Чарівні хлопчики
Українська народна казка Бойківщини

Був господар. Жив бідно, бо мав три дівки. Треба їх було вбирати, а він не промагав тілько, як вони хотіли. І дівчата змушені були помагати людям у роботі, аби заробили, аби ся вбрали. Їден господар наймив їх під лісом жито жати. А панський кавалір усідлав коня і поїхав на прогулянку. Їде він лісом і чує жіночий голос. Він злазить з коня, припинає його і підходить до тих дівчат. Але так, що вони не виділи і не чули його, бо він хоче підслухати, що вони говорять. Найстарша сестра каже:

— Ми так будемо цілий вік бідити, бо за нас люде не знають, що ми можемо робити. Я би за добу нашила на полк війська убрання.

А середуща говорить:

— Я би за добу нашила на полк чобіт.

Вони говорять, а той панський кавалір усе записує. А найменша каже:

— Якби я була заміжня, родила би двох хлопчиків з золотим волоссям.

І перестали вони говорити. Він то все записав, сів на коня і поїхав додому. Приїжджає д’батькови і говорить. Розказує, що він в тих дівчат чув. А батько й каже:

— Мундур пусте, чоботи пусте, а якби вона народила двох хлопчиків з золотим волоссям, то це було би дуже порядно. Як знаєш, де вони, то їдь до них і з тою наймолодшою поговори. Вона може вийти за тебе заміж.

Так він і робить, їде на то поле. Приїхав — їх немає. Питає людей, чиє то поле на тім місци під лісом, якого господаря. Йому сказали, де жиє той господар, і він заходить до него.

— У вас жали три дівки жито. Чиї вони? Справте мене до них. Той справив. Кавалір заходить на то подвір’я, дівчата на подвір’ю. Вій почав говорити з наймолодшою. Чи справді вона може зробити таке, як говорила? Вона йому каже, що може таке зробити, лише би була заміжня. Він говорить:

— Чи ти погоджуєшся вийти за мене заміж? Вона йому:

— Погоджуюся. Але я з бідної родини і вас не знаю.

— То не має значення. Раз ми ся договорили, ти вийдеш за мене заміж.

Їде він додому і говорить батькови, що договорився з дівчиною. Батько й каже:

— Якщо так, то треба поїхати й забрати її. А я зорганізую людей. З’їдуться мудрі люди, дідичі.

Так він і робить. Їде туди, забирає дівчину та її батьків. Приїхали вони всі разом до дідича на подвір’я. А дідич скликав мудрих людей, та й мудрі люде мудро розбирають справу. Запитали дівчину, чи може таке з нею бути. Вона каже, що може бути. Але деякі люде говорять:

— А як такого не буде, що тоді?

А інші дають таку відповідь: «тоді трохи побути разом і розійтися». Хай жиють двоє, поки не народяться діти. Як буде двоє таких хлопців, як вона сказала, будуть собі далі обоє жити разом. А якщо так не буде, то їй заплатиться за вінок і дати гроші на утримання дитинки. І най вона собі проживає сама.

Але там була служниця, що вона з тим дідицьким каваліром жила, але закрито, аби дідич не знав. І тій служници довірили служити при молодій жінці. А служниця була дуже проти того, щоб він з тою дівчиною оженився: знає вона, що мають народитися два хлопчики з золотим волоссям.

Жінка завагітніла, а служниця за тим слідкує і підрихтовує, аби сучка на той час мала песята. Жінці кажуть, аби вона не переживала, все буде добре.

А тотій служници довірено все. І вона має бути при родах.

Народжує молода жінка двох хлопців з золотим волоссям, а служниця поступила до неї і підкинула їй два песики, а дітей закопала у дідича на подвір’ю в гній. Та й сказала служниця дідичу, що та народила. І великий позор був для дідича. Дідич розтерявся і знов скликає всіх гостей, що були на весіллю. Що хто скаже? Одні кажуть:

— Який позор! Аби вона йшла геть, щоб ніхто за ню не знав і не чув. А деякі говорили, що її треба забити. Але одній людині бог дав добру гадку, щоби таку думку відкинути. І не говорити за то, щоби її забити або щоби вона йшла з села. Бо, можливо, між тим є якийсь блуд.

