Царевич і чарівний кінь
Українська народна казка Бойківщини

Жив собі на світі цар і мав тридцять єдного сина. І все щось думав, і ніхто не знав, що думає, чого такий сумний. І сказав він:

— Хіба тоді я скажу, чого я такий сумний, коли найменшому синови моєму буде шістнадцять років.

Коли тому синови зробилося шістнадцять років, зійшлися докупи всі браття і почали ся радити, котрий з них піде до батька спитатися. Врадилися виправити старшого брата. Пішов той до батька і повів:

— Батьку, — каже, — нас є тридцять єден син. Що прикажете робити? Ми вже дорослі люде, пора нам вже ся женити.

А він відповів:

— Зійдіться всі докупи, і я вам дам єдно питання. Як ви мені відповісте, то дозволю вам женитися.

Так вони і зробили. Зійшлися всі докупи, прикликали батька і спитались його, чого він такий сумний, чого не дає їм женитись. А він відповідає:

— Тепер я вам скажу. Ви тепер всі зрослі, мудрі. Вас є тридцять єден брат, а в мене тридцять єден син. Як мені не сумувати, як я знаю, що ви поженитеся і будете ворогувати. Це страшне буде на світі, коли браття будуть межи собою воювати, рідну кров проливати.

А вони питають:

— Чого ж ми будем брат на брата війною йти? Що нам буде заважати?

А він їм:

— Нема такого на світі, жеби всі єднаково женилися. Єден може в царя ся женити, другий у багача, а третій — у бідної вдовиці. А щоб усіх поженити єднаково, щоб ніхто покривджений не був і оженився на царські дочці, треба, щоб у тридцять єдній державі була царська дочка. А їх нема. Поженитеся єден так, а другий так, той буде багатий, а той бідний, будуть нарікати. Будуть заздрити, що той багатий, а той бідний. Як ви, браття, будете згідні, то жінки ваші миритись не будуть. Єдна на другу буде зависть мати, що тій добре живеться, а їй погано. То як ви маєте поженитися?

Давав цар то питання усім синам — ніхто не відповів. Навіть і сам цар не знав, що зробити, щоб усім синам добре було, щоб вони любились. Тільки найменший син дав відповідь батькови.

— Тату, — каже, — раз на світі є такий цар, як ви, що маєте тридцять єдного сина, то, може, є на світі й цариця, що має тридцять єдну дочку. Знайдем ми її, і оженимся. Кожен возьме по сестрі та й будеме любитися. Найстарший брат возьме найстаршу сестру, середущі середущих, а я, найменший, возьму найменшу.

Цар подумав, подумав і сказав:

— Правда. Але, — каже, — як тепер буде? Як їх знайти? А найменший син каже:

— Розійтися по цілому світі, по всіх країнах і глядати. Цар їм:

— Добре.

Позбиралися всі сини, озброїлися, посідали на коні, взяли з собою гроші і поїхали по світі. Батько всіх тридцять синів відпустив, тільки наймолодшого не відпустив з дому.

— Ти, — каже, — найменший і найдурніший, і я тебе ніде не пускаю.

Проходить єден день, другий, третій, проходить і тиждень. Вже місяць минає, а про синів нічого не чути. Тоді найменший підходить до батька і зачав просити:

— Пустіть мене, тату, я братів знайду, і дівчат приведу, і разом справиме весілля.

Батько не хотів, не хотів, а далі дозволив. Каже:

— Йди до стайні, возьми собі коня і хліба на дорогу, іди братів глядати. Але знайдеш чи не знайдеш, до року би-с ся повернув. Та й коня тобі браття такого оставили, що краще пішки ходити, ніж на нім їздити.

Взяв царевич того коня і хліба на дорогу і поїхав. Їде з села на село і все перепитується, куди проїхали царевичі, його браття.

Коли проїжджав удень, то ще півбіди було, а наставав вечір — сліпий кінь не видів, куди ходити, то й мусів він ночувати.

