Як жінка в чоловіка розум пробувала
Українська народна казка Буковини
Жив собі чоловік Іван. Одного разу вночі бігали у него по подвір’ю і гавкали пси. Жінка каже: — Чоловіче, йди нажени ті пси.
Він з хати свище й кричить, аби пси забралися, а вони не забираються. Жінка каже:
— Чоловіче, ти не годен вийти надвір та прогнати їх?
— Вийду.
Вийшов він надвір і побіг за собаками. А жінка замкнула за ним двері. Пробує жінка його розум: «Ану, що він буде робити надворі?» Надворі сніг і мороз — а чоловік босий і в одній лиш сорочці. Він кілко бігав, бігав, вертається до хати. До дверей — двері закриті. Він кричить до вікна:
— Маріє! Маріє! Пусти до хати!
— А ти хто? — питає жінка з хати.
— Твій чоловік Іван.
— Мій чоловік у хаті.
А він собі думає: «Блуд мене ся взяв. Я не до свої хати попав. Піду, — думає, — до кума Кондрата. А від Кондрата моя третя хата». Пішов до кумової хати, рахує — це його хата. Знов до вікна.
— Маріє, пусти до хати!
— Що ти хоч’? Мій чоловік у хаті, ти заблудив. Вертається він знов до кума Кондрата.
— Куме Кондрате!
— Хто там?
— Я, куме, заблудив і не можу найти свою хату. Може, ви мені покажете, котра моя хата?
Кум пускає його до хати. Той зайшов, обтрусив босі ноги від снігу та й каже:
— Куме, не годен я попасти до свої хати. Вже замерзаю. Кум Кондрат взувся та й каже:
— Лізьте мені на плечі — понесу вас до вашої хати.
Кум сідає йому на плечі і їде. Прийшов з ним Кондрат під вікно його хати та й стукає.
— Хто там? — питає Марія.
— Це я, кум Кондрат. Приніс вам вашого чоловіка Івана. Пускайте до хати.
А вона каже:
— Вам так показалося, що то Іван. Ви помацайте його за зад. Як зад холодний, то то нечистяга.
Кум Кондрат помацав — зад холодний, як сніг. Та й свиснув ним об землю. Кинув й утік додому. Приходи та й каже жінці:
— То не Іван був, то нечистий, бо зад у него холодний. Добре, що я скапав.
Думає Іван: «Що робити, щоб врятуватися?» Пішов на обору, заходи в сарай, а там бик. Лягає він коло бика. Ляг і до ранку переспав там, як міг.
Встав він рано і забігає до хати. А жінка питає:
— Де ти був, чоловіче?
— Дай мені годі, жінко. Я цілу ніч ходив і не міг хати найсти. Аж рано найшов.
— А де ти спав?
— Під биком, — каже, — спав.
— Як ти, чоловіче, спав під биком, то будеш мати теля. Іди собі, куди знаєш. Коли вродиш теля, тоді я прийму тебе до хати.
Він бере своє вдягало, взовання і пускається в дорогу. Взяв з собою лиш їсти і мішок. Іде він попри ліс, дивиться: чоботи лежать, а в них ноги чоловіка: то вовк з’їв чоловіка. Бере він ті чоботи та й кидає в мішок. Ноги в чоботях замерзли, і він не годен був витягти їх з чобіт. Думає: «Зайду десь до хати — ноги розмерзнуться. Тоді я їх повитягаю з чобіт». І пішов далі.
Іде він, іде. Вже вечір. Приходи під село. Треба десь проситися на ніч. Попав до одного дядька, а в того дядька корова мала теля мати. Проситься він у дядька на ніч, а той каже:
— В мене нема де. Маю жінку й дітей. Але будете у великій хаті на печі спати. Там я напалив.
А той дядько спеціально напалив, щоб покласти на піч теля, як уродиться вночі. Той поліз на піч та й нагадав, що треба витягнути чоботи з мішка. Думає: «Розмерзнуться, то завтра їх взую». І поклав чоботи на гарячу піч.
Поклав він чоботи на піч і заснув. А той дядько не спить, усе дивиться за коровою. І якраз корова мала теля. Той чоловік приніс теля до хати і поклав на теплу піч коло того подорожнього. Поклав та й забрався. А той пробудився, глип — коло него теля. І подумав, що то він його народив. «Сповнилися слова, що жінка мені казала». Зліз з печі і пішов додому хвалитися жінці, що народив теля. А чоботи лишив на печі.
Хазяїн приходи рано до теляти — теля є, а чоловіка на печі нема, лиш чоботи лежать і ноги в чоботях. Та й каже чоловік жінці:
— Це теля нечисте, воно з’їло чоловіка, лиш ноги лишилися. Давай уб’ємо його.
Та й убили теля.
А цей вернувся додому та й каже:
— Жінко, я народив теля.
— Та де?
— В такім і такім селі. Два дні йшов, поки до хати прийшов, бо це далеко від нас.
А жінка йому:
— Чоловіче, як ти народив теля, то йди приведи його додому. Пішов чоловік за телям. Приходи через два дні до того чоловіка, а з теляти вже й званія нема.
— Добрий день, дядьку, це другий раз я у вас
— Як другий раз? Я тебе не знаю. Коли ти був у мене?
— Та я у вас на печі спав. Вродив теля та й пішов похвалитися жінці. А жінка сказала, щоб я привів теля додому.
— Ага, — каже дядько, — то я через тебе вбив теля? Як бити, то бити.
І почав дядько його бити. Насилу від того дядька вирвався. Вернувся додому та й каже Марії:
— Той дядько не дав мені теля. Казав, що через мене вбив його. Що тепер робити?
А вона йому:
— Бери нашого бичка та йди на вивід. Вже час вивести тебе.
— То хіба і чоловіки на вивід ходять?
— Як ти народив бичка, то й тобі треба йти на вивід. Бери з собою ще хліб, рушник і трояка.
Узяв він все те та й повів бичка до батюшки. Прийшов, прив’язав бичка до воріт, а сам пішов у хату.
— Добрий день, батюшко!
— Доброго здоровля, Іване. Чого прийшов?
— Я розкажу вам, батюшко. Вродив я бичка, і жінка мене прислала на вивід.
— А де ж той бичок?
— Почекайте, батюшко. Беріть хліб, рушник і трояка, а потому возьмете бичка.
Батюшка поставив те все на стіл, а сам пішов надвір за бичком. А сусід бачив, як Іван в’язав бичка, та й забрав його, а до воріт прив’язав кугута. Батюшка вийшов — кугут.
— Та ж був бичок, — каже Іван.
— Якби був бичок, то ніде б він не дівся. Іване, ти дурний. Це не бичок, це кугут. Та нічого, я тебе виведу і за кугута. Скидай, — каже батюшка, — штани та лягай черевом на підлогу.
Бере батюшка нагайку та й «виводить» його по підлозі. А Іван аж підскакує.
— Батюшко, помаленьку виводьте, бо я не годен витримати!
А батюшка «виводить» ще сильніше. Та нагайка врвалася, і батюшка лишив Івана «виводити». Прийшов Іван додому та й каже:
— Ну, жінко, й виводив мене батюшка! Якби вивід не врвався, то був би я пропав.
— Як таке діло, то вже нікуди не ходи. Будемо собі хазяювати. Та й уже вони собі мирно хазяювали удвох.