Як звірі мандрували
Українська народна казка Полтавщини

Надумав зайчик мандрувати. Іде, іде лісом, назустріч йому лисичка-сестричка.

— Зайчику-стрибайчику! Куди ти ідеш?

— Мандрувати.

— Візьми і мене з собою.

— Ходімо, тільки візьми собі щось поїсти.

Лисичка пішла в село, украла у баби курочку і пішли. Ідуть, ідуть, а назустріч їм вовчик-братик.

— Куди ви йдете?

— Мандрувати.

— Візьміть і мене з собою.

— Ходімо, тільки візьми щось поїсти.

Побіг вовчик у село, украв ягнятко і пішли далі. Ідуть, ідуть а назустріч їм ведмідь-набрід та й питає:

— Куди ідете?

— Мандрувати!

— Візьміть і мене з собою.

— Ходімо, тільки бери собі щось поїсти.

Украв ведмідь у діда у селі горщечок меду і пішли вони разом. Ішли вони довго, аж доки не потемніло. А у лісі мисливці викопали яму, прикрили хмизом. Вже темно стало, мандрівники її не побачили та й попадали у яму. Сидять ніч, сидять день. Уже їсти хочеться. Повиїдали з своїх торб, став голод докучати. От лисичка й каже:

— Давайте співати. Хто найголосніше заспіває, того й з’їмо.

Заспівали. Зайчик тоненько, лисичка ще тонше, вовчик — голосно, а ведмідь ще голосніше. З’їли ведмедя. Посиділи ще. Але знову їсти хочеться. Лисичка і каже:

— Давайте знову співати.

Заспівали. Вовчик — найголосніше. З’їли його. А лисичка хитра: кишки з вовчика і ведмедя під себе поховала. Сидить, витягає потихенько і їсть. Зайчик і питає:

— Лисичко-сестричко, що ти їси?

— Кишки.

— Дай і мені.

— Е, зайчику-стрибайчику. Розірви свій живіт і їж.

Зайчик дурний був, розірвав свій живіт і вмер. Лисичка сидить. З’їла і зайчика і знову голод дошкуляє. Коли де не візьмись, дятлик на дерево сів. Лисичка до нього:

— Дятлику, братику, вируч мене з неволеньки. Я тобі пісеньку заспіваю.

Дятлик ламає гілочки з дерева та кидає в яму. Накидав повну — лисичка тільки плиг з ями та й каже:

— Спасибі тобі, дятлику, що ти мене виручив з неволі. Якби ще й нагодував.

— Ходім.

Ідуть, а тут дівчинка несе батькові їсти у степ. А дятлик стриб, стриб поперед неї. Дівчинка за дятликом погналася. Потім поставила кошик під деревом, а сама побігла за дятликом. Далеченько відбігла від кошика. Лисичка тим часом виїла все. Дятлик побачив, що вона наїлася та й полетів. Дівчинка вернулась, а кошик порожній. Лисичка зустрілась з дятликом і каже:

— Спасибі тобі, братику, що виручив мене з неволеньки, нагодував. Якби ще і напоїв.

Пішли вони. А тут дядько везе воду в степ. Дятлик сів на діжку, а чоловік як вдарить по ньому. Дятлик втік, а діжка тріснула. Вода розлилася, лисичка напилася та й каже:

— Спасибі тобі, братику, що ти мене виручив з неволеньки, нагодував, напоїв. Якби ще й насмішив.

— Добре, — каже, — ходімо.

Ідуть, ідуть, а тут чоловік у дворі з сином ціпами молотять жито. Дятлик стриб і сів дідові на лисину. А син як ударить ціпом. Дятлик полетів, а дід упав. Лисичка сміється, качається, а потім і каже:

— Спасибі тобі, дятлику-братику, що ти мене виручив з неволеньки, нагодував, напоїв, насмішив. Якби ще й настрашив.

— Добре, ходімо.

Ідуть, ідуть. Бачать, на вулиці собаки гризуться. Дятлик стриб на паркан, а вони за ним. Він пурх та й полетів, а собаки за лисичкою погналися. Бігла вона, бігла, уже й заморилася. Добігла до лісу, а там у неї нора. Вона пух у неї та й каже:

— Вушка, вушка, що ви думали як бігли?

— А ми слухали, слухали, щоб собаки не догнали.

— Очі, очі. А ви що робили?

— Ми дивились, дивились, щоб кудись сховатись.

— Ніжки, ніжки. А ви що робили, як бігли?

— Ми бігли, щоб собаки не догнали.

— А ти, хвостик, що робив?

— А я поміж ніжками, поміж ніжками плутався, щоб собаки догнали.

— Ах ти ж такий поганий! Нате, собаки, з’їжте його.

Вистромила хвостик з нори, собаки ухопили та витягли лисичку і розірвали. Оце казочці кінець, а хто слухав —молодець.