А один з гостей сказав, щоб викопати файну яму по пояс і її по пояс закопати, та добре доглядати, щоби вона була при здоровлю. Закопати там, де з кімнати в кімнату двері відкриваються. Якщо в цій справі є блудство, то воно від року до трьох відкриється. А як не від року до трьох, то до шістьох. А як не до шістьох, то до дев’ятьох, але обов’язково з тим мусить бути якийсь конець, якщо є блудство.

Так вони й зробили. А на тому місці, де служниця закопала тих двох хлопчиків, виросли один коло другого два дуже файних явори. Так ся дідичеви і його синови тоти явори сподобали, що дідич дав приказ їх сохранити, як око в голові сохраняється. Тоти два явори ростуть, і ніхто не може надивитися на них і налюбитися. Вітер повіє, лист до листа докивається, шелестить. А то брат до брата говорить:

— Хто попід тебе, брате, ходить?

— Рідний тато. А попід тебе?

— Попід мене шельма ходить.

Того голосу ніхто не чує, лиш служниця, бо вона про то свідома. І каже вона дідичевому синови, що якби одного явора зрубав, то було би з него дуже файне ліжко, якраз таке, як вона любить. Вона боїться, шо хтось підслухає ту розмову яворів і її викриє.

Дідичів син ніяк не хотів того робити. Але служниця ходить і ту розмову яворів чує дуже зчаста. І знов починає до него підходити, щоби зрубав. Каже, що дуже вона любить ліжко яворове. Як почала підходити, то він так і зробив, сказав зрубати. Зробили з него ліжко й занесли в кімнату. А вони крито жиють та й полягали на то ліжко спати. А ліжко скрипить і брат до брата говорить:

— Хто на тобі, брате, спить?

— Рідний тато. А на тобі хто?

— Шельма.

Вона тото чує. І каже:

— Погано на тім ліжку спати. Я думала, що буде краще, а то погано. Я спалю то ліжко.

Але там ще служить слуга і все підслуховує з самого початку, слідкує за тим. Вона спалила ліжко. Слуга підійшов, узяв два вуглики, розполокав на воді і дав випити вівцям. А одна вівця була кітна, і вкотила вона двох баранців з золотою шерстю на головках. А та служниця придивилася і сказала дідичевому синови, аби тих два баранці зарізати, бо вона хоче мати з них смушки. Дідичів син батька не спитав і дозволив так зробити.

А слуга був у тім свідомий. Узяв з тих баранців кусок м’яса і кинув на воду. Припливли дві риби і на його очах то м’ясо розтягли на дві частини і з’їли.

Служниця була дуже задоволена, бо, по її думці, то вже все закрилося.

А рибак ловить рибу, все на ніч сіті закидає. Дітей в него нема. Він, як усе раненько, пішов провіряти сіті і надибав таких дві риби, що ще в житті таких риб не видів. Втішений іде додому, і йде дуже скоро, аби тоти риби приніс живі, аби жінка увиділа. Як увиділа їх жінка, утішилася ще дужче, як віну, бо ще такої риби на подвір’ї в них не було.

— Будемо носити їм свіжу воду, — говорить жінка, — аби вони довго жили. Бо тоти риби, як діти наші будуть.

Змінили воду і занесли тоти риби в комору. А ввечері чують вони в коморі якусь розмову. Каже чоловік:

— У нас в коморі хтось говорить. А жінка йому:

— І я чую. Але я думала, що то мені причувається.

