☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як зрадив товариш
Українська народна казка Бойківщини

Була війна, і став капітан до одної жінки на квартиру. Запізнався з тою жінкою, і вона затяготіла від него. І сказала йому, що вона вже не сама, але йому треба було їхати геть. Як він ішов, дав їй закритий куферок і ключ. І сказав, що як буде дитина, щоби той куферок відкрити. Але аж тоді, як буде дитині двадцять два роки. А раніше би вони той куферок не відкривали, не дай бог.

Народився в тої жінки хлопець. Мама дуже задоволена, бо вона була вдова, і дітей у неї до того не було. А як хлопець підріс, мав уже сімнадцять літ, здибається він з сусіднім товаришем. Вони добре познайомилися оба, єден без другого не міг бути. Той товариш не був такий красивий, як цей хлопець, син капітана.

Уже він мав двадцять два роки, і мама дала йому той куферок і той ключик, би він відкрив. Він відкрив той куферок і найшов там лист. Прочитав. А йому там батько написав, щоби він приїхав до него. Але би мамі не казав нічого. Він і каже:

— Мамо, я поїду в місто, хочу щось подивитися.

Мама йому не боронила, але якби була знала, що поїде до свого батька, вона би його не пустила. Він сказав тому свому товаришеви, що десь їде. А товариш каже йому:

— Возьми й мене з собою. Бо я без тебе жити не буду, як ти десь підеш.

І він його взяв. Їдуть оба. І він сказав товаришеви, куди їде. А товариш йому:

— Дай мені то письмо, най я прочитаю.

Товариш прочитав, узнав, що там написано, і каже так:

— Тепер я буду тим, що ти, а ти — тим, що я. А ні, то тебе втоплю. А хлопець:

— Не топи мня. Я нічого не скажу.

А колись була така присяга, що взяв жменю глини і з’їв. І він так зробив.

А той уже чекав на сина і сказав про це свої жінці. Приходять оба перед браму, і той товариш подав письмо. А жінка подивилася та й каже:

— Ой коби он той був наш синочок, а не цей. Та нічого. Що має робити?

А той товариш відразу сказав, щоби того хлопця закрити в конюшню. І щоби йому давати їсти що-небудь, аби він умер, бо він боявся, аби той не виповів, яка справа. Але того хлопця жаліли обоє — і чоловік, і жінка. Мали служницю, щоби вона йому заносила там їсти. І той, бідний, сидів у конюшні, а той — у покоях.

Раз пан з паньою захотіли, щоби їх повозив на спацир фурман, що сидів у конюшні. А той другий не дозволяв:

— Нехай там сидить.

І все дивився він, що вони тому їсти приносять. Хотів, би він скоро вмер. Але вони його жаліли, бо він був дуже красивий. Та й заносили йому все щось краще їсти.

А той, що сидів у покоях, дочитався, що в єдного короля є дочка. Але хто йде її сватати, то вже більше не вертає, бо той король завдавав таку роботу, що ніхто не міг виконати, — тому одягали на штахету голову. Та й каже той у покоях:

— Нехай слуга іде до короля посватати мені ту дівчину.

Пан жалів того хлопця, але що мав робити? Мусів виправляти. Уже мав той хлопець їхати, як підійшов до него старенький дідо, заглянув у віконце і сказав йому, що він має робити.

— Нехай тобі, — каже, — твій пан дасть дванадцять червоних коней, дванадцять хустинок і дванадцять хлопців, щоби їхали на тих конях. І дванадцять мітел. Нехай їдуть. Як вирушать у дорогу, будуть перед ними птахи літати, будуть дзьобати очі жовнірам і тобі. Щоби жодному птахови нічого не зробили, як переїдете тото, то будуть по дорозі мурахи снувати. Щоби так замітали дорогу, аби ні одного не ушкодити.

Поїхали вони. Дорога йде попри море, а серед дороги така риба, що половиця уросла в землю. Вони позлазили з коней, пообвивали собі тими хустинами руки, підняли ту рибу і кинули її в море. Та й поїхали далі. І напали на них ті птахи, і дзьобали їх у очі, сулялися на них, але вони їхали і нічого не казали. Проїхали.

А так мурахів на дорозі багато. Снують через дорогу. Вони взяли мітли і промели їх мітлами так легенько, що ані єдному не ушкодило.

Проїхали все файно, приїхали до того короля, і королева дочка вийшла їм навстрічу. І дуже собі сподобала того хлопця. Вона хотіла заміж виходити, але батько їй не позволяв. Вона й каже до батька:

— Тату, я хочу за отого хлопця вийти заміж. А батько:

— Як виконає тото, що я скажу, віддам тебе за него. Вийшов король до них і сказав:

— Моя дочка купалася в морі і загубила перстень. Як ти той перстень достанеш, я віддам за тебе дочку.

Він, бідний, зажурився. «Як я достану з моря перстень?» А королівська дочка мала таке дзеркало. Подивилася в тото дзеркало і каже до хлопця:

— Не бійся нічого. Іди до моря і поклич тоту рибу, що ти її вирятував та кинув у море, — вона тобі винесе його на берег.

Прийшов він до моря і покликав ту рибу. І сказав їй:

— Найди мені перстень.

Пішла вона в море і нема її, нема. Нарешті виходить — нема персня. Другий раз попливла, довго шукала, вернулася — нема. А за третім разом винесла перстень і подала хлопцеви.

А жовніри поїхали геть, лишили хлопця самого в короля. Дівчина й каже йому:

— Лягай тихо спати.

А вночі його пробудила:

— Збирайся, підеме. Будеме втікати. І вирушили вночі в дорогу.

Тато пробудився, а дочки нема і того хлопця нема.

— Втекли, — каже і посилає за ними двох чоловік. — Доганяйте їх. Втікають вони, а дівчина каже:

— Вже їдуть за мною. Я зроблюся пшеницею, а ти будеш пшеницю косити.

Тоти прибігають — косар косить пшеницю.

— Ви не виділи, щоб ішли туди двоє людей — хлопець з дівчиною?

— Я нікого не бачив.

Тоти два чоловіки вертаються і кажуть до короля:

— Там косив косар і казав, що він нікого не видів. А той каже:

— То вони були обоє. Ідіть далі доганяйте. Доганяють вони, уже недалеко. Вона каже, дівчина:

— Я буду каплицею коло церкви, а ти будеш мене побивати. Тоти два чоловіки прибігли й питають:

— Ви не виділи, хто би тут ішов?

— Я не видів нікого, — каже хлопець. Вертаються вони і кажуть королеви:

— Ми йшли, і побивав чоловік каплицю. Ми питали, а він казав, що не видів нікого.

Каже король:

— То вони були. Ідіть доганяйте їх далі.

Доганяють далі, а вона зробилася морем, обоє морем зробилися. Тоти два чоловіки прийшли, увиділи, що то море, і вернулися.

І прийшли вони до його батька. Дівчина сподобала того хлопця. Але той післав його, що обманив, і для него засватана дівчина королева. Вже з тим, що обманив, роблять весілля, посідали за стіл гості, і сів той молодий. А дівчина не хотіла за него йти. Вона хотіла за того, що її вирятував.

А вона взяла з собою своє чарівне дзеркало. Подивилася в то дзеркало і увиділа, що той того зрадив. Увиділа, як він їв жменю глини, і розказала все панови, що брав її за невістку. А тоді той капітан узяв зрадливого товариша і застрілив. За зраду. Та й пропав той, що зрадив. А хлопець оженився з королівною.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Тухля, Сколівського району, Львівської області 24 грудня 1990 року Мочержак Aннa Миколаївна (1914)