Як кугут хазяїна врятував
Українська народна казка Буковини

Був нежонатий хлопець. Полюбив він дівчину. І хотів ту дівчину брати, а вона каже:

— Я за тебе піду, але щоб ти знав: якщо ти маєш заклясти мене гадиною, то не бери мене і най я за тебе не йду.

— Та чого я маю тебе гадиною клясти? Доки жити буду, не буду тебе так заклинати.

— Якщо так, то я йду за тебе.

Зробили вони свадьбу, жив він з нею років з десять. І каже їй перед жнивами:

— Жінко, я піду на зарібки, щось зароблю. А ти щоб зібрала хліб сама. Збереш?

Вона йому:

— Чого ні? Зберу.

Та й пішов він на ті зарібки. А вона бачить, що люди збирають хліб, та й почала собі збирати. І що вона роби? Не жне з соломою, а самі колоски жне, а солому лишає на полі. Думає: «Солому я потому зберу, головне зібрати хліб, змолотити й занести в гамбар». Зібрала вона той хліб. Солома ще на полі, а хліб уже чистенький в гамбарі.

А він кілко там був на тих зарібках та й іде вже додому. Опускається до села і бачить, що скрізь хліб зібраний, а на його полі стоїть на стеблі. Не зібраний! «Що в мене за жінка така?» — подумав та й сказав:

— Ну й гадина проклята! І що вона за роботу мала, що хліб не зібрала?

А вона тим моментом якраз прала при березі річки на плитці. І як він закляв її гадиною, вона й перекинулася на гадину. Та від того шмаття присунулася до хати, перелізла через їден поріг, через другий, влізла до хати й залізла під подушки. Колись були такі скрині і зверху на них подушки. Вона під ті подушки залізла, скачалася в кружало і сидить собі там.

А він приходи додому і хоче сварити її, що врожай не зібрала. Приходи — скрізь двері повідкривані, а жінки нема. Він сюди, він туди — нема. Питає сусіди:

— Ви не бачили мої Марії?

— Та була тут. Давала курям їсти. Виділа, що несла шмаття прати. Подивіться коло річки.

Пішов він до річки — є мило, сорочки лежать, їдні прані, другі не прані. Лежить усе на плитці, а її нема. Може, пішла до сусідки? Дивиться він ба сюди, ба туди — ніде нема.

Думає: «Піду я до скрині, відімкну та покладу гроші, що заробив. А жінка, може, надійде». Він туди — а там багато подушок. Скидає їх на постіль. Скинув їдну подушку, скинув другу, а там гадина зрита. Він злякався — та в двері тікати: кожен злякався б. А вона каже:

— Не тікай від мене. Не бійся, я ж тобі казала, щоб ти мене гадиною не заклинав, а ти закляв.

Він і задумався.

— Я, — каже, — хліб зібрала, хліб весь в гамбарі, а ти мене гадиною закляв.

А він утік надвір — пішов подивитися: хліб у засіках. І зрозумів, що винен. Та й боїться. Вернувся до хати, а вона підоймила голову з-під подушки та й каже:

— Іди до мене. А він не йде.

— Що, боїшся, що будеш жити зо мною такою, як я є? Йди, йди, — каже, — не бійся. — Я тобі нічого злого не зроблю.

Іде він, зі страхом, але йде до неї.

— Розщепи ґудзик в сорочці, най я тобі дихну в пазуху, і ти будеш розуміти все, що німина говори. І будеш мати після мене другу жінку, але ніколи не кажи їй, що я тобі таке знання дала. Бо як скажеш, то в ту ж хвилину вмреш. Щоб ти не признавався.

— Добре.

Висунулася вона попри него і пішла собі. В ліс пішла. А йому жаль за нею, плаче. Але нічого не зробиш.

Побув він ще, побув. І от уже сподобав у сусіднім селі дівчину, договорюється і бере її за жінку. Прийшла вона до него, жиють обоє. І прийшла Паска, і їдуть вони обоє до її тата в гості. Він мав кобилу і коло кобили лоша. Запрягли кобилу в візок, сіли собі і їдуть. А це навесні було, вже люцерна й конюшина на полі зеленіють. А лоша наперед кобили, поверне в поле та й пасеться. Кобила його минає, а воно каже:

— От ти, мамо, дурна. Ти, — каже, — везеш їх. Ти перевернула б їх з воза, прийшла б до мене, та й наїлися б обоє. А то сама не їсиш і мені не даєш.

