☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Чудо-груша
Українська народна казка Поділля

Жив на світі один бідний чоловік. Тільки й багатства в нього було, що дітки. Була ще в них і корівка, але така вже вона стара була, одні кості та шкура, ні телят, ні молока вже від неї не було. Вже не раз люди казали йому, щоб зарізав її, та діти хоч кістку якусь обгризуть.

— Ні,— говорить він,— я цього не зроблю, стільки років годувала нас, а тепер її різати та їсти, нехай уже від своєї смерті гине.

А корівка вже й не встає. Підійшов він до неї та й говорить, як з людиною, оплакує її, що вже скоро не стане її, як погано їм буде без неї. Чухає, ласкає її. Коли чує, корова заговорила до нього людською мовою. Каже:

— Добрий мій хазяїне, спасибі тобі за все: за ласку, за те, що ти жалієш мене, не зарізав, а даєш мені від своєї смерті вмерти. Тепер же та послухай мене і зроби так, як я кажу. Коли мене не стане, візьми мене закопай у себе біля хати під вікном, а там побачиш, що буде.

Так він і зробив, як корівка казала. Закопав під вікном, землю розрівняв. На третій день бачить, що на тому місці, де закопана корова, росте якесь дерево. З кожним днем все більшає і більшає. За весну виросла велика груша. Зацвіла, а на осінь і груші вродили. Так рясно. А які груші! Здорові та гарні, а добрі вже які! Таких груш ще ніхто не бачив.

Посмакували вони грушами, сусідів пригостили. Тоді хазяїн каже, що треба ще й пана грушами угостить. Бо він у них був добрий, не такий, як інші, що з людей знущаються. Поніс він до пана цілий кошик груш. У пана якраз були гості, інші пани. Побачили такі груші, а як покуштували, то й кажуть:

— Це чудо, а не груші. Таких груш у світі нема.

Питає пан:

— Де такі груші ростуть?

Розказав чоловік панові все про корову. Всі здивувались. Пан тоді каже:

— Дам я тобі корову, нехай твої діти молоко їдять.

Веде чоловік корову додому радий-радісінький. Зустрічає його один багач, питає, де корову взяв. Розказав чоловік і багатому, як йому пан корову подарував. Не вірить той. Захотів сам побачити грушу. А як побачив та покуштував груш, то від заздрості мало не лопне.

А тут пани приїхали груші куплять. Гарні гроші дають за груші. Є вже в бідного і молоко, і гроші. А багач сердиться, місця собі не знаходить, що в бідного така груша є.

«Як у мене нема, то і в тебе не буде»,— подумав він. Дочекались ночі, нагострив він сокиру добре і пішов грушу рубати. Думає: «Зрубаю, а тоді груші обірву». Як розмахнувся, зі всієї сили вдарив по груші, а груша була дуже тверда. Як відлетить сокира, та цокнула його по нозі. Перерубала йому вени й кістку зачепила. Від болю він знепритомнів, упав під грушею.

А хазяїн чув, як щось бухнуло, виглянув у вікно і побачив, що хтось лежить коло груші. Вийшов з хати подивитись. Побіг людей покликав, по лікаря послав. Зійшлися люди, побачили, що багач сам собі накоїв. Комусь зло робив, а воно обернулось проти нього. Поки лікаря дочекались, багач кров’ю зійшов, і вже ніхто його не міг врятувати. Ніхто і не жалів його, кажуть, що зробив, те й має.

А груша росла собі, кожний рік врожай добрий давала. Хазяїн і продавав груші, і роздавав. Уже він не був бідний, як колись, мав добро сам і з людьми ділився. А вони шанували його.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

181 (6447). Чудо-груша. СУС —. Записано 2009 року. Павленко Ірина Петрівна (1921). Вінницька область, Літинський район, Микулинці

Чудо-груша
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив на світі один бідний чоловік. Тільки й багатства в нього було, що дітки. Була ще в них і корівка, але така вже вона стара була, одні кості та шкура. І ні телят, ні молока вже від неї не було. Не раз люди казали йому, щоб зарізав її та діти хоч кістку якусь обгризуть.

— Ні, — говорить він, — я цього не зроблю. Стільки років годувала нас, а тепер її різать та їсти? Нехай уже од своєї смерті гине.

А корівка вже й не встає. Підійшов він до неї та й говорить, як з людиною, оплакує, бо вже скоро не стане її. Розповідає, як погано їм буде без неї. Чухає, голубить її. Коли чує, корова заговорила до нього людською мовою. Каже:

— Добрий мій хазяїне, спасибі тобі за все, за ласку, за те, що ти жалієш мене, не зарізав, а даєш мені від своєї смерті вмерти. Тепер же ти послухай мене і зроби так, як я кажу. Коли я загину, то закопай мене у себе біля хати під вікном. А там побачиш, що буде.

