Чарівний корок
Українська народна казка Бойківщини

Жив собі дід, мав трьох синів. Та й заслаб він, треба вмирати. А синам сказав перед смертю, аби три ночі вартували його могилу.

— ...Бо як не завартуєте, то пропаду навіки в пеклі. Та й дід помер. Першу ніч вартував найстарший син. Перестояв від вечора до рання — ніхто не приходив. На другу ніч приходи середущому сторожувати. Середущий так само досторожував від вечора до рання, і ніхто не приходив.

На третю ніч приходиться наймолодшому йти. Іде наймолодший, але йде ще завидка. Заходить до церкви, бере собі свяченої води і кропило, тото, що ксьондз паски святить. Йде на цвинтар. Прийшов, став коло гроба і свяченою водою обкроплює сам себе округ.

Приходить дванадцята година ночі, і приходить чорт, розбиває гріб, розбиває домовину і з батька їхнього здіймає шкіру. Зняв її, кинув межи гроби і замітує гріб глиною. А хлопець за той час узяв шкіру і поклав собі під ноги.

Чорт закидав гріб та й за шкірою, а шкіри нема. А г’тому не приступить, бо той свяченою водою кропить. Та й утік чорт. Хлопець розбиває гріб і домовину і кидає на батька його шкіру. Тоді батько ожив. Та й каже йому;

— Якби-с мене не довартував, я б пропав навіки в пеклі. За тоту роботу, що ти зробив, дам тобі чарівний корок. Будеш іти додому через лавку, через річку, побачиш коло лавки вербу. А та верба — дуплава. Посягнеш у то дупло рукою, там є той корок. Возьмеш його, і він буде тобі в пригоді. Черкнеш тим корком, як сірником, і що задумаєш — то тобі й буде. Взяв він той корок і подався додому. Прийшов, а браття питаються:

— Як довартував? Він їм відповідає:

— Ви довартували, то й я довартував. Та й більше нічого їм не сказав.

Після того провелося пару місяців. А був там цар та й мав скляну гору. Пустив він всюди в газети, що як найдеться такий, аби на скляну гору за йден раз на кони вискочив, то буде ся женити з царською донькою. І писалося в газеті, котрого місяця і котрого дня то буде. Зібралося багато з тої держави, і з чужих держав поприїжджали. Та й пробують скакати. За два рази вискакували, за три рази, за штири. А за йден раз — ніхто. А той Іван, що має корок, каже:

— Піду й я пробувати.

Дрантивий він, незібраний. Зібрався та й іде. Іде, дивиться, а там коні пасуть. Бере найпущого коня та й іде. Приходить на тім кони до скляної гори. Тоти всі насміхаються з него, а він питається:

— Чи мож мені запробувати скакати? Тоти кажуть:

— Можна. Нікому не заборонено.

Тоді він запхав руку в кишеню, взяв той корок в руку і черкнув. Та й каже:

— Хочу за їден раз вискочити г’царевій доньці.

І вискочив він тим конем аж до царевої дочки. Царева донька мала білу хустину, і два золоті підписи на ні були. Роздерла вона ту хустину наполовину і єдну половину дала йому, а другу взяла собі. Взялися вони за руки і зійшли сходами аж наниз. Увидів цар, що він встругав дурницю, що свою доньку такому бідному програв.

Поженилися вони і дав їм цар три кімнати. А він каже цареви:

— Не треба мені ваших кімнат. Цар йому:

— Не хочеш кімнат, я збудую тобі дім. А він не хоче. Цар його питає:

— А що ти хочеш?

— Дай мені курник, той, де твої гуси й кури сидять. Тоді цар каже:

— Точно, що дурний. Та я тобі збудую новий курник, — каже він до Івана.

— Збудуй собі для твоїх курей і гусей.

Цар збудував новий курник і перебрав туди свої гуси й кури. Зайшов Іван зі своєю жінкою в старий кутник, запхав руку в кишеню і потер корком.

— Треба, щоб тут була золота підлога, а срібна повала й стіни.

І то ся все стало. Але ніхто до него не заходить і не дивиться, як він жиє.

За якийсь час друге царство видало тому цареви війну. За то, що цар таку дурницю встругав. А колись було так, що на границю сходилися царі і бились наперед самі царі, котрий котрого переможе.

