хаті ґаздиня.

— Відки ти, хлопчику? — питає.

— Я шукаю служби.

— Ну то служи в мене, — каже ґаздиня.

— Добре є.

Дала мені ґаздиня пирогів і молока. Я попоїв, і каже ґаздиня:

— Йди по воду. Аби так легко йшло, як з води.

Я виніс води й зайшов до хати. Дивлюся, а то їде той самий ґазда. Приїхав, а жінка питає його:

— Де ти так довго з кіньми був? Він каже:

— Ади, наймив-им якогось хлопця, та й той хлопець витягнув цвях з розвори, і фіра розірвалася в річці.

А я то вчув і зачав утікати. То ж той самий ґазда! Але втікати вже не було куди. А там була скриня. Сховався в ту скриню. А ґазда приносить муку та й з мішка бабах у скриню на мене. Він пішов за другим мішком, а я вихопився з тої скрині, бо боявся, що він мене засипле мукою зовсім. І я сховався на піч. А там були гряди, як то давно було. А на тих грядах було корито з мукою, і я вліз у корито, в тоту муку.

А ґазда з ґаздинею поробили, що треба, в хаті, повечеряли. Ґазда трохи замочився в ріці та й каже:

— Будем спати на печи.

— Добре, будем на печи спати, — каже ґаздиня.

Вони вилізли на піч і лягли, а я рухнувся в кориті, корито звернулося і я впав на них, мука висипалася і засипала їм очі — і ґазді, й газдини. Я схопився і зліз з печи. Вікно було отворене, і я втік крізь вікно.

Вже робився день. Іду я з Крушельниці до села Корчина. А чоловік з Корчина жене рано коні пасти.

— Де ти, хлопчику, йдеш? — питає мене.

— Йду на службу.

— То ходи сюди. Будемо пасти оба коні.

Висадив він мене на коня, прибули ми в поле і пасемо оба коні. Коні напаслися, їдем з ґаздою додому. Приїхали, ґаздиня варить обід.

— Подивися, якого я тобі слугу наняв, — каже до жінки ґазда. А ґаздиня каже:

— Де ти такого хлопчика найшов?

— Він ішов на службу, і я його взяв.

— Як ти ся називаєш? — питає ґаздиня.

— Федьо.

— То йди-тко, Федю, по воду. Аби легко тобі служба йшла. Як з води.

Виніс я води, дала мені ґаздиня їсти пироги. Мені й ґазді.

— Я їду на поле, — каже ґазда, — а ти будеш коло хати пильнувати. Там під шопою є такий візок легонький. Озмеш той візок пошмаруєш, бо завтра рано поїдемо в Сколе.

А я не знав, як ся візок шмарує. Взяв та пошмарував драбини, дишель — все вимазав тим шміром. Приїжджає ґазда увечір з поля.

— Ти пошмарував візок?

— Пошмарував, — відповідаю.

А ґазда ввечір не дивиться, як я пошмарував. А рано пішов ґазда запрягати коні, дивиться, а то сидіння обшмароване, драбини обшмаровані, дишель обшмарований шміром. Ґазда зачав мене бити під шопою. А я вирвався і втік з Корчина аж під Ялинку, коло Синевідська.

А там, на Дуброві, було військо. І я пішов межи то військо. Може, би-м щось попоїв. Їмили мене військові і заладували мене в гармату. А то давно забивали гармати клоччям. Набили в гармату клоччя і мене там запхали, в ту гармату. Як вистрілили — мене понесло аж у село Зубрицю. І трафило мною на ялицю. І заліз сук мені в гузицю. Ззаду відгнив, а спереду й донині є.