А смерклося якраз межи селами. Єдно село проїхав, а до другого не доїхав. Зліз він з коня, спутав його пасти, а сам собі ліг під кущик трохи задрімати. Ранком прокидається, дивиться, коло корча, де його кінь пасся, вовк уже кісточки доїдає. Розсердився він, взяв стрільбу і прицілився в вовка. Тільки хотів стягнути курок, а вовк до нього промовив:

— Царевичу, не стріляй. Що я тобі такого зробив злого, що ти мене хочеш убити?

А він каже:

— Як ти мені нічого не зробив? Ти ж мого коня з’їв. На чім тепер буду їхати?

А вовк відповів:

— Як я таке зробив для тебе, коня твого з’їв, то я буду конем твоїм до самої смерти.

Сказав це вовк і перекинувся на царевичевого коня. Сів царевич на нього і зачав на ньому їхати. А кінь його ся питає:

— Куди ж це, царевичу, ти дорожиш? Він каже:

— Я йду в світ братів свої глядати. А вовк відповідає:

— Твої браття дуже далеко звідси. Вони вже на березі моря чекають корабля.

Він каже:

— А чого?

— Вони об’їздили всі країни і не найшли того, що вони глядають. Рішили їхати за море.

А він питається:

— Звідки ти то все знаєш?

— Я все знаю. Знаю, куди ти їдеш і за чим їдеш. А він тоді каже, царевич:

— То ти мені скажи, куди я їду і за чим їду. Кінь каже:

— Ви — царські сини. Вас є тридцять єден. Їдете ви, — каже, — в світ глядати такої жінки, щоб мала тридцять єдну дочку.

Царевич йому:

— Як ти все знаєш, то ти повинен знати і про таку жінку. Чи є вона на світі?

А кінь каже:

— Така жінка, що має тридцять єдну дочку, є. Але не на цім світі, а на другім. Але перше, — каже, — їдем до братів твоїх. А далі поїдем таку жінку глядати. Але про то, що ми говорили, ніхто не повинен знати. Тільки ти та я. Твої браття дуже далеко. Треба швидко їхати, щоб їх застати. Тримайся мене добре, я відірвусь від землі і буду летіти в повітрі.

Стукнув кінь ногами в землю, знявся з землі і понісся понад поля, понад ліси. Через які дві-три годині долетіли вони до моря. Кінь перед тим приземлився, щоб браття не побачили, що вони так летіли в повітрі. Браття аж здивувалися. Відки він узявся? Та ж у нього кінь старий і сліпий, а в них добрі коні. Як він їх дігнав? Та й питаються його:

— Як же ти міг сюди дібратися, як ти нас дігнав?

— Ви дороги, — каже, — не знали, великі кола робили, а я навпростець ішов. Їхав через ліси, через поля і вас догонив.

Вони кажуть:

— Підождім, скоро буде корабель і поїдем у інші країни. Там будеме шукати. Бо тут ми вже глядали, всі країни, всі міста й села об’їздили — ніде такої жінки нема.

А він їм каже:

— Ви трохи мене підіждіть, я через дві-три годині повернуся. Поки прийде корабель, я повернуся. Ще поїду в єдно місце і подивлюся там. Це, — каже, — дуже близько.

Сів він на свого коня, помаленьку від братів від’їхав, а коли вже братів не видно було, кінь йому сказав, де живе така жінка, що має тридцять єдну дочку.

— Вона живе не на цьому світі, на другому світі, вище хмар. Тримайся, — каже, — тепер мене сильно.

Кінь стукнув ногами в землю, відірвався від землі і полетів вище хмар. Коли вони летіли вище хмар, побачили шкляні гори. Між тими горами були полянки, а кругом полянок ліс. Приземлився кінь і сказав царевичу:

— Там край лісу є хатинка. У ті хатинці жиє жінка, що має тридцять єдну дочку. Я тебе тут буду ждати, а ти йди до тої хатинки. Але як зайдеш до хати, нічого не говори, бо якби ти заговорив, та жінка зразу би догадалась, звідки ти тут взявся. Бо відколи світ повстав, тут ще людської ноги не було. А коли вона перша до тебе заговорить і ти з нею договоришся, то будеш дивитися, що вона з собою возьме, коли буде йти з хати. І мені скажеш.

