☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Чарівні яблука
Українська народна казка Буковини

Жив собі бідний чоловік. Він жив із жінкою й дітьми у лісі, і вони лиш тою дичиною харчувалися, що він принесе. Ходив він одного разу по лісі і не міг нічого знайти. Аж дивиться, на дубі сидить Жар-Птиця. Він хотів у ню стріляти, а вона каже:

— Не стріляй у мене. Я тобі сама сяду на плече, і візьми мене собі додому.

І приніс він Жар-Птицю додому. І поки він прийшов, у хаті зробилося так, що й їсти, й пити, і вбратися — на світі краще нема!

А до жінки того чоловіка ходив піп. Побачив піп Жар-Птицю та й каже жінці:

— Заріж мені цю Жар-Птицю. Як не заріжеш, то не буду ходити до тебе.

Прийшов чоловік, а вона й каже:

— Давай заріжемо цю Жар-Птицю.

— Хіба ти забула, як ми бідили? — каже чоловік. — Ще хочеш бідити?

— Не буде нам нічого. Треба-таки її зарізати та й усе.

І зарізала вона Жар-Птицю. Зарізала в суботу, а в неділю рано пішла до церкви, щоб дати попові знати. Поки вони прийшли з церкви — жінка перша, а піп за нею, — діти полізли до печі і з’їли з Жар-Птиці серце й печінку. І такі красиві обоє поробилися!

Дає жінка попові їсти, а він каже:

— Дай мені серце й печінку, а цього мені не треба. Пошукала вона межи м’ясом серце й печінку — нема.

— Хто з’їв серце й печінку? — питає вона дітей. А хлопець каже:

— Я з’їв серце, а Маруся печінку. Вчув це піп та й каже:

— Як поріжеш Діти, то буду ходити до тебе, а як ні, то не буду.

І вона дала слово, що поріже їх. Почули це діти і поналякувалися. «Тікаймо з дому, поки піп у хаті». І втікли вони з дому. Пішли лісами дрімучими, горами високими, камінням і кремінням, і дуже далеко зайшли. І їли одні сунички, бо більше нічого не було.

Зайшли вони на одну поляну, поїли суничок і лягають спати. Хлопець і каже:

— Не лягаймо прикупі. Ти лягай з одного краю поляни, а я з другого. Може, який звір прийде, то хай хоч одне з нас лишиться.

Вийшов удосвіта цар із сином і компанією на полювання. І знайшли вони ту дівчину. І царський син узяв її за жінку. А хлопець прокинувся і заплакав, що нема сестри. А плакав він золотом (відколи з’їв серце Жар-Птиці). Наплакав золота, згорнув на купку та й каже:

— Най лежить, комусь буде щастя. Та встав і пішов.

Вийшов він із лісу, доходить до села, а там місток. І здибав він на тому містку чоловіка.

— Синок, — питає його чоловік, — ти б не продавав у моїй крамниці?

Хлопець думає: «Я ж ніколи не торгував. Але як почну плакати, то буде хазяїнові прибуток». Узявся він торгувати та й усе дешево продає. Люди йдуть і йдуть купувати. І з чужих царств приїжджають. А він потому як заплаче, то й є хазяїнові з процентом.

Одна баба побачила це та й каже:

— Що воно таке, що ти золотом плачеш? — Я ще такого не бачила.

— Я з’їв з Жар-Птиці серце, — каже він. — З того часу й плачу золотом.

А вона тоді що робить? Зачинає гратися з хлопцем. Той розсміявся та як кашлянув — і випало з нього серце Жар-Птиці. І баба забрала його. І почав він плакати не золотом, а простими сльозами.

Каже хлопець хазяїнові:

— Я йду від вас. Як я поправлюся, то вернуся.

Іде він лісом, іде. І так захотів їсти! Дивиться, яблунька росте. Урвав він із неї яблуко, з’їв. І такі йому роги виросли, що не годен з ними через ліс пройти. Сів він та й плаче. Поплакав та й просовується через ліс. Бачить, друга яблунька. З’їв він із тої яблуньки яблуко і зробився конем.

Ще гірше заплакав хлопець. «Як був я з рогами, то мене хоч боялися б, а як я кінь, то мене й звірина з’їсть», — думає він. Та й іде лісом далі. Ішов він, ішов і знайшов третю яблуньку. Як з’їв із неї яблуко, то зробився знову хлопцем, і ще кращим, ніж був. Узяв він кілька яблук і вернувся назад. Прийшов до тої яблуньки, що від її яблук конем зробився, та взяв і тут кілька яблук. А тоді пішов та взяв ще кілька тих яблук, що від них роги ростуть. І вертається він до чоловіка, в якого був за продавця.

А та баба вчула, що хлопець вернувся, та й знову прийшла.

— Від чого ти так поправився? — питає вона хлопця. А він їй каже:

— Отаких два яблука з’їв та й поправився.

Та й дав їй тих два яблучка, що від них роги ростуть. Як з’їла їх баба, то такі їй роги виросли, що аж у стелю вперлися. Не годна баба з хати вийти. Плаче вона, проситься:

— Що хочеш дам тобі, лиш би рогів не було. А він їй каже:

— Віддай серце з Жар-Птиці, то я тобі ці роги скину. Вона віддала йому серце, і він дав їй тих два яблука, що від них конем зробишся. Баба з’їла і перетворилася в кобилу. І він вигнав її батогом із хати. І від того часу немає вже чарівниць. Тепер однаково, що кобила, що чарівниця.

Чарівні яблука. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 567. Записано ЗО квітня 1979 року в селі Ожевому Сокирянського району Чернівецької області від Наталії Матвіївни Романишиної (1905 року народження, вдова, колгоспна пенсіонерка).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.