Царевич Гриць і Білий Білявий
Українська народна казка Бойківщини

Вмирає великий багатир. Мав три дочки, і три сини були. Та й каже:

— Слухайте, сини. Як буде котрій дівці жених ся трафляти, аби-сте ніц не думали, лише би зразу віддавали. Хто запитає, аби-сте віддавали.

Вони собі й думають. Тоти два старші не дуже хотіли віддавати сестер, а наймолодший робив то, що сказав тато. Уночі сплять вони, пукає хтось у вікно — то був царя син. Питає наймолодший брат:

— Хто там?

А той надворі каже:

— Царевичу Грицю, ти спиш?

— Сплю.

— Віддай свою найстаршу сестру.

— Віддам.

Як була, так взяв її з подушками та й через вікно віддав. А браття спали й не чули. Рано питають вони:

— Де сестра?

— Я виконав наказ тата. Тато казав: ніц не думати, лиш віддавати. То я й віддав.

Посварили його за то браття.

А на другу ніч знов то саме, в шибку «пук-пук».

— Царевичу Грицю, ти спиш?

— Спав-им, збудив-им ся.

— Віддай середущу сестру.

Узяв він сестру з подушкою та й крізь вікно віддав. І знов сварили його брати. А на третю ніч знов:

— Царевичу Грицю, ти спиш?

— Збудив-им ся.

— Віддай наймолодшу сестру.

Він дав. А на рано ймилися до него браття:

— Що ти зробив?!

Та й так і сяк на него. Він забрався й пішов геть із дому. Прогнали його, то він і пішов.

Ішов він лісом та й побачив звірину. Хотів ту звірину стрілити, а там баба була, в тому лісі, та й звірина втекла, а він стрілив у бабу. Не видів її та й стрілив. Баба каже:

— Ти в мене стріляєш, хоч’ зо мною воювати? Пішов би ти на Білу гору та з тим Білим Білявином най би повоював. Я вже з ним воюю шість років. З ним би ти повоював.

Пішов він далі. Ходить та й ходить. І приходить під один будинок. Заходить до середини, а в тім будинку — його найстарша сестра. Каже вона:

— Йой, брате, чого ти прийшов?

— А що?

— Я маю такого чоловіка, що він тебе зараз і спалить. За такого ти мене віддав.

— А я, — каже, — хочу його видіти.

Ніч, щось «пук-пук» у дах, двері ся отворили, прийшов її чоловік. Прийшов, нюхнув та й каже:

— Що тут є за прісна душа незнайома? А вона йому:

— Нікого нема. А що би то було, якби так мій брат прийшов, той, що мене тобі віддав?

— З ним, — каже, — я би посидів, побалакав та й питав би-м ся, чого він зайшов.

А вона його сховала під ванєнку, під таку, що ся купає. Піднімає ту ванєнку.

— Ось він!

Сіли вони за стіл, гостять, усе файно.

— То що тебе тут занесло? — каже.

— Як я віддав наймолодшу сестру, мене браття прогнали. Та й каже він, що хотів звірину застрілити, а стрілив у бабу.

— ...Та й сказала баба мені, аби я йшов на Білу гору з Білим Білявином поборотися. Каже баба, що вона вже з ним шість років воює. Хочу я знайти того Білого Білявина.

А той каже:

— Завтра будемо довідуватися.

А другий день рано той як засвистав, і де які звірі вчули, так ті поприходили. Він ся питає і звірів, і змій:

— Хто знає за Білу гору і Білого Білявина?

Ніхто не знав. Розійшлися усі звірі, а він зайшов до хати та й каже:

— Ніхто не знає.

Переночував він там та й іде далі шукати Білого Білявина. Ішов він, ішов та й попав до середущої сестри. Зайшов до хати, а сестра каже:

— Йой, брате, то ти? Іди, — каже, — бо за такого-с мене дав, що відразу тя вб’є.

— А я хочу з ним видітися. Та й сховала його сестра.

Приходить той та й знов тої самої. Каже, що би вбив, якби знайшов того, що тут є чужий.

— А якби той, що мене тобі віддав?

— З тим, — каже, — то я би ся сколєґував і спитав би, що його сюди привело.

А вона йому:

— От він є.

Сіли вони та й файно побалакали. Розповів йому хлопець про того Білого Білявича. А на третий день той затрубив і посходилися всякі звірі й змії. Питає їх — ніхто не знає, де та гора і який то Білий Білявин.

Побув він у них та й пішов далі. Ішов та й попав до третьої сестри. Прийшов, а сестра каже:

— Йой, чо’ ти прийшов? Тікай геть, бо ти за такого мене дав, що тобі життя не буде.

— А я хочу з ним видітися.

Приходить чоловік наймолодшої сестри та й питає:

— Хто тут є? Вона каже:

— Нема нікого. А що би то було, якби тут був мій брат, той, що тобі мене віддав?