Він так і зробив. Підійшов до тої хати, відкрив двері, не стукаючи, став коло порога, як жебрак. А ґаздиня якраз у печі була. Почула вона в хаті дух людський, вилізла з печі і сказала:

— Хлопчику, чого ти до мене завитав? А він каже:

— Я чув про вас. Ви тільки єдна жінка в світі, що має тридцять єдну дочку. Бо в нас є тридцять єден брат, ми би хотіли у вас женитися.

Вона йому:

— Добре. Тільки би вам уподобались мої дочки.

Зібралася жінка і, коли вже виходила з хати і рушила йти, він сів на коня. А в неї що крок, то миля. А його кінь від неї не лишався. Вона все йде та обертається, чи він її доганяє.

Він сказав їй, де чекають його брати. Скоро вони зійшли на землю і підійшли до братів. Вона підійшла, а браття як глянули на ню, із страху застовпіли, бо то не була звичайна жінка, а відьма з червоними зубами. Але, може, в неї дочки гарні? Мама всяка може бути. Вона каже до братів:

— Оберніться від мене всі в другий бік лицем.

Коли всі обернулися, вона ударила палицею по морі, і зробився міст. А далеко за мостом видно було острів, і на тім острові царський замок. Бо та палиця була чародійна, і вона зробила нею міст. Коли вона сказала, щоб браття йшли за нею мостом до замку, а коней оставили на березі, найменший царевич підбіг до свого коня і розповів, що сказала жінка. А кінь йому каже:

— Добре, що ти підійшов до мене і мені це сказав. Вирви з мої гриви шерстинку, сховай собі до кишені, і вона тобі підкаже, що треба.

Пішли вони мостом за тою жінкою до того замку. Коли зайшли до того замку, завела вона їх до великої зали, де стояв посередині стіл. З єдного боку було тридцять єдно крісло і з другого тридцять єдно. А на столі була закуска і випивка. На кожного хлопця півлітри горівки стояло, а для кожної дівчини — фляшка вина. Посадила вона хлопці за стіл з єдного боку, а з другого боку ввела своїх дівчат, і вони розсілися. Дівчата всі були гарні, як сонце сіяли. І коли вже сіли гоститися, то вибрали між собою старосту. Стали домовлятися, кого обрати. І всі врадили обрати наймолодшого брата, тому що він їх знайшов.

Коли брату припоручили, щоб він командував, то він сказав:

— Як ми родилися по порядку, від старшого брата до наймолодшого, так і сядемо.

Тоді він сказав, щоб хлопці налили собі в келішки горівки, а дівчата вина. А коли вони налили собі, постукали і хотіли випити, він сказав:

— Щоб ми випили і наші мрії збулися, поміняймеся келішками. На знак того, що будеме любитися. Хай збуваються наші мрії!

Як сказав, так і зробили. Але коли дівчата випили горівку, а хлопці вино, то дівчат зразу заболіло серце. Бо відьма, їх мати, горівку затруїла. Вона хотіла, щоб хлопці випили ту горівку і вмерли. Але випили горівку дівчата і потруїлися.

А відьма, їх мати, зайшла до кімнати, побачила, що перед хлопцями чарочки з вином, а перед її дочками порожні келішки з горівки, зразу зрозуміла, що своїх дочок отруїла. Тоді швидко побігла у свою кімнату, повиганяла з дівчат чари і сказала, що вони стомлені від радости, треба їм відпочити.

Завела вона їх у велику кімнату, у спальню, де по єден бік була тридцять єдна постіль і по другий бік. І сказала, щоб дівчата лягали по єден бік, а хлопці — по другий.

Дівчата полягали і зразу заснули. А хлопці не могли заснути. Коли відьма зайшла в кімнату і побачила, що хлопці не сплять, спустила вона на них мертвий сон. Але перед тим наймолодший брат вийняв з кишені шерстинку і тихо до неї заговорив:

— Що з нами тепер буде? А шерстинка відповіла:

— Коли будеш лягати спати, старайся тільки єдно око закрити, а друге не закривай. Тоді нічого тобі не станеться.

Так він і зробив. Всі браття заснули, тільки він єден не спав. Тоді спитався шерстинки, що робити. Вона йому каже:

— Ти своїх братів переодінь. Шапки на сестер поодівай, а хустки на братів.

