Як вітрець у Петрівку
Українська народна казка Полтавщини

Давно це було. Жили собі чоловік та жінка, жили, як усі: працювали зрання до вечора, порались по господарству, ростили дітей. Все було добре. Ніколи вони не сварилися, любили одне одного, але про свої почуття не говорили

Одного разу, взимку, чоловік надумав: «А чи любить мене жінка? Коли «так», то наскільки сильно?» Подумав та й питає:

— Мила моя дружино, чи любиш ти мене?

Та здивувалась, але відповіла:

— Так, чоловіче, люблю.

— А як сильно? — знов той запитує.

— Люблю так, як вітерець у Петрівку.

Розгнівався чоловік, бо не чекав він такої відповіді:

— То оце і вся твоя любов? Іди від мене, не потрібна мені така дружина, для якої любов — якийсь вітерець.

Дружина заплакала, але, коли проганяють, треба йти.

Пройшов час, настало літо. Ось і Петрівка. Жнива у розпалі. Люди в полі жнуть жито, пшеницю. А спека така, що, здається, земля плавиться; на небі жодної хмаринки. Верхів’я дерев не колихнеться. Аж раптом хтозна звідки налетів вітерець. І так хороше, так любо стало всім. Тоді і пригадались чоловіку слова дружини: «Люблю тебе, як вітерець у Петрівку». «Що ж я накоїв? Вона справді мене любить, бо нема нічого кращого і приємнішого, як прохолодний вітерець у спекотний день Петрівки», — промайнуло в голові.

Пішов він, знайшов свою кохану, вимолив прощення на колінах. Життя знов увійшло в своє русло. Жили вони довго-довго. А розповідь про «вітерець в Петрівку» передавалась з покоління в покоління, от і до нас дійшла. А ми знаємо, що любов не має меж і не має міри.

Кохайте і будьте коханими!