Як обидва брати царями стали
Українська народна казка Буковини
Були чоловік і жінка. І мали вони двох синів. Тато склав для хлопців гроші, так, що й жінка не знала. «Лишу дітям споминку, — думає він, — що захочуть, то й куплять». І вчив старий хлопців, щоб добре поводилися, щоб «добрий день» усім казали.
Помер старий. Лишилися хлопці з мамою, бо були ще малі. А як підросли, мама бере та дає їм гроші.
— Нате, хлопці. Це тато вам лишив. І сказав: що хочете, купіть собі.
Взяли хлопці гроші та й думають: «Що нам купити? Давай купим собі коні». Вони дуже любили їздити верхи. Пішли на ярмарок, ходили цілий день і не найшли таких коней, як хотіли.
Ідуть вони пішки додому. Ідуть, а напроти них іде якийсь дід. Вони були такі засмучені, що пройшли попри того діда і не сказали «добрий день». А як пригадали, що не сказали «добрий день», то їден другому кажуть:
— Давай вернемся назад.
Вернулися вони назад, догонили діда і кажуть:
— Вибачайте, дідусю, забули ми вам «добрий день» сказати. Дід вибачив їм і каже:
— Як ви такі добрі хлопці, то подарую вам по коневи.
Ідуть вони з дідом, вийшли з села на поле і зайшли в ліс. А в лісі — гора. Підійшов дід до тої гори і крикнув:
— Двері, відчиніться!
Двері й відчинилися. А в тій горі — конюшня, і там повно коней, які хочеш. Дід каже:
— Беріть собі, які хочете. А який інтерес ви маєте в конях? — питає дід.
— Ми хочем бути богатирями, щоб були на конях і дуже сильні щоб були.
Зробив їх дід сильними, вибрали вони по коневи, дав він їм зброю, дав шаблі й сідла.
— Спасибі, діду! — сказали вони, сіли на коней і поїхали додому. Приїхали і кажуть мамі:
— Мамо, хочем поїхати і побачити, як світ живе.
Мама не хтіла, не хтіла пускати, а вони таки не слухають і збираються в дорогу. Та й поїхали. Довго їхали, і приїхали туди, де дві дороги розходилися. Проти кожної дороги стояли таблиці. На їдній таблиці було написано: «Хто поїде на цю дорогу, то буде так, як він хоче». А на другій таблиці було: «Хто на цю дорогу піде, то, може, й не вернеться». Старший каже:
— Я піду на цю дорогу, бо хочу найти, що хочу.
А він хотів женитися. Менший лишився на другу дорогу, на ту, що з неї можна й не вернутися. Та й розійшлися вони.
Старший їде, скілко їде, і заїхав у город. Той город був столичний, і в царя була дуже гарна дочка. «Як би заїхати до тої царської дочки?» — думає старший брат. Люди сказали йому, що царева дочка надвечір виходи в сад і там її можна побачити. Вийшла дівчина в сад, а він зліз з коня і пішов туди. Доганяє її і хоче познайомитися. Дуже він сподобався дівчині. Запрошує вона його до себе. Відчинила браму, і він заїхав верхи на подвір’я. Цар був старий. Побачив хлопця і тоже сподобав його. Дівчина погодилася за него йти, і цар був не проти. Зробили вони свадьбу, і став старший брат царем.
А менший довгий час їхав і теж заїхав у город. А в городі — такі смутні люди! Весь народ плаче. І чорні прапори почеплені.
— Що таке, чого так смутно у вас у городі? — питає він. А одна бабка каже:
— У нас таке діло: кожний чоловік має віддати зі свої сім’ї дитину або жінку змійови, і змій щодня з’їдає по їдній людині. А як не дати йому нікого з’їсти, то не пускає нікого до води. А завтра підходи черга віддати цареву дочку. Зато й чорні прапори почеплено.
А хлопець питає:
— Де саме дають змійови їсти людей?
— Отам на полі. Завозь туди для змія дитину, а сам тікай. З’їсть змій дитину і пускає для всіх воду.
Хлопець поїхав туди, де сказала баба, і сховався з конем. Дивиться, привози циган, царський кучер, цареву дочку. Лишив її, а сам поїхав назад. А дівчина чекає смерти. Менший брат сів на коня і під’їхав до неї. Вона плаче й каже:
— Забирайся, бо шкода тебе. Пