Випустив дід овець напувати, та поки там се та те коло другої скотинки — і не бачив, як цап та баран вийшли з двору і побігли по дорозі, сінце підбираючи.
Напоїв дід, загнав і оп’ять не доглядівся, що не вся скотинка. А цап та баран побігли собі та й побігли, вже й сонце зайшло, і смеркає, а вони і не думають додому вертаться. От побачили оддалеки лісок і направились до його листячка збирати. Трохи не доходя до ліска, стрічають вони дванадцять вовків, і один між ними куций за вожака. «І, ти, лихо, — журиться баран, — що його робити?» — «Нічого, не рябій, — каже цап, — я ще їх полякаю». Та прямо на вовків біжить, скака й рогами маха, аж вовки сполохнулись. Цап туп ногою та: «Здорово, братці!» — «Здрастуй». — «Чи далеко тут криниця і чи гарна в ній водиця?» — «А що ви таке солоне їли?» — питаються вовки. «Та ми оце тільки що, — каже цап, — з’їли дванадцять вовків, і в одного була така солона голова, що аж душа горить, води хочеться».
«Шутка, з дванадцятю справились! Це і нам не здобрувати», — подумали вовки та, сказавши, де криниця, драла скоріш од них. Не на шутку злякався і цап та баран. Вони хаміль, хаміль відтіль та в лісок. Ізлізли на верхушку самого високого дуба. А вовки ідуть і розсуждають: «Чи може таке статься, щоб їх два подужали нас дванадцять?! Та нашому брату і одному нічого з ними робити». — «Давайте вернемось», — каже один. «Та давайте», — підхватили другі. І вернулись.
Ввійшли по сліду в ліс, а далі тиць і стали: слід кончився. «Де ж вони ділись?» — думають вовки. А один і каже: «Постойте, я заворожу». Та бриць на спину і мель-мель ногами. «Он вони!» — каже, і указав на дуба, де сиділи цап та баран. «Як би ж їх достати?» — стали радиться вовки. «А ось як, — каже куций. — Давайте станем один на другого, так верхній якраз достане».
І стали становиться. От уже послідній дереться, зубами клаца і ось-ось достане. А баран з ляку як затруситься та геп прямо на вовків і поваляв їх всіх додолу. Шкопиртають вовки, а цап з дерева кричить: «Бий їх, брате, прямо, лобом, лобом! Метай їх рогами направо і наліво! Ось і я! Ось і я!»
Вовки з ляку розбіглися, а цап та баран скоріш додому убрались.
ЦАП ТА БАРАН — Українська Народна Казка Про Тварин
Цап та баран Українська народна казка про тварин
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А забирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу.
Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли.
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.
Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Баран і несе.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як відси втікати, «бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають».
Один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:
— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумав перший вовк:
— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли, та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.
— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, — ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить; не втримавсь, як упаде, та на вовка. Цап сміливий не став роздумувати, як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурівся.
А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.
Цап та баран Українська народна казка Полтавщини
Жили в одному селі чоловік і жінка. Мали вони цапа й барана. Цап і баран були великі друзі, куди цап, туди й баран.
Побачили чоловік і жінка, що цап і баран разом і город, і сад топчуть, і вирішили вигнать їх з дому. Взяли цап і баран мішок та й пішли, куди очі дивляться.
Ідуть вони, ідуть, коли бачать, на середині поля лежить вовча голова. От баран дужий, але не сміливий, а цап сміливий, але не дужий. Цап і каже:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий!
— Бери ти, бо ти сміливий!
Взяли ту голову вдвох і укинули в мішок. Ідуть вони, ідуть, коли бачать, у полі горить вогонь. Вирішили цап і баран піти до вогнища, щоб вовки не з’їли.
Прийшли туди, коли бачать, аж то вовки кашу варять. А ті побачили цапа і барана, зраділи, що каша буде з м’ясом. Друзі дуже злякались. А потім цап надумав хитрість. Каже барану:
— А принеси мені, баране, вовчу голову.
Баран і несе.
— Та не ту, більшу.
Баран несе ту саму.
— Та ні, ще більшу.
Вовки дуже злякались. Стали думають, як тікать, бо подумали, що і самі без голови остануться. Один вовк і каже:
— Каша хороше кипить, та немає чим долить. Я піду по воду.
