Як звірі хату будували
Українська народна казка про тварин

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: «Не хочу я жити в холодній країні; переживу сю зиму, перелітую, і як тільки птиця почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю».

Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як уже настала осінь, мокра та холодна. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край... Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:

— Куди ти йдеш?

— Та тікаю від зими, йду шукати літа.

— І ми підемо з тобою.

— Що ж, ходім, гуртом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав:

— Куди се ви йдете?

— Тікаємо від зими; йдемо шукати літа.

— Візьміть і мене.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись із ними, спитав:

— Куди йдете, земляки?

— Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде. [Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту.] Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарили морози, занесло дорогу... Далі йти не сила. Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім підемо далі.

Як давай, то й давай. Гурт не малий...

— Треба ж місце добре відшукати, — каже кіт. А качка й собі:

— Ходім, найдем таке місце, де б вода була недалечко. Пішли, найшли таке місце, взялися до роботи.

Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:

— Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була; як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.

Свиня вирила таку яму, й качка наносила її повну води. А кіт каже:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й піч, щоб мені було де в зимі погрітися.

А півень і собі:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі спати.

Та й як уже вони ту жердку та піч поклали, тоді баран каже:

— Що ви хотіли, то вже маєте; зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував.

Пішли вони до лісу, наносили багато листа, зробили постіль і Для барана, й для свині, для вола. Тоді віл каже:

— Тепер ходім, назносім собі всякої поживи.

Порозходилися вони всі, кожде взялося роздобувати поживи для товариства. Волові та баранові — кукурудзи сухої, сіна, соломи просяної дістали; свині — картоплі, буряків нарили; качці — буракового листа наносили, ячменю, проса багато; котові — мишей ловити допомогли, горобців; півневі — зерна поназбирували ріжного, хробаків усяких. Наносили вони всього того досить, зробили собі сани та й стали складати. Що на сани покласти не можна було, на себе взяли. Віл із бараном тоді запряглися, кіт уперед побіг, підстрибуючи, качка на сіно та лист вгніздилася, а свиня з півнем слідом їдуть, господарства спільного доглядають.

Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді хлюпощеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що.

Аж ось бігла повз їх хату лисиця, вчула, як півень виспівує «кукуріку», «кукуріку», й захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, кортить її, та в хату піти боїться, бо чути, що там не один півень, а крім нього ще хтось гомонить. Метнулася тоді вона по лісі, найшла медведя та вовка й каже:

— Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ціла ватага тварин із села — там чути голос півня, качки та й ще когось... Так ходім, розділимо їх проміж собою. Я возьму півня та качку, а ви вибирайте собі, кому що до вподоби.

— Ну, ходім; ми з ними розправимося по-своєму. Підійшли вони до хатки й почали турбуватися, кому поперед іти в хату. Лисичка подумала й каже:

— Якщо йти, так не кому іншому, як медведеві. Він найдужчий і найхоробріший. Іди, медведю, а ми тут постережемо.

— Як іти, то й іти, — каже медвідь і посунув до хати.

А тут його тільки й ждали. Віл як кинувся на нього, довбнув його рогами і почав перти до стіни. Баран розігнався й ну штовхати медведя під боки; свиня кинулась його гризти; кіт стрибнув медведеві на голову, щоб очі видряпати; півень як закричить що є сили: «Ку-ку-рі-ку!»

Медведеві й в очах потьмарило. Зібрався з силою, рвонувся з хати та й побіг у світ за очі, не оглядаючись. А лисиця й вовк бачать, що непереливки, та за ним... Тільки їх і бачили.

А віл зі своїми тваришами ще довго жили в хатці, гуртом працюючи та про спільне добро дбаючи.

Як звірі хату будували
Українська народна казка Полтавщини

Жив собі один-однісінький віл. Зимою змерз він та й вирішив:

— Не хочу я жити в холоді, подамся до теплих країв.

Пройшло літо, як один день. Не встиг віл оглянутися, як прийшла осінь, мокра та холодна. Він гнувся, гнувся в загороді та й згадав про теплі краї. Пішов віл з двору на город. Побачили його там півень і качка та й питають:

— Куди ти зібрався?

— Та тікаю од зими, іду шукати літа.

— І ми підемо з тобою.

— Ну що ж, ходімо, разом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротах сидить кіт. Побачив їх та й питає:

— Куди ви мандруєте?

— Тікаємо від зими, йдемо шукати літа.

— Візьміть і мене з собою.

— Ходім, як хочеш, разом веселіше.

Пішли вони далі. Аж у полі їх зустрів баран та й питає:

— Куди йдете, земляки?

— Тікаємо од зими, йдемо літа шукати,

— Візьміть і мене з собою.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше.

Пішов і баран з ними. А далі вони стріли свиню, вона теж пішла з ними.

Ідуть вони, дорогою підтопталися, а до літа ще далеко. Тут випав сніг, затріщали морози, замело дороги. Йти нема мочі. Зайшли вони до лісу, забились у затишок і стали тулитися одне до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, хату будувати. Перезимуємо якось, а там підемо далі.

Звірі погодились і пішли місце шукати. Знайшли підходящу місцину та й почали хату будувати. Віл із свинею риють, качка воду шукає, свиня глину місить, півень вальки качає, а баран з котом мастять. Побудували вони хату, а качка й каже:

— Давайте в хаті вириємо таку яму, щоб вода була.

Свиня вирила яму, качка наносила води. А далі кіт веде мову:

— Давайте піч будувати, щоб мені було де кістки погріти.

А півень і собі:

— Будуймо жердку, щоб мені було де спать.

Прилагодили піч та жердку. Тоді баран каже:

— Зробіть тепер і мені постіль, бо я на голій землі спать не вмію.