Як шерстинка сказала, так він і зробив. А відьма знала, що вже всі хлопці заспали. Вона зайшла в кімнату і засміялася.

— А, ви вже й тут місцями помінялися, як за столом чарочками? Взяла ніж і всім своїм дочкам повідрізувала голови, бо думала, що то хлопці. І пішла собі до свої кімнати.

Він усе бачив, що відьма робила, побудив усіх своїх братів, і вони вийшли потиху з царського палацу. Він узяв чародійну паличку, яку баба заховала. Перейшли вони мостом на той берег, де їх чекали коні. Він тільки глянув за собою на той міст, де вони проходили, а відьма вискочила з замку і зачала доганяти їх. Але він ударив чарівною палицею по воді, і міст зник. А баба мало не втопилася, ледве на свій берег повернулася. Бо вона без тої чарівної палички нічого не вартувала.

Узяв він ту палицю, заховав під берег, а тоді сказав братам:

— То, що нас чекало і де ми мали оженитися, того всього вже нема. Тепер будеме робити, як всі люде. Де хто в світі яку собі сподобає дівчину, там хай і жениться. Бо була тільки єдна жінка, яка мала тридцять єдну дочку, і більше таких нема.

Тоді всі браття розділилися по два, по три і розійшлися в різні сторони по цілому світі собі жони глядати. А старший брат не хотів ні з ким іти, тільки з наймолодшим братом. І розійшлися вони.

Найстарший і наймолодший брати сіли на коні, довго їхали і попали в єдну маленьку країну, де був цар і мав єдну дочку, яка була старшому братови молода, а молодшому трохи стара. Не підходила. То цар до них каже:

— Як хочете, щоб котрий з вас мою дочку взяв, то мусите в мене рік служити. А в рік я буду видіти, котрий буде моїм зятем.

Одному доручив цар у полі господарство вести, а другому, молодшому, тваринництвом зайнятися. Котрий доб’ється більшого успіху, той і буде царським зятем.

Старший брат сів на коня, поїхав по селах, по всіх господарствах і давав вказівки, щоб великий урожай виростили. А молодший теж сів на свого коня, їздив по фільварках і домовлявся з робітниками, щоби краще працювали. А кінь його перекидався на мишку, ішов між коровами по жолобах і являвся їм як вовк. І каже до корови:

— Ти даєш молоко?

— Даю, — відповідає корова.

— А скільки?

— Десять літрів, — каже, — на день.

— А дійок скільки маєш? — вовк питає.

— Чотири, — відповідає корова. Вовк каже так:

— Мене нічого не обходить. З кожної дійки по десять літрів маєш дати. А телята ти родиш?

— Роджу.

— Скільки?

— Єдно в рік, — каже. А він каже, вовк:

— Як хочеш жити — по двоє телят два рази на рік. І корова мусить то робити.

Пішов царевич із своїм конем межи салаш овець. Царевич говорить з пастухами, а вовк з вівцями. По скільки вони ягнят родять, по скільки вовни здають. Вони кажуть, що по єдному, по двоє родять. Вовк каже:

— Як родили по двоє, то родіть по четверо два рази на рік. А вовни здавайте не по три кілограми, а по десять кілограмів на рік.

Їздив він так по фермах, де корови були, де вівці, де свині були. Царевич агітував, а кінь перекидався на вовка і давав завдання.

— Нічого мене не обходить, роди по тридцять-сорок поросят на рік, а ні, то я тебе з’їм.

Як договорилися, так і сталося. Кінчився рік, оба браття підійшли до царя і доложили. Старший брат хвалився:

— Я в два рази більший урожай зібрав, як збирали дотепер. Земля краще уродила.

А молодший брат каже:

— А в мене в чотири рази більше всього, як дотепер було. Вийшло, що цар мусить віддати дочку за молодшого, як вони договорилися. І коли вже цар сказав, що віддасть дочку за молодшого брата, то старший брат підійшов до царя і сказав йому:

— Як мій брат такий вам вірний і ви віддаєте за нього дочку, то нехай вам той хліб дасть, що ви весь свій народ нагодуєте єдною хлібиною і сім років не буде хотітися їсти. А всі будуть ситі і буде задоволений весь народ.

