☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як кугут чоловіка вирятував
Українська народна казка Бойківщини

Був бідний чоловік, не міг ся доробити. Жив він так, жив і пішов по жебрах, бо не мав що дітям дати їсти. Анітрохи. І дітям, і собі нема що їсти. Дав дітям по кускови хліба, і вже більше нич нема, все голодне. Та й пішов по жебрах, та й нічого не добув. Нічого нема. Пішов другий раз — знов нема нічо’. Іде домі, хліба нема. Що йому робити? Їде і думає: «Боже, що я маю робити?!» Іде й плаче. А там була така безодня, що трудно було спускатися вниз. А він думає: «Скочу в ту безодню і вб’юся». З’їв останній кусок хліба, бо вже дуже голоден був. І хоче падати. Тут вискакує гад і питає його:

— Що ти робиш, чоловіче?

— Що я роблю? Убитися хочу.

— Чого?

— Бо й так загибель моя. Не то що я, але й діти мої мають помирати. Голодні ми всі.

А гадюка до нього:

— Слухай, занеси мене до мого пана, до мого царя. Мій цар дасть тобі нагороду.

А він питає:

— Яку нагороду? Яку може він дати нагороду, як ти гад?

— Нічого, що я гад. Бери мене в свій кошик.

— А ти мене не вкусиш?

— Нє, неси мене до мого царя.

— Я не знаю, куди йти.

— Я тобі буду показувати, куди.

Іде він з гадиною до царя. Вона посвистує, показує йому, куди він має йти, котрими вулицями. І каже йому:

— Стань. І добре слухай, що я тобі скажу. Не проси в нього гроші, бо тебе за гроші вб’ють. Ти проси в нього таке знання, би ти знав, що говорять птахи, що говорять звірі, що говорить худоба — би ти все знав. Він тобі дасть такий перстень, і ти все будеш знати. Але більше би ніхто не знав про цю справу. Ти його проси, би він тобі тото дав, і ти будеш дуже багатий.

Іде він з гадом, іде і прийшов до дуже великої скали. Сидить там той цар. Він став. І обійшло його довкола гаддя, яке гаддя було, все кругом нього сиділо. Прийшло тих гадюк повно. А він лише дивиться на них, на тих гадюк. Та й каже той гадячий цар:

— Що ти хоч’ за то, що ти мою коханку сюди приніс? А він йому:

— Ти мені дай, чоловіче, таке, би я знав, що говорять птахи, що говорять звірі, що говорить худоба — все би я знав.

А той каже:

— Я тобі дам. Але дам скрито, тайно, щоби ніхто не знав. Щоби про це знали лиш ти та й я. Бо як ти кому розкажеш, що я тобі дав таке, то вже вмреш.

— Добре, — каже він, — не скажу нікому.

І зміїний цар дав йому той перстень та й сказав:

— Одягнеш цей перстень на палець, покрутиш на пальці п’ять-сім раз і будеш розуміти мову птахів, звірів, худоби — всього, що на світі є.

Взяв він перстень, подякував і пішов. І думає: «Що з цього вийде?» Пішов у ліс. Приходить, став під дуба та й думає собі: «Дав ми якийсь дорогий перстень, а що з того вийде, не знаю». Дивиться він, на дубі гніздо орлів. Покрутив він перстень на пальці, як той йому казав, і слухає. А орел каже до орлиці:

— Якби цей чоловік знав, що під цим дубом є миска золотих грошей, був би він багатий. Але він не знає.

Пішов він туди, гребе, гребе — найшов. Багато золота! Та й уже багатий. Несе те золото домі, добре заховав його. А тоді набрав трохи

в кишені, пішов до міста і загендлював з жидами. І дали жиди йому за то золото всього, що йому треба було, що він хотів. Жиди колись торгували хлібом, горівкою і всяким товаром. Привозить він додому фіру добра.

— О-о-о, — кажуть діти, — наш тато приїхав! Дає він дітям пакунки.

— Беріть, діточки, їжте.