Так він і зробив, як корівка сказала. Закопав під вікном, землю розрівняв. На третій день бачить, що на тому місці, де закопана корова, росте якесь дерево. З кожним днем все більшає і більшає. За весну виросла велика груша. Зацвіла, а на осінь і груші вродили так рясно. А які груші! Здорові та гарні, а добрі вже які! Таких груш ще ніхто не бачив. Посмакували вони грушами, сусідів пригостили. Тоді хазяїн каже, що треба ще й пана грушами угостить. Бо пан у них був добрий, не такий, як інші, що з людей знущаються. Поніс він до пана цілий кошик груш. У пана якраз були гості, інші пани.

Побачили такі груші, а як покуштували, то й кажуть:

— Це чудо, а не груші. Таких груш у світі нема.

Питає пан:

— Де такі груші ростуть?

Розказав чоловік панові все про корову. Всі здивувались. Тоді пан каже:

— Дам я тобі корову, нехай твої діти молоко їдять.

Веде чоловік корову додому радий-радісінький. Зустрічає його один багач, питає, де корову взяв. Розказав чоловік і багатому, як йому пан корову подарував. Не вірить той, захотів сам побачить грушу. А як побачив та покуштував груш, то від заздрості мало не лопне.

А тут пани приїхали, груші купують. Гарні гроші дають за груші. Є вже в бідного і молоко, і гроші. А багач злиться, місця собі не знаходить, що в бідного така груша є. «Як у мене нема, то і в тебе не буде»,—подумав він.

Діждались ночі, нагострив він сокиру добре і пішов грушу рубать. Думає: «Зрубаю, а тоді груші обірву». Як розмахнувся та з усієї сили як ударив по груші! А груша була дуже тверда. Відлетіла сокира та й цюкнула його по нозі. Перерубала вени й кістку зачепила. Від болю він знепритомнів, упав під грушею.

А хазяїн чув, як щось бухнуло, виглянув у вікно і побачив, що хтось лежить біля груші. Вийшов з хати подивитись. Побіг людей покликав, по лікаря послав. Зійшлися люди, побачили, що багач сам собі накоїв. Комусь зло робив, а воно обернулось проти нього. Поки лікаря діждались, багач кров’ю зійшов і вже ніхто його не міг врятувати. Ніхто і не жалів його, бо як кажуть, що зробив, те й одержав.

А груша росла собі, кожний рік врожай добрий давала. Хазяїн і продавав груші, і роздавав. Уже він не був бідний, як раніше, мав добро сам, з іншими ділився. А люди шанували його.

На цьому казці кінець, а хто слухав — молодець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

77 (5132). Чудо-груша. СУС —. Записано 2008 року. Гринчук Петро Микитович (1928). Черкаська область, Монастирищенський район, Нове Місто

Чудо-груша
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив собі на світі бідний чоловік. Все його багатство — одні тільки дітки. Та ще корівка, але вона така старенька була, що тільки кості та шкура. Ні телят, ні молока у неї вже не було. Всі йому казали, щоб зарізав її, щоб дітки хоч кістку яку погризли. А він їм відповідав:

— Ні, не буду різати. Вона нас скільки років годувала! Нехай своєю смертю помре.

А корівка вже і вставать перестала. Підійшов він до неї та й говорить, як з людиною, оплакує та ласкає. Коли чує, корова заговорила людським голосом та й каже:

— Хазяїне, спасибі за все, за твою ласку, за те, що ти жалієш мене. Не плач більше. Послухай, що я тобі скажу. Коли мене не стане, то закопай мої кістки у себе біля хати. Потім побачиш, що буде.

Так він і зробив. А на третій день бачить, що на тому місці виросло дерево. З кожним днем воно все більшало і більшало. За літо виросло, а на осінь і груші вродили. Та так рясно, що таких груш ще ніхто і не бачив у їхньому селі. Здорові та гарні, а які смачні! Всіх сусідів пригостив і про свого пана не забув. Поніс до нього цілий кошик груш. А у нього якраз гості були. Поїли вони груш та й кажуть:

— Це чудо, а не груші. Де такі ростуть?

Розказав чоловік про свою корову. Всі здивувались. Не повірили чоловіку. Пан тоді і каже:

— Дам я тобі корову, нехай твої дітки молоко п’ють.

Веде він корову додому, а назустріч багач з сусіднього села їде, питає, де корову взяв. Розказав чоловік і йому про корову. Не вірить той.

Захотів сам побачить грушу. А як побачив та попробував, то від заздрості мало не лопнув. «Як у мене нема, то і в тебе не буде», — подумав і пішов собі.

А вночі він взяв сокиру і пішов до груші, щоб зрубать. Як розмахнувся, з усієї сили вдарив по груші. А сокира відлетіла і вдарила по нозі.

Тут хазяїн почув, вийшов з хати, побачив, що багач собі накоїв. Комусь зло хотів зробити, а воно проти нього обернулося. У народі кажуть: «Що заробив, те й одержав».

А груша росла собі далі, кожного року давала добрий врожай. Хазяїн з усіма ділився і люди шанували його.

На цьому казці кінець, а хто слухав — молодець!

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

254 (7399). Чудо-груша. СУС —. Записала Івашко Анна 2009 року. Богуславська Раїса Василівна. Дніпропетровська область, Межівський район, Добра Надія