І сказав цар молодшому братови:

— Хочеш моїм зятем бути, дай мені такий хліб, щоб я єдною хлібиною свій народ нагодував, і він сім років нічого не їв, а ситий був. Зроби це, то буде моя дочка твоєю жінкою. А як ні, то як хочеш.

Підійшов він до свого коня і сказав про це. Каже:

— Ми цілий рік працювали і нічого з того не вийшло. Цар сказав, щоб я дав ’му такий хліб, що єдною хлібиною весь народ нагодує, і сім років народ ситий буде.

А кінь йому:

— Є такий хліб, про нього я знаю. У тої баби, де ми були. Той хліб у неї. Скажи цареви, що ми його через три дні принесемо.

І сказав він цареви, що через три дні він той хліб дістане. Сів на свого коня й поїхав до тої баби на острів. Приїхав до того острова, взяв з-під берега палицю, ударив палицею по морю, зробився міст до того замку. І коли він вирушав до замку, то кінь йому сказав:

— Коли зайдеш до кімнати, там буде в куті стояти шафа. У ті шафі є три полички. На кожній поличці по хлібиняті. На верхній поличці буде біла хлібина, посередині сіра, а на нижній поличці чорний хліб. Отой чорний буде якраз той хліб, котрий тобі треба. А як будеш виходити з хати, двері щоб не закривав, бо як будеш закривати двері, баба зразу прокинеться — вона якраз тепер спить. Вона тоді прокинеться, коли ти станеш ногою на міст, як будеш від неї вертатися. Бо міст зарипить.

І пішов він мостом до того замку, і все робив, як йому кінь сказав. Зайшов у кімнату, взяв чорний хліб, який лежав на нижній полиці, вийшов надвір і двері не закривав, щоб баба не почула. І тільки ступив на міст, міст зарипів. Баба прокинулась. Він швидко перебіг через міст, оглянувся назад себе, дивиться, а баба вибігла на міст і біжить мостом, його доганяє. Але він швидко вдарив палицею по воді, і міст зник. Баба спливла і до свого замку ледве запливла. А він сховав палицю під берег, сів на свого коня і поїхав до царя.

Приїхав, подав цареви хліб, а цар каже:

— Як ти мені приніс хліб, то й нагодуй ним мій народ.

Побудував йому цар будку, яка мала двоє дверей. В єдні двері входили, а в другі — виходили. Перше царське військо пройшло, і він його нагодував, а пізніше весь народ. Він погодував і чекав три дні, що народ скаже. Чи він ситий, чи голодний. І хто той хліб куштував, нікому не хотілося їсти, а всі ситі були всі три дні. І цар знав, що це той хліб, про який старший брат говорив. Каже:

— Аж тепер ти моїм зятем станеш.

А коли про це почув старший брат, то сказав цареви:

— Як він вам такий щирий, то нехай дасть того папугу, який буде забавляти вас своїм співом та своєю музикою. А як захочете знати, що в світі діється, він про це вам скаже.

Цар як то почув, покликав молодшого брата і сказав ’му:

— Хочеш стати моїм рідним зятем, то дай мені того папугу, який все знає, що в світі говорять, і музику грає, і пісню співає, щоб я ніколи не сумував, коли ти дочку мою забереш від мене до себе.

Засумував він тоді, підійшов до свого коня і заплакав.

— Нічого з того, що ми, — каже, — оба старались, бо цар сказав, щоб я йому дав такого папугу, який знає про весь світ, і музику знає, і пісні співає найкращі.

А кінь ’му каже:

— Є такий птах. Він у тої баби. Його важко буде дістати. Скажи цареви, що ми через два-три дні приїдем до него. А як не будем через два-три дні, то нехай нас не чекає, бо нас уже на світі не буде.

Сів він на свого коня і поїхав до тої баби.

І тільки він сів на коня, як птах бабі повідомив, що вже йдуть його красти. І баба вже знала про це.

Приїхав він до того берега, взяв палицю, ударив по воді — і зробився міст. Але коли він хотів іти до замку, то його кінь сказав:

— Слухай, — каже, — мене уважно. Вирви з мене шерстинку і сховай собі в кишеню. Як буде з тобою яка пригода, може, я тобі допоможу. Коли ти зайдеш у кімнату, де спить баба, побачиш у неї над головою клітку. У ті клітці папуга сидить. Як ти доторкнешся клітки, папуга сильно закричить, баба прокинеться і тебе спіймає. Що з тобою далі буде, про це я не можу знати. Тільки моя шерстинка може тобі допомочи в біді.

