Як багацький син біду шукав
Українська народна казка Бойківщини

В одному селі жив дуже багатий чоловік і мав одного сина. Той син мав усе, що йому треба було, мав у що вбратися і що їсти. Добре йому жилося, а він хотів ще побачити біду. Та й каже до батька:

— Тату, дай мені дорогий костюм, дай коня, я хочу поїхати й пошукати біду.

— Якщо тобі дуже хочеться побачити біду, їдь і шукай її. І дав йому коня, і він поїхав.

Їде він по селах, їде, приїжджає в одно село, а то вже було д’вечеру. Там було озеро. Дивиться він — по воді ходить чоловік і щось шукає. Він підходить д’озеру та й питається того чоловіка:

— Що ти там шукаєш?

А то був злодій, такий крутий чоловік. Каже він:

— Шукаю біду. А цей каже:

— Мені якраз того треба. Ви би мені показали тоту біду?

— Та чому ні? — каже той. — То треба лізти в воду. А він йому:

— Я залізу.

Роздягається, складає все своє на березі коло коня і лізе в воду. Та й питається того:

— Куди мені йти?

А той показує:

— Ідіть туди далі у воду.

Як він зайшов далі, аж до середини озера, той вискочив на берег, одяг його костюм, сів на коня й кричить:

— Добре в тому озері шукайте — там має бути біда!

Та й поїхав, утік. На його кони і в його костюмі. Той відразу зрозумів, що уже найшов біду: вже стоїть голий серед води. То якої ще біди шукати? Та й де дінеться голий уночі? Дивиться, женуть пастухи худобу в село. Він вискочив з води, замішався голий межи вівці і йде в село. Дивиться — в перші хаті відкриті двері. Заскакує до тої хати й залазить під піч, де кури тримали.

А в ті хаті жила Мариська, що кохалася з ксьондзом, й чоловік тої Мариськи поїхав десь кіньми на роботу. Цей заліз під піч і сидить голий. Мариська тоді була надворі. Увійшла до хати і не знала, що той є під піччю. А пізно увечері приходить ксьондз, тої Мариськи коханок. Вона витягла курку жарену, вареники, горівку поставила. Посідали й гостяться. Вона не сподівалася, що додому вернеться чоловік. Гостяться з тим ксьондзом і думають, що нема їм чого боятися. А чоловік під хатою «пр-р-р» — приїхав кіньми.

— Йой, — каже ксьондз, — де мені тепер, Марисько, дітися?

— Та де, — каже, — дітися? Лізьте, отче, під піч. Я вночі буду вас виганяти, казати «куцу-куцу з хати». А ви утечете та й вже. І чоловік не буде видіти.

— Ну, добре.

І заліз він під піч. А там уже сидить той голий, що шукав біди. Приходить чоловік до хати, а вона вже лежить у ліжку і стогне, така слаба, йой. Питається чоловік:

— Ти маєш щось їсти?

— Йой, та що тобі дати їсти? Я така слаба, негодна. Якась є онде капуста, то й їж.

А заки ксьондз відти втік під піч і чоловік зайшов до хати, вона все поховала: пироги, горівку, курку — все поховала. Чоловік сідає та й їсть тоту капусту. А той під піччю не може витримати, жаль йому стало того чоловіка. Та й каже тихо:

— Ксьондзе, ви, ксьондзе. Та ліктем його в груди.

—...Ви, отче, в церкві все спереду. А тут мусите бути ззаду. Давайте мені свій костюм, най я вбираюся та й іду геть. А як не хочете дати, то я буду кричати. Ґазда не мене бити буде, а вас, бо ви ксьондз. Чого ви сюди прийшли?

Подумав ксьондз та й якось там мучено під піччю роздягся. А голий убрався та й уже сидить спереду. Чоловік трохи попоїв тої пісної капусти і ляг спати. Лежить чоловік, а Мариська не забуває, що треба випустити ксьондза. Устає помалу та й каже:

— Йой, заліз пес у ящик під піччю, треба його вигнати геть. Чоловік каже:

— Та вже лежи, лежи. Ти слаба, сам випущу пса.

— Йой, не вставай, — каже, — я пущу. Встала, відкриває двері до сіней та й каже:

— Куцу-куцу! З хати виходи!

В хаті темно було, але вона добре виділа, що той вийшов. Але вийшов не той, що вона хотіла, і вона того не знала. Той, що біди шукав, вийшов у ксьондзовому вбранні, а вона думала, що ксьондз уже з хати втік. І така задоволена, лягла собі спати.