Пішли вони до лісу, наносили багато листу, поробили собі постелі. Тоді віл і каже:

— Ходімо тепер назносимо собі всякої їжі.

Порозходилися вони, кожен шукає собі поживу. Віл та баран дивляться кукурудзи, сіна, соломи трохи знайшли. Свиня знайшла картоплі, буряків, качка — гички, проса, ячменю. А кіт мишей взявся ловити, півень різного зерна повишукував.

Наносили вони всього багацько, поскладали, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі мурчить, півень на жердці виспівує, качка у воді плещеться, свиня вивернулася на постелі, лежить рохкає. Надворі мороз та віхола, а в них затишок та тепло, і їсти є що.

Аж ось бігла повз їхню хату лисиця. Почула, як півень виспівує, та й захотілося їй курятини попробувать. Стала, їсти кортить, а в хату йти боїться, бо чує, що там ще хтось гомонить. Метнулась вона до лісу, знайшла ведмедя, вовка та й каже їм:

— Я надибала поживу. До нашого лісу прибилися тварини свійські. Чула я там голос півня, качки та й ще когось. Тож ходімо, поділимо їх між собою. Я візьму собі півня та качку, а ви вибирайте, що хочете.

Пішли вони до хати та й почали вимірятися, кому першому йти. От лисичка й каже:

— Хай ведмідь іде, він найдужчий, найсміливіший. Іди, ведмедю, а ми тут постоїмо.

— Як йти, то йти, — каже ведмідь.

А тут його вже й ждали. Віл як кинувся до нього, довбонув рогами і почав підпирати до стіни. Баран ведмедя в боки штовхає, свиня кинулась його кусати, кіт стрибнув ведмедеві на голову, а півень давай кричати:

— Ку-ку-ріку!

Тут вже звірям їсти не схотілось, давай тікати подалі від дружної компанії.

Як звірі хату будували
Українська народна казка Чернігівщини

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі.

— Не хочу я жити в холодній країні. Переживу цю зиму, перелітую і як тільки птахи почнуть летіти до вирію, подамся і я до теплого краю.

Пролетіло літо, настала осінь. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край. Настав день, коли віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:

— Куди ти йдеш?

— Та тікаю від зими, іду шукати літа.

— І ми підемо з тобою.

— Що ж, ходімо, гуртом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротах сидить кіт. Побачив їх і питає:

— Куди ви йдете?

— Тікаємо від зими, шукаємо літа.

— Візьміть і мене.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись із ними, він спитав:

— Куди ви йдете?

— Тікаємо від зими, шукаємо літа.

— Візьміть і мене.

— Гаразд. Гуртом веселіше буде.

Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту. Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, ударили морози, замело дорогу. Далі йти сил немає. Зайшли вони до лісу, забилися в затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, збудуємо собі хатку, перебудемо в ній до тепла, а потім далі. Нас багато, ми швидко впораємось.

— Треба ж місце добре відшукати, — каже кіт.

А качка собі:

— Треба знайти таке місце, щоб вода була недалечко.

Пішли, знайшли таке місце і взялися до роботи. Віл риє, качка воду носить, свиня місить, півень глевку робить а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:

— Коли поклали хату, то ще зробимо у хаті таку яму, щоб вода була. Як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.

Свиня вирила яму, а качка наносила води. А кіт і каже:

— Коли поклали хату, то покладемо ще й піч, щоб мені було де взимку погрітися.

А півень собі:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі

спати.

Та як вони ту жердку на піч поклали, тоді баран і каже:

— Що ви хотіли, те й маєте. Зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував.

Пішли вони до лісу, наносили багато листу, зробили постіль і для барана, і для свині, і для вола.

— Тепер треба принести собі різної поживи, — запропонував віл.

Порозходились вони всі, кожен став добувати поживу для товариства. Волові та баранові кукурудзи сухої, сіна, соломи просяної дістали. Свині картоплі, буряків нарили. Качці бурякового листу наносили, ячменю, проса багато. Котові мишей ловити допомогли, горобців. Півневі зерна назбирали різного. Наносили вони всього досить, зробили собі сани та й стали складати. Що на сани покласти не можна було, на себе взяли.

Віл із бараном тоді запряглися, кіт уперед побіг, підстрибуючи, качка на сіно та лист угніздилася, а свиня з півнем слідом ідуть, господарство спільне доглядають. Поскладали вони все те, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі мурчить, півень на жердці виспівує, качка у воді хлюпочеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає . Надворі мороз шкварить, а в них затишок і їсти є що.

А ось бігла біля їхньої хати лисиця, почула, як півень співає, та захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, а в хату піти боїться, бо чує, що там не один півень. Знайшла тоді вона ведмедя та вовка й каже :

— Слухайте! Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ватага тварин із села. Там чути голос півня, качки та й ще когось. То ходім, розділимо їх між собою. Я візьму півня та качку, а ви вибирайте собі, кому що до вподоби.

Підійшли вони до хатки й почали міркувати, кому першому йти в хатку . Лисичка й каже :

— Якщо йти, так ведмедеві, він найдужчий і найхоробріший. Іди, а ми тут постережемо.

Погодився ведмідь і пішов. А тут його тільки й ждали. Віл як накинувся на

непроханого гостя та як почав припирати його до стіни. Баран розгнівався й ну штовхати ведмедя під боки, свиня кинулася його гризти, кіт стрибнув ведмедеві на голову, щоб очі видряпати, півень як закричить щосили: «Ку-ку-рі-ку!»

Ведмедеві й в очах потемніло. Зібрався з силами, рвонувся з хати та й побіг у світ за очі, не оглядаючись. А лисиця і вовк бачать, що непереливки, та за ним. Тільки їх і бачили. А віл зі своїми товаришами ще довго жили в хатці, гуртом працюючи та про спільне добро дбаючи.