А царський зять чув, що цар пішов на війну. І каже свої жінці:

— Іди й скажи матері, аби мені позволила взяти коня; того, що списаний, — пішов би-м помагати цареви воювати.

Жінка зібралася і пішла до матері питатися. Спиталася, а цариця подумала й каже:

— Зять дурний і донька здуріла. Де з таким конем воювати, що він уже списаний? Та хай бере якого хоче коня, хай бере найкращого.

А він не хоче. Взяв того коня, котрого захтів, і поїхав воювати.

Цар поїхав дорогами, а він — направці. І перегнав царя. Зайшов собі в якесь болото, роззувся, попідкачував штани, взяв палку і б’є жаби. Та й кричить:

— Жаби, на війну, жаби, на війну!

А цар якраз коло того болота їде, і чує як він кричить на жаби. Тоді цар дав приказ свому військови убити його, а він запхав руку в кишеню, стер корком і каже:

— Аби ні одна куля мене не чіпала.

Тоти стріляють в него, а він своє робить — жаби на війну наганяє. Нарешті цар сказав військови:

— Перестаньте стріляти, бо всі кулі вистріляєте і не буде з чим на війну йти.

І поїхав. Вже він на граници. Торгується з другим царем, хто кому дарує війну. А той виліз з болота, тим корком черкнув і каже:

— Аби в мене був такий кінь, що ні в одного царя такого нема, аби в мене було таке вбрання, що ні один цар так не зібраний.

Прилетів такий кінь і приніс таке вбрання. Прилітає він на своїм кони, а там уже зачалася війна. Скочив він з коня і підходить х’тим царям. Питається:

— Що, даруєте цему цареви чи вашому війську всі голови зрубати?

А тоти сказали так:

— Нє, не даруємо. Як-ис такий модний, рубай.

Тоді він запхав руку в кишеню, стер корком і сказав свої шабли:

— Іди й рубай до послідньої голови.

Зрубала шабля до послідньої голови, прилетіла і запхалася в похву, а поверх похви кров ллялася. Тоді цар підходить г’нему і хоче його взяти до себе в гості. А він каже:

— Не можу я піти в гості, бо свою маму стареньку лишив дома на ліжку. Вона слаба, і, може, не застану її живу. А я рідній мамі мушу помочи.

Тоді цар питається його:

— З якої ти держави або з якого міста?

А він йому сказав, що він з Курник-Гуси-Міста. Цар дивиться на карту — на карті ніде нема ні міста, ні села такого. Тоді виймає свою шаблю і трошки розрубав йому литку — помітив його. Мав цар білу хустину, роздер її наполовині і єдною половиною завив йому ногу. Той сів на коня й поїхав.

А цар приїхав додому з війни і дав свому війську й міліції приказ дивитися кожному на ліву ногу, чи ранений. Перейшли всю державу і ніде такого не найшли. А в курник ніхто й не подивився. І хоч не найшли того, цар заладив велику гостину, бо виграв війну. Посходилися гості, п’ють, їдять. Помічники царя кажуть:

— Як би не було, ви війну виграли. То хоть би закликали на гостину свого зятя, а як не зятя, то хоть доньку.

Цар сказав служници, аби пішла його закликати. Служниця пішла. Але не йшла до середини, а подивилася в дірку, там, де ключ ходить. А там усе блищить. Служниця пішла та сказала другі. Друга подивилася і сказала цареві жінці. А царева жінка подивилася та й побігла казати цареви. А цар як подивився в тоту дірку, де ключ ходить, та й побачив, як той на ліжку свою ногу розвиває. Пізнав цар свою хустину, якою він тому ногу забандажував. З тої радости, з тої потіхи вийшов надвір і закричав, і збіглися всі гості.

Прийшла духова музика, і запросили його в гості. А він каже:

— Я з духовою не ходив і ходити не буду — прийду сам.

І зібрався з жінкою. Так, що ніхто так не був зібраний, як він з жінкою. Зайшов і сказав, аби все зі столів забрали, тільки порожній посуд аби лишили. Тоді корком у кишені стер, аби на столах було їсти й нити і аби все таке було, що ніхто ще такого не їв і не пив.

Тоді цар хотів дати на него свою коруну, а він каже:

— Я не достойний.

І пішов далі жити в курник. Пішов і най там жиє.