Заходять вони в комору, а там два хлопчики з золотим волоссям купаються в тій воді. Вони ся дуже втішили і вирішили нікому цего не казати, лише би вони двоє знали. Дають вони тим хлопчикам все, що можуть і що хлопчики хотять. Та й ростуть хлопчики, як тісто на дріжджах. Жінка говорить:

— Ми казали, що покарані богом, а бог нас помилував. Лише би ніхто про них не знав і ніхто в нас цих дітей не забрав.

Та й охороняють вони тих дітей. А хлопчики ростуть, називають їх батьками. І кажуть:

— Ви, яко наші батьки, дайте нам два рушники.

Вони так і зробили, дали рушники. Хлопчики позавивали голови і зайшли до хати, щоби ніхто не бачив їх золотого волосся і не знищив. І ніхто про них не знає. Вни там безпечні. Каже один:

— Ви не наші рідні батьки, ми це знаємо. Але ви нас викохали до сих пір, і ми вам файно відплатимо. Збирайтеся і ходіть з нами.

Чоловік і жінка втішилися, що вони їх геть не лишають. Але зачали плакати. А хлопчики кажуть:

— Не плачте, ходіть з нами.

Вони й пішли. У той час були ярмарки. Ідуть вони на ярмарок. Сказали хлопчики, аби чоловік і жінка взяли з собою мішок. Ті взяли мішок і йдуть з ними. Купили вони чвертку горіхів, всипали в той мішок, кажуть:

— Ходіть з нами, увидите наших рідних батьків.

Приходять усі четверо до дідича на подвір’я, але їх не пропускають. Треба сконтролювати, хто заходить. Повідомили дідичови, дідич виходить назустріч їм до воріт і каже:

— Що хочете?

Один хлопчик говорить, а другий кидає через браму горіх. Розказує той, з чого все почалося і що з ними було, бо вони про все свідомі, їм усе ясно. Один скаже слово, а другий кине горіх. А земля витискає їх маму. Що слово і що кине горіх, мати все вище з землі підходить.

Тілько слів було, кілько в тім місі горіхів. Один сказав посліднє слово, а другий кинув послідній горіх — і їх мама зовсім вийшла верх із землі, саме в ту мить, як той сказав посліднє слово, а другий кинув послідній горіх. А вона весь час молилася богу і просила бога, щоб поміг їй то перебути. Як витисла її земля, вона стала дякувати богу, що поміг їй то перебути. Але без приказу вона нікуди не рухається.

А тоти два хлопчики розвили головки — головки з золотим волоссям. Дідич дуже з того всього втішився. І перше сказав служницю закрити, щоби вона ніде не втекла з подвір’я. А їх забирає до себе, хлопчиків і господаря та господиню, котрі годували дітей. Мамі й дітям і їхньому татови, дідичовому синови, велика втіха стала.

Дідич не розтерявся, дав приказ, аби таку гостину зробити, як була перший раз і другий. І скликає тих самих гостей, що були перший і другий рази. Та й тоти всі гості приїжджають. Всі з’їхалися. А дідич каже, щоби рішили і всудили, що з таким ділом робити.

Стали вони про то говорити. Одні кажуть убити ту служницю, другі — утопити, треті — на вічну тюрму засудити. А той чоловік, який тоді говорив, що правда відкриється, всуджує так:

— Узяти вивести її в ліс, найти два бучки молодих на метер задалеко один від другого і пригнути ті бучки до землі. Причепити ноги служниці до одного й до другого і пустити бучки догори.

Два хлопці так зробили, причепили і сказали:

— Ми пускаємо тебе нагору. Як видержиш, будеш жити. Пустили тоти бучки догори — а з неї одної зробилося дві. Прийшли тоті хлопці і доложили дідичови, що виконали присуд і вона не видержала. Тоді говорить дідич:

— Буде гостина і буде в мене весілля. Той господар, який викохав дочку, віддає її за мого сина. І я женю сина.

Всі гості осталися на місці і гостяться. Велика втіха була і батькам, і молодим. А найбільша — дідичови й невістці, і дітям, що ввиділи своїх батьків. Поклали молодій на голову вінець, і ці байці конець.