Як пішов, так і не прийшов. А другий думає, як і собі утекти. Каже:
— Де він дівся? Зараз каша закипить і немає чим долить. Піду і прижену його.
І пішов і з кінцями. А третій сидить і каже:
— Піду я їх прижену.
Як побіг, так і радий, що втік. Цап і баран поїли і втекли. А вовкам стидно стало. Один і каже:
— Хіба ми боягузи, щоб цапа і барана боятися.
І стали вони думать, як їх догнати і провчить. Біжать, біжать і дивляться, а цап і баран на дереві сидять. Цап сміливий, то заліз на верх, а баран несміливий, то нижче. Кажуть вовки старому вовкові:
— Ворожи, як їх дістати.
А баран сидить на гілці та аж дрижить бідолаха. Не втримався та як упаде на вовка. А цап не розгубився і кричить:
— А подай-но мені ворожбита!
Вовки злякалися та й дременули в ліс. А цап з бараном пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть і досі.
Цап та баран Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі друзі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту баран туди, цап у сад і баран за цапом.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — виженемо цього барана і цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не були у мене в дворі.
Скоро цап й баран те почули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та йдуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, а не дужий.
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та йдуть, коли горить вогонь. Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові! Ще каша не кипить, м’ясо буде з вас.
Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
От баран і приніс.
— Та не цю, подай більшу! — каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались, стали вони думати-гадати, як відціля тікати. Бо це такі, молодці, що ними без голови останешся, бач одну по одній вовчі голови тягнуть. От один вовк і каже:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить. Піду я по воду.
Як пішов вовк по воду, а другий зачав дожидати, став думу гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— Е, вражий ти син, пішов та й сидить, нічим каші долить. Ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той уже не вернувся. А третій сидів-сидів та й каже:
— Ось піду, лишень та їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. Тоді цап до барана:
— Ох, брате, скоріше хвататись, щоб оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумались вовки:
— Е, що нам трьом цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати, як би цапа й барана нагнати. Як стали йти та й на дубі їх найшли. Цап сміливіший, то заліз аж на верх, а баран нижче.
— От, лягай, кажуть, вовки жовтуватому вовкові, — ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить, та так дрижить. Як упаде, та на вовка! Цап сміливіший не став думать-гадать, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, то аж пилюка по дорозі закурились. А цап та баран пішли та зробили собі курінь, і живуть досі.
Цап та баран Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жив собі один чоловік. Тримав він велике господарство. Від корів та кіз мав він молоко, вівці забезпечували родину м’ясом та вовною. Однак господар чомусь найбільше шанував у своєму господарстві цапа та барана. Чомусь саме до них найбільше чоловікова душа лежала. Не один рік цап та баран, як вареники у маслі каталися, незчулися, як і постаріли.
Якось, коли вони мирно паслися, біля них зупинився господар. Присів навпочіпки, довго гладив блискучу вовну тварин та глибоко зітхав при цьому. Потім підвівся, погукав до себе наймита і майже пошепки щось йому сказав. І хоч давні друзі були вже старими, та мимо їхніх вух не пролетіло те, що господар хоче їх зарізати.
Похилили цап та баран голови, гірко задумалися. Не могли вони звинувачувати господаря, бо за все їхнє життя той жодного разу нікого з них навіть не образив. Одначе зрозуміли, що на старість стали все-таки зайвими.
Як тільки темінь огорнула землю, цап та баран вкинули до мішка сякі-такі пожитки, трохи харчів на дорогу, та й вирушили з обійстя. Довгенько вони йшли. Незабаром друзі зупинилися перепочити. Світив місяць. Оглянулися — аж вони на узліссі. Далі починалися непроходимі місця. Одначе жодному з них не спало й на думку вертатися. Вирішили йти туди, де їх ніхто не знайде. Присіли, витягли капустину, підвечеряли.
І тільки-но підвелися і зібралися йти далі, аж раптом баран об щось перечепився. Моторошно стало, та все ж вирішили роздивитися, що то було. Довго приглядалися, доки нарешті зрозуміли, що то вовча голова. Не знати чому, але баран раптом сказав:
— А давай, друже, вкинемо до мішка нашу знахідку, раптом знадобиться.
