Що кому суджено
Українська народна казка Бойківщини

Один двадцятирічний хлопець гендлював худобою. Одного разу його захопила ніч і він ночував у одного ґазди. А хазяїн не знав, що його жінка в ту ніч буде родити дитину. Ґазда пішов за кушеркою, а той хлопець вийшов надвір. Коло хати на однім боці був корч бозу, а на другім — калина. Той хлопець став і курить. На калині сидів пташок, а другий на бозі сидів. І стали ті пташки говорити, один другого запитувати:

— Вже вродилося?

А другий пташок каже:

— Нє, бо якби в цю хвилину вродилося, то був би злодій. Питає пташок пташка другий раз:

— Вже вродилося?

— Нє. Але якби в цю хвилину вродилася дівка, то була би розпусниця.

Питає третій раз:

— Вже вродилося?

— Вродилося. Дівчина вродилася. Цего купця жінка буде. Купець ввійшов до хати і ліг. А як усі поснули, взяв ту дитину, виніс надвір, кинув на паркан і пішов. Аби дитина не була його жінкою, бо він уже дорослий, а то ще лиш уродилося. Дитині пробився на паркані живіт.

Тоти вийшли, забрали дитину, закликали лікаря й кажуть:

— Якийсь вар’ят то зробив.

Дитину вилікували, дівочка росла, дуже файна була. А той купець оженився, жінка в його померла, дітей не було, і пройшло шістнадцять років. Зайшов він знов у то село. Не пізнав тото подвір’я і тих

ґаздів, бо то все змінилося. І дуже він собі сподобав ту дівчину, а дівчина — його. Батько погодився на їх вінчання. І жили вони, аж одного разу побачив він у неї на животі шрам.

— Чого в тебе шрам? — питає. Вона йому:

— Як я народилася, ночував у нас купець, якийсь вар’ят, та й кинув мене на паркан.

А він здогадався і каже:

— То я зробив. Мав тоді двадцять років, і тепер лише зрозумів, що не людина рішає долю свою, а доля про людину рішає. Що кому суджено, то й є.