Циган як собака
Українська народна казка Полтавщини

У Чорному Хуторі жив собі пан Гамалія. Мав він собаку Графа. Та вже так його любив, що ні словами описати, ні в казці сказати. Що було краще, то все Графу, навіть слугу йому було призначено. Дійшло вже до того, що одного разу наказав пан слузі, щоб той вночі гавкав замість Графа. Так вони і жили. Вдень хазяїн бавився зі псом, а вночі слуга стеріг панське майно і такої вигавкував, що злодії обходили маєток десятою дорогою.

Надумався одного разу Гамалія поїхати в гості, аж у стольний град Санкт-Петербург, а придворним наказав:

— Глядіть же мені, щоб із Графа жодна волосинка не випала, щоб жодна пилинка на нього не впала. Щоб їв, скільки в нього влізе, пив донехочу, вночі щоб солодко спав, а мене щоб зустрічав так, як ще ніколи не зустрічав. І не доведи Господи ослухатися мене!

Сів Гамалія у карету та й покурів на столицю. Не пройшло і тижня, як занедужав пес. Чи то добриків об’ївся, чи його вірний слуга Харло мемелю дав (бо ж пана нема, а ночами гавкати осточортіло). Похерів Граф іще з тиждень та й здох. Що тут зчинилося! Харло перелякався так, що ночами вити став, челядь тиняється і, як страшного суду, жде повернення пана. Навіть стара пані, яка ненавиділа і чоловіка, і собаку, і та злякалася.

Смуток огорнув усіх, нікому не їсться і не п’ється. Коли це чують, хтось такої виспівує. Дивляться, циган плуганиться до двору, та такий веселий. Став розпитувати, чому народ смутний, а Харло й каже:

— Горе в нас велике, сум наш неосяжний. Не вгледіли панського улюбленця Графа, то тепер і самим хоч із греблі та у воду.

— Ха-ха-ха, знайшли, чого нюні розпускати. Та годуйте мене, як собаку, а на додачу дайте чотири п’ятаки, то я вам допоможу. Пан сам вижене собаку з двору, як прибуде.

Так і зробили. Годують цигана, як на убой. Той уже ледве не лусне, лице на морду перетворилося, очі вузенькі стали, щетина росла і на голові, і на шиї, навіть на носі з десяток волосинок причепилося. Вночі всі спали, а циганові ж їсти подавай. Та хто ж це встане, йому миску понесе, нема дурних! То циган-пес і гавкав, і завивав та вже так у роль собаки увійшов, що стали його всі Графом величати.

Ось уже і Гамалія додому повертається. Сонечко світить, пташки співають. Граф у своїй буді спить, аж хропе. Підійшов пан та як крикне:

— Песику мій, Граф! А ось і я, твій хазяїн!

Краще б він не кричав, бо ж циган з переляку як вискочить із будки, та як загавкає, та як схопить пана зубами за халяви, ну геть сказився. Дивиться Гамалія і очам не вірить. Якесь чудовисько у нього перед очима, не то пес, не то чорта клапоть. Почухав за вухом та й наказав прогнати к лихій годині з двору цього звіра, тільки і мовив навздогін:

— Собаці і життя собаче.

А циган вибіг за хутір, трохи пересапнув, пожалкував, що собаче життя так швидко промайнуло, та й почимчикував далі приспівуючи:

Обдурили дурака за чотири п’ятака,

Обдурили дурака за чотири п’ятака...