А той вийшов надвір, пішов у сад та ймив собі сову. Запхав її собі поза блюзку, підходить під вікно й стукає.

— Ґазди, ґазди, пустіть!

— Що ви хочете?

— Та я, — каже, — подорожній, хочу переночувати.

— Ну а хто ви такі? А він їм:

— Я студент. Студент.

А тому вночі причулося, та й каже:

— А, ви штудер? Та ходіть, але будете в мене лиш спати. В мене жінка слаба, і їсти не будете, бо нема що. Я сам пісну капусту їв. Що, будете вечеряти?

— Та вже якось переночую. Заходить до хати й каже:

— У вас жінка слаба.

— Та слаба. А він йому:

— Що би ви мені дали, аби я вашу жінку вилікував?

— Як вилікуєте, — каже, — дам вам пару волів.

— Най буде.

— Але, — каже, — їсти я вам даю капусту.

А той узяв, потиснув сову, і сова заквичала під блюзкою. Він каже:

— Мій штудер каже, що у вас в духовці є вареники й курка смажена. Ґазда думає: «Якесь таке ти наговорив. Я добре знаю, що того нема.»

— Ану, — каже, — йдіть подивіться.

Пішов ґазда дивитися — справді є! Курка смажена, вареники.

— А в креденсі є ще горівка.

Пішов ґазда дивитися — справді є. Витяг то все, поклав на стіл і гостяться удвох з подорожнім.

А Марисі так інтересно. Що тото за штудер, що все знає? Знає, що вона слаба, і може її вилікувати. А вона ж фактично не слаба, лиш так прикидається.

І що він робить? Повечеряв та й каже:

— Маєте ви, ґаздо, таку сикавку, що пчоли сичити, як вони рояться?

— Є, — каже, — в мене така.

— Напаліть у кухні і нагрійте окропу — будемо з вашої хати біду виганяти. У вас біда сидить під піччю.

Дуже ґаздиню заінтересувало, що то за біда. Напалив ґазда, нагрів окропу. Як баняк добре закипів, подорожній набирає в ту сикавку окропу та й каже:

— Беріть, ґаздо, качівку, що полотно качається.

А ґаздині дає праник дерев’яний, що в потоці лахи перуться.

— Ви ставайте коло дверей, а ви, ґаздо, ставайте ближче до печі. Як буде біда тікати, би-сте били.

Та й шуп туди під піч окропом з тої сикавки. Ксьондза впарило, але ще не дуже, лиш трохи. Але крикнув:

— Йой-йой-йой! Питається він ґазди:

— Чуєте, ґаздо, щось біда у вас ґвавтає?

— Та чую.

— Ну, — каже, — я ще раз буду виганяти.

Набрав окропу в сикавку і дужче тупнув під піч. Ксьондз гірш закричав:

— Йо-йо-йой!

— Чуєте, ґаздо?

— Та чую.

А тепер, — каже, — буду третій раз виганяти, то вже аби-сте били, бо то вже буде тікати. Набрав доста окропу і як шурне під піч, а ксьондз відти:

— Йо-йой! Йо-йой!

І зачав тікати в двері. Ґазда качівкою, а ґаздиня праником б’ють — ксьондз у двері та й утік. Вигнали біду, і ніхто не пізнав ксьондза. А Марисі цікаво, що то буде далі.

— Ну що ж, по руках, — каже «штудер». — Я вам біду з-під печі вигнав, а ви мені маєте пару волів дати.

— Та даю, — каже. — Я дав би й більше, коби мені лиш ґаздиня здорова була.

Рано відоп’яв ґазда воли і дав йому, і він повів їх додому. Приводить та й каже:

— Видите, тату, ви мені дали лишень коня, аби я найшов біду, а я замість коня привів вам пару волів. Та й біду я видів.

Найшов він уже біду.

А Марися чекає, що прийде ксьондз. Та він не приходить одного, не приходить і другого вечора. Що то може бути? Марисі дивно. Бере вона відро та й іде по воду т’керниці. І не знає вона, що ксьондз не йшов і на службу, бо вони його дуже побили. Іде вона по воду, здибує на дорозі ксьондза,

— То що, отче? Ви вже не йдете до мене, не відвідуєте мене? А ксьондз каже:

Марисько, Марисько, бог би тебе побив, як ти мене в дверях била.

— А то ви, отче, були?

— А хто ж, Марисько? Та я.

Від того часу була Мариська здорова, і ксьондз до неї не приходив. Її чоловік вже не їв пісну капусту, а й вареники і все інше добре. І все до години варила. Та й уже кінець цій казці.