А той каже:

— Я би звитався з ним, поговорив, погостився і спитав би ся, що його сюди занесло.

А сестра отворяє сусік та й каже:

— От він є.

Звиталися вони, і той питає його:

— Куди йдеш?

— Я, — каже, — йду блукаючи.

А він у дорозі звірину вбивав та пік собі м’ясо. Їв, брав його з собою і далі йшов блукаючи.

Чоловік наймолодшої сестри затрубив, і посходилися звірі. Питає він, чи знає хто за того Білого Білявина. Ніхто не знає. Вже всі розходяться, аж тут шкутильгає на трьох ногах кривий вовк. Прийшов та й каже:

— І я прийшов, але кривий, то й запізнився.

— Чи знаєш ти за Білого Білявина?

— Знаю. Там бій іде. Я там ранений — відти йду.

— Ти мене поведеш туди? — питає хлопець. Той каже:

— Поведу.

Сестри чоловік дав йому коня. Той вовка на коня, сам сів, та й їдуть.

Їхали, їхали і приїхали, а там — домисько величезний. Заходить він у той дім, а там дідо сидить, прив’язаний на трьох ланцах. Та той дідо:

— Сину Велидів, подай мені кружку води, бо я вже давно не пив. Приторочу тобі ще єдного віка.

Подав він дідови води. Дідо випив, і з него єден ланц зсунувся. Та й каже дідо:

— Дав би мені ще другу кружку, то тобі другого віка приторочу. Хлопець дав, дідо випив, і з него другий ланц зсунувся. Каже:

— То дай мені же третю кружку води.

Подав він, дідо випив, і з него зсунувся третій ланц. І вже вільний.

— А тепер, сину, даю тобі тоти три віки, би ти жив, але забирайся, аби тебе тут не було.

А в того Білого Білявина була дуже файна дівка, дуже делікатна. Хлопець увидів її, а дівка каже йому:

— Я тут у неволі. Рятуй мене. Що робити? Каже він їй:

— Будемо тікати.

Вона його там заховала. Переночували. Дідо Білий Білявин ще спить, а тоті зачали тікати. А якась нечиста сила каже дідови:

— Вставай, бо твоя дочка вже попантрувала. Вже поїхала! А Білий Білявин каже:

— Слухай, а далеко вже вони? Чи я ще можу діжу хліба з’їсти, та бочку вина випити, та й папуш тютюну скурити, та й їх догонити?

— Ще буде на це час, — каже.

Він тото зробив, та й їх догонив, та й тоту дівку відобрав.

— А за тото, що ти мені води дав, я тобі єдного віка даю. Та й забирайся, аби-с більше ся не вертав, бо я тебе вб’ю.

Забрав Білий Білявин дівку, а й ’му жаль. Гадає собі: «Чом я не зайшов та не найшов дівку, як той був ще на ланцах?» Вертає він знов туди та й каже дівці:

— Тікаймо.

Тікають, та й знов Білому Білявину дух підказує:

— Вставай, бо твоя донька вже далеко залетіла!

— Чи міг би я ще дві діжі хліба з’їсти, і дві бочки вина випити, і два папуші тютюну скурити?

— Ще буде на це час, — каже.

З’їв він той хліб, випив вино, скурив тютюн і пішов їх другий раз доганяти. Догнав, забрав дівку і каже:

— Якщо ти ще раз вернешся, ти жити не будеш.

А коло того Білого Білявина сидить змія з дванадцятьма головами та й охороняє його. Вернувся хлопець таки ще раз, взяв дівку та й тікає. Третій раз. А Білий Білявин погнався за ним, доньку відобрав, а його порубав, зложив порубаного в мішок, почепив на коня та й прогнав його.

Їде то м’ясо. Став кінь коло якогось саду, коло квітника, та й досягає І їсть. А з дому вийшла дівчина та й каже:

— Мамо, кінь мішок приніс, і кров з него тече.

Зняли з коня той мішок, а там чоловік порубаний. Зложили того чоловіка, пілляли цілущою водою, і став він живий. Та й каже:

— Як я твердо спав.

— Ай, ти спав. Якби ти сюди не попав, то би був-єс не встав, але кінь тебе сюди завіз, то ми й оживили тебе. Що це, — каже, — з тобою сталося?

Той розказав. А жінка йому:

— За тою дівкою уже не оден приходив і смерть здобув. Але тут, — каже, — є такий чоловік, що тобі поможе. Він має чарівну шаблю і дасть її тобі, та й поможе з тими зміями воювати.

Пішов він до того чоловіка, поїхали вони туди, порубали змію, а потому й Білого Білявина. Все знищили, а тоді царевич Гриць женився з тою дівкою і в тім будинку засидівся. Та й жиє там з жінкою й донині.