Пішов він до того замку, відкрив двері до кімнати, де спала баба, глянув — клітка над бабиною головою висить. А в ті клітці папуга сидить той, що йому треба. Він доторкнувся клітки, а папуга як закричить:

— Рятуйте!

Баба прокинулася, стулила докупи руки, і всі замки на дверях заскреготіли і позакривалися. А баба каже до нього:

— Я тепер з тобою розрахуюся за дочки свої і за все, що ти зо мною зробив. Є в мене єден на світі син. Судити я сама тебе не буду, тільки він тебе осудить.

Сіла баба на мітлу, підійшла до печі і вилетіла в комин. І поїхала до сина, щоб судив царевича. А його залишила в кімнаті, де не було вікон, хіба єдні желізні двері, і ті закриті. Він вийняв з кишені шерстину і промовив до неї:

— Допоможи мені, — каже, — звідси втекти. А шерстинка до нього промовила:

— Кинь, — каже, — мене під свій язик.

Коли він так зробив, то перекинувся на мишку. А мишка, як звичайно, своє діло знає: пішла в кутчик, вигризла дірочку попід підлогу і вийшла аж надвір. Тоді перекинулася на царевича, він пішов знову до замку, забрав того птаха і пішов до коня. Перейшов міст, а баба якраз надлетіла на мітлі з хмар і сіла на замок. Коли побачила, що немає птаха, вибігла надвір, а він ударив палицею по воді — і міст і зник, і він кинув палицю у річку. І прокляв то все, щоб більше туди уже не повертався. Тоді сів на коня і повіз клітку з папугою до царя.

Коли дав тоту клітку цареви, цар сказав, щоб папуга йому гарні пісні співав, найкращі в світі, і щоб розповідав йому новини, які є в світі, і заграв йому гарної музики — папуга все це виконував. Тоді цар каже царевичу:

— Аж тепер ти моїм рідним затем будеш.

Але коли старший брат про це вчув, підійшов до царя і каже:

— Він з вашою дочкою і так жити не буде. У нього є дівчина не проста, а золота. А волосся у неї на голові срібне. А сама вона царівна. То нехай він віддасть вам її за жінку, бо у вас жінка померла.

Як цар тото почув, то дуже зрадів. Йому якраз того й треба. Підкликав до себе царевича:

— Хочеш моїм зятем стати? То дай свою дівчину, свою царівну, ту, що золота, а волосся на голові срібне. І весілля разом справим, ти з моєю дочкою, а я з тою царівною.

Підійшов він до свого коня і розповів, що йому цар сказав. Кінь каже:

— Є така царівна в світі, тільки до неї важко дібратися. Сама вона жиє на острові серед моря. Про ню ніхто нічого не знає. Щоб до неї дібратись, треба новий корабель збудувати. Сама вона не проста, а молода відьма. Треба прикрасити корабель різними товарами, щоби все блищало, як сонце. Коли вона гляне на корабель, щоб про все забула.

Прийшов він від’цареви і сказав йому:

— Щоб таку царівну дістати, треба новий корабель збудувати і дорогими подарунками його прикрасити. Щоб усе блищало різними товарами: кульчиками, перстенями, браслетами. Щоб усе в золоті було.

Цар так і зробив. Дав наказ, збудували новий корабель, прибрали його дорогоцінним товаром. Взяв він з собою на корабель і коня, і вирушили в похід.

Пливли вони цілий день, пливли цілу ніч і перед ранком, до схід сонця, побачили ясне небо. Підійшов він до свого коня і спитався:

— Що за чудо таке, що сонця не видно, а небо ясне? А кінь йому відповів:

— Ми наближаємося до острова, де стоїть на балконі царівна і нас чекає. Бо вона вже знає, що ми їдемо до неї. Я не знаю, що буде з нами, але за порадами звертайся до мене.