А кобила заіржала до него:

— Ти дуже хитре, бо ще мале. А як будеш таке, як я, як покладе тобі хазяїн в зуби зубила, як дасть тобі кілька батогів, то побачиш, як будеш пастися.

А чоловік засміявся, що так кобила одвічає лошаті свому. А жінка:

— Чого ти смієшся?

— Просто засміявся, та й усе, — каже чоловік.

— Е, ти не говори. Ти їдеш до моїх батьків їсти, пити та з них насміхаєшся.

А він їй:

— Та що я маю з твоїм татом чи з мамою? Чого б я з них сміявся?

— А чо’ ж ти смієшся? Може, з мене?

— Ну й з тебе. Та й що?

— Та ж, — каже, — дурно ти не смієшся.

Поганяє він ту кобилу, та й їдуть далі. Лоша вибігло з тої люцерни, доганяє кобилу. А зліва знов люцерна, і воно знов заскочило і так пилує пасти. Кобила зрівнялася з ним, а лоша знов:

— Мамо, не будь дурна, переверни їх з того моста, щоб вони полетіли вдолину. Та й обертайся і будеш зо мною їсти.

А кобила каже:

— Ти багато розуму маєш.

А він ще май більше засміявся. Та й думає: «Нічого, нічого. Виростеш, то будеш бачити, як будеш з моста перевертати, як я тебе запряжу з мамою разом».

А жінка ще більше розсердилася.

— Ти смієшся з моїх батьків!

— Та нє, жінко.

— Що «нє»? Смієшся, — каже.

— Гай, — каже, — не сміюся, жінко, ні з тебе, ні з кого.

— Та ж то лиш дурні самі до себе сміються. Хто ж буде отак сам до себе сміятися?

— Ти знаєш що? — каже. — Мені не можна казати. Як я то скажу, то вмру. Як ти таки хочеш, щоб я сказав, то побудем у твого тата й мами в гостях, а як приїдем додому — загрій мені води, щоб я помився. Вбери мене в чисте шмаття, як треба, і тоді я тобі розкажу. Бо як я тобі скажу, то зразу вмру.

— Най буде, — сказала вона. Погодилася.

Приїхали вони до тата й мами. Дав він кобилі їсти, входя до хати. Кладуть їх до стола, вгощають. Чоловік хоче довше посидіти, поговорити, а жінка йому:

— Гай їдем додому.

— Та почекай, — каже він, — ще трохи посидим. Куди ти, Параско, спішиш? Що ти, не маєш часу?

— А, там дома порося та кури, треба їм їсти дати.

— Та посидьте ще трохи, — кажуть тато й мама. Ще трошки посиділи, а вона знов:

— Ну, гай, впрягай кобилу, їдем. Ми вже їдем, тату.

Вона не має терпіння сидіти — впрягає він кобилу, посідали та й поїхали. Приїхали, він випрягає кобилу, а жінка вже воду гріє. Нагріла, лляє в балію.

— Гай розбирайся, будеш купатися.

Він розібрався, сів у балію, вона помила його з милом, дала йому чисте шмаття. Він убрався, вона постелила йому на ліжку. Ляг, склав руки наперехрестя і вже хоче їй казати, з чого сміявся. Вона до того доїла його, що він муси сказати, думає він: «Як умру, то так і буде. Та й не буде вона мене більше довбати».

Лежить він, а кугут вискочив на вікно та й каже:

— Ей, хазяїне, який ти дурний. Я маю тридцять жінок та й їм правди не кажу, а ти, — каже, — маєш їдну і тій правду хочеш сказати. Та ади, генди нагайка висить на цвяхови коло порога. Ти встань, — каже, — та возьми ту нагайку та скропи її, щоб вона кілко жила, не хтіла від тебе правду знати.

Вона стала над ним та й жде, що він буде казати. Усміхнувся він і дивиться туди, де та нагайка висить. А вона:

— А чо’ ти знов смієшся?

Він нічого не каже. Устає відти, з того ліжка, іде до дверей, запирає двері на гачок, бере в руки ту нагайку та як зачав її парити, як зачав парити! Вона кричить:

— Чоловіче, доки жити буду з тобою, то від тебе правди не схочу, лиш зостав мене живу!

Він її добре відлупив та й далі з нею жив. І вже вона від него правди не вимагала. А щоб не той кугут, то мав він пропасти.