Боже, яка то радість була! Наїлися вони всі. Та й каже він:

— Діточки, помоліться богу, що ми всі здорові і що ви мене дочекалися.

Та й брав він потроху тото золото, ішов у місто та й далі купував усе для сім’ї. І стали вони багато жити. Каже до нього жона:

— Михайле, чо’ ти такий багатий став? Ти десь, напевно, когось обікрав і накрав багато золота.

— Та де обікрав!

Каже він, що буде будувати нову хату. Будує, бо має купу грошей, і то файну хату будує. Люди думають: «Що це таке? Він хату будує. Звідки гроші має?» А він будує. Добре жиє й хату будує. Візьме трохи золота, купить, що треба, й далі будує.

Побудував він собі красну хату, добре жиє. А люде позирають на нього і думають, що, може, він десь накрав грошей. Але він нікому нічого не каже і йому ніхто нічого не каже.

Так він доста довго жив, багато-багато літ. І дуже він доробився, і дуже багатий був. А жона знов каже до нього:

— Михайле, відки ти такий багатий став? А він їй:

— Жоно, тобі добре? Мовчи.

Але жона — то є жона. Вона пре й пре.

— Нам добре, — каже, — а я б хотіла знати.

— Як я тобі скажу, то вмру.

— Чого вмреш?

— Умру, як скажу тобі всю правду.

— Ну то й що, як вмреш? Ти жиєш уже дуже довго. Що ти, двіста п’ятдесят літ хочеш жити? Умреш то вмреш. Тобі й так треба вмирати.

— Добре, жоно. Але треба зрубати смереку, напиляти дощок, треба, щоб вони висхли, вистругати їх і зробити труну, аби я мав свій гріб. Як буду вмирати, щоб усе було готове. Бо як я тобі скажу, то вмру.

Жона взяла в нього грошей, пішла в майстерню, замовила дощок. Привезли труну, все готове.

— Ну, Михайле, — каже, — труна готова, все готове, можеш умирати. Як так, то так. Кажи, з чого ти забагатів?

Вже нема чого робити. Він помився, помолився богу, скликав людей.

— Люде, я буду вмирати. Вже кінчається моє життя.

Лягає в труну, як до смерти лягають. Попрощався з людьми. Та й уже хоче казати жоні правду.

— Так, жоно...

А кугут вибіг із стайні, бігає за курми. А коло стайні стоїть баран. Він уже знає, що господар має вмирати, та й каже кугутови:

— Слухай! Що ти покуту не завдаєш собі? Вже наш ґазда кінчає своє життя. За минуту його життя кінчається. А ти, — каже, — гуляєш з курми, із своїми жінками. Покуту завдаю тобі.

А кугут каже:

— Нє, ти покуту собі завдавай, а я не хочу покуту мати.

— Чому?

— Бо мій ґазда дурень гірший від мене. Я маю багато жінок, і я їм розказую, а вони мене слухають. Він має одну жінку, і та не хоче його слухати. Най умирає, як він такий дурний.

А ґазда почув, же кугут його висміяв, і задумався. Встав і каже.

— Зачекай, жінко. Я ще попрощаюся з природою і зараз прийду. Тоді тобі все скажу.

Пішов він до бочки, взяв горівки, взяв бука, приходить і каже:

— Но, жінко, сідай.

Підпоїв ’ї, би вона була п’яна, та як зачав її тим буком молотити! Б’є та й б’є, а вона кричить:

— Перестань бити!

— Нє, — каже. — Хочеш знати, чого я розбагатів? Хочеш знати?!

— Хочу!

А він далі б’є.

— Хочеш знати?!

— Хочу знати. Так, хочу!

Б’є далі.

— Хочеш знати?!

— Хочу знати.

Він б’є далі й питає — жона вже нічого не говорить. Він і каже:

— Слухай, ти! Ти ще хочеш знати тото?

— Не хочу. Я вже не буду тебе питати.

— Я не кажу тобі нічого, і ти не питай нічого. Отак кугут його вирятував.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Сколе (присілок Погоріле), Сколівського району, Львівської області 24 березня 1991 року Стечак Федір Андрійович (1909)