Так і зробили. Дарма, що мішок став важчий, друзі вирішили голову не викидати і мішок несли по черзі. Довго вони продиралися через хащі чи ні — невідомо, але ще й на світ не бралося, як раптом вдалині уздріли вогник. Почали підходити ближче. Голод брав своє, та й спати хотілося. Вирішили все ж підійти, раптом якась добра душа дасть прихисток.
Як же здивувалися цап та баран, коли побачили, що біля вогнища сидить купа вовків. Від страху в обох все затряслося, проте відступати було нікуди. Підійшли, привіталися. Вовки від несподіванки наче води в роти понабирали. Аж раптом один з вовків, мабуть, старійшина оговтався і мовив:
— Дивіться, м’ясо само до нас прийшло.
Тут уже треба було діяти. А що цап та баран змолоду були кмітливими, то не розгубилися. Цап сказав:
— Чому це прийшло? Ні, не прийшло, ми його з собою принесли. Ану, баране, доставай оту вовчу голову з мішка!
Баран слухняно потягнувся до мішка і витягнув вовчу голову.
— Та не ту, більшу давай!
Баран знову підкорився. Він опустив голову до мішка та й ще раз її витягнув. А Баран знову:
— Та ще більшу давай!
Цап усе повторив ще раз. Доки наші друзі вовтузилися з тією головою, вовчі очі все круглішали і не в одній вовчій голові пронеслося: «Де це вони скільки голів наших побратимів узяли? Не інакше, мабуть, як на вовчу зграю напали та й усіх перебили. Треба тікати, доки живі».
Проте не в вовчих правилах було показувати свою слабкість. От один з них і мовить:
— Ви тут гостей приймайте, їсти варіть, а я піду хмизу для багаття пошукаю, бо щось пригасати стало.
Та й пішов. Інший вовк надумав за водою збігати. Згодом ще один чкурнув солі дістати. Ще один згадав, що в хатинці забули ложку, якою треба страву помішувати.
Врешті біля вогню залишилися лише цап та баран. Огляділися, заглянули в казан, а там каша вариться. Скуштували — смачна! І солі ніякої добавляти не треба. Поснідали, бо вже зійшла ранкова зоря, та вляглися відпочити. А коли прокинулися, сонце стояло вже височенько. Вовки так і не повернулися.
Стали цап та баран у вовчій хаті жити, яка неподалік вогнища стояла. Спочатку чекали, що вовки повернуться, а потім думати про них забули.
Цап та баран Українська народна казка Кіровоградщини
Якось узимку містечком ходив баран та підбирав стеблинки сіна, що порозтрушувалися з возів. Біля ганку одного з будинків лежав цап та грівся на сонечку. Помітив гостророгий барана та й ну насміхатися з нього:
— Гей ти, опудало! Ось подивися, який я гарний та жвавий у своєму легенькому і зручному одязі.
— Хоч я й опудало, однак мені завжди тепло в кожусі, — ображено відповів баран.
Цап підвівся і почав вихвалятися білою шерстю.
— Поглянь, круторогий, який я білосніжний, як легко і граційно вмію танцювати.
І хвалько підвівся на задні ноги, передні поставив на тин і почав вертітися. Баран витріщив на стрибуна очі, а потім сказав:
— Зачекай трохи, братику, ось вечір настане та вдарить мороз. Тоді й побачимо, в кого кожушок кращий.
Сонце зайшло, подув сильний вітер, затріщав лютий мороз. Дмухнув вітер і на барана, та круторогому байдуже, тепло в кожусі. А як скрутив мороз хвалькуватого цапа, той підскочив, немов ошпарений.
— Гей, друзяко! — закричав танцюрист. — Скидай швидко свого кожуха, я трохи погріюся.
— Та хіба ж можна, щоб такий великий пан та вдягнув оце негарне вбрання? — посміхнувся баран.
Тоді цап почав просити:
— Ой, братику! Не витримаю! Дозволь хоч до тебе бока притулю.
— Та йди вже, — засміявся баран, — знаю, що не з добра пан у жупані ходить, він кожуха не має. Хоча на вигляд моя вовна не годиться, та в морози дуже пригодиться.