Коли під’їхали до острова, на якім був царський замок, ще сонце не сходило, а все сіяло. Сама царівна чекала на балконі. Коли корабель під’їхав і зупинився, вони зійшли на берег, царівна спитала, чого він до неї завитав. Спитала, хоч вона про все сама знала. Він сказав, що їздить по цілому світі, возить товар, має багато жіночих прикрас. Може, вона й собі дещо купить.

Зійшла вона на корабель, стала роздивлятися, що їй до вподоби. Коли гроші з собою не взяла, щоби щось купити. В той час, коли служниця пішла до замку по гроші, корабель помаленьку від замку віддалився і поплив по відкритому морю. А вона роздивлялася прекрасний товар і забула про все. Забула, що післаної за грішми служниці довго нема. Глянула у вікно, а вона уже далеко від свого берега. Стукнула царівна ногою об підлогу корабля, і корабель зупинився. Підходить вона до царевича і починає питати:

— Скажи правду, тільки правду: кому ти мене крадеш?

І він мусів сказати правду, що не для себе він її бере, а для царя, щоб у нього дочку взяти. Бо встиг би він неправду сказати, то його б не стало — вона все знала.

Тоді відпустила ногу від підлоги, і корабель поплив далі. Коли доплив до берега, до царського замку, папуга сказав цареви, що вже царівна прибула. Вийшли вони з корабля, цар їх гарно зустрів, приняв її в свій палац і спитав, чи знає вона, чого вона прибула в його царство. Вона відповіла, що знає.

— Я знаю, але щоб стати твоєю жінкою, мені треба віно взяти. А віно, — каже, — невелике. Сорок кляч. І всі вони дійні. Коли ти їх приведеш, тоді я вийду за тебе заміж.

Так вона царю сказала.

Тоді цар покликав царевича і розказав про те, чого захотіла царівна.

— Маєш мені тих сорок кляч привести.

— Добре, — сказав царевич і пішов до свого коня.

Розказав він коневи, що треба їхати за клячами царівни. А кінь відповів так:

— Знаю, що то за коні. Щоб до них їхати, треба мене підкути. Бо там мені прийдеться з ними битись. Але підкути мене так, щоб кожна підкова п’ять метрів ваги мала. І кожен цвях по п’ятдесят кілограмів. Тоді я можу їхати з тобою за клячами.

Приказав він ковалям, йому коня вкули, як велів. Сіли вони на корабель і поїхали за клячами. Коли вони під’їхали до того берега, він вивів свого коня з корабля, пустив його на берег, а кінь йому каже:

— Ти видиш, царевичу, он сад росте. Але коли ми будем забирати кляч, то нічого тут не буде, чисте поле стане. І єдного деревця не буде. Перше, ніж ти пустиш мене до тих кляч, викопай для себе глибоку яму. Щоб ти міг заховатись. Бо такий вітер сильний буде, що все дерево з корінням у море віднесе.

І так він зробив. Викопав глибоку яму і там заховався. А кінь каже:

— Тепер я йду в бій до кляч. Та не буду я з ними битися, тільки є там єден кінь між ними, який сильніший за мене. Він сам має силу за сорок коней. Мені прийдеться з ним битися. Щоб його перемогти й забрати кляч, ти повинен мені допомогти. Ми будем битись, а коли заморимось, будем відпочивати. Тоді ти підійдеш до того коня, знімеш з нього кантар і надінеш на мене.

Так і сталося. Царевич заховався в яму, а кінь пішов до коня царівни. Коли той кінь його увидів, він зразу заіржав. І так йому сказав:

— Я знаю, чого ти прийшов сюди. Ти приїхав, — каже, — за кобилами. А я маю наказ тобі їх не віддати. Хочеш їх на мус узяти, то я буду з тобою битись. Бо мені наказано, щоб тобі коней не віддати, а вбити і тебе, й твого пана.

А кінь царевича каже:

— Як така справа, що треба битись, то будем битись. А кобил я повинен забрати.

Коли вони зачали битися, то іскри летіли з-під копит, як блискавки з неба. А коли ступали ногами, то грім гримів, аж земля дрижала. І такі знялися вітри, справжня буря почалася. Дерева виривались з корінням і в море летіли. Весь острів степом зробився. Ні замку, ні саду, який там був, не стало — все опустіло. Бились вони, бились, і одна підкова з задньої ноги царевичевого коня відпала. Пізніше відпала друга. Уже обидві підкови з задніх ніг відпали. Тоді вони піднялися на задні ноги і бились передніми. І знов підкова відпала з одної ноги. Тільки на одній нозі осталась половина підкови. Тоді сказав царевичів кінь:

— Відпочиньмо, — каже, — бо я вже заморився. А може, таке буде, що ми й помиримося.

І полягали оба на землю відпочивати, головами докупи. А в той час царевич вийшов з ями, увидів, що вони лежать обидва, підбіг до того коня, зняв з нього кантар і надів на свого. Той кінь підхопився, але вже безсилий, бо його сила була в тому кантарі чародійному. А царевичів кінь тоді й каже:

— Ти, коню, лишайся тут, на острові, а я беру клячі і везу царівні, як вона мені сказала.

Забрав він клячі на корабель і повіз до неї. Коли їхав, вона вже знала, що він везе клячі. Стріла вона його на березі, дуже радо стріла. І сказала йому так:

— Раз ти привіз їх до мене, а вони всі дійні, то повинен їх здоїти. Бачиш оту бочку велику? Ти повинен повну надоїти.

І він так зробив. Завів кобил до стайні, поприпинав до жолоба, взяв скопець. Коли ішов, устрів його кінь.

— Куди ти йдеш, царевичу? А він відповів:

— Іду, бо царівна приказала подоїти кобил.

— То добре, що я тебе зустрів. Чого ж ти мене не спитав та й ідеш їх доїти? Ти знаєш, їм приказано, щоб тебе вбили. Ногами потерли, зубами загризли. То тепер, — каже, — ти сміло до них підходь. І сідай, і сміло дій. А я тобі допоможу. Підходь до першої, видоїш, тоді до другої, і так до всіх по порядку, як вони прив’язані до жолоба.

І так сталося. Він увійшов до стайні, взяв стілець, сів під першу і став доїти. А кінь його перекинувся на мишку, пішов у жолоб і на нього дивився. Де він під клячою сяде доїти, кінь перед кожною на вовка перекидався. Стояв з ротом відкритим і зубами клацав, ніби хотів її з’їсти. І кожній клячі наказував: не дай бог, щоб з місця кинулась. І коли царевич став доїти, то вони мов до землі приросли і хвостом не кинули.

А царівна стояла на порозі і дивилася, та аж зубами скреготіла. Вона ж їм наказувала, щоб його вбили.

А коли він надоїв повну бочку молока, вона сказала слугам, щоб наклали буковими дровами вогень, щоб молоко скипіло. І коли молоко зачало кипіти і зачала збігати піна, сказала вона царевичу, щоб у тім молоці скупався. Як він то почув, то пішов до коня і розповів про то коневи. А кінь йому каже:

— Добре, що ти мені сказав про це. Розбирайся наголо і скачи в молоко. А я непомітно скочу в огень і буду дути холодом, щоб молоко не гаряче було, а тільки тепле.

І він так зробив. Розібрався, скочив у ту бочку і скупався в молоці. Коли вийшов з тої бочки, то став сам срібним, а волосся мав золоте. Схожий на неї став. І мудрим став, про все знав, всі секрети чародійні. Тоді каже до неї, до царівни:

— Тепер я тобі буду розказувати, а не ти мені, бо я тепер той самий розум маю і силу, що й ти. Тепер я тобою буду командувати, а не ти мною.

І як він став мудрим чародієм, як вона, промовив:

— І скажу тобі, що ти мені суджена. А щоб твоїм чоловіком став цар, нехай і він скупається в киплячому молоці.

І коли вона сказала то цареви, цар розібрався й пішов купатись. Скочив цар у кипляче молоко, і зразу зварився. Тоді царевич каже:

— Я тебе вибрав за жінку. А ти, брате, що-с хотів, то маєш. Хотів-ис царську дочку, забирай її собі, а я беру цю царівну.

І зробили вони там весілля, обидва браття, і було що їсти й пити, і я там був за старосту. І їв, і пив, а в роті сухо було, як дряпачкою позамітав. Прокинувся я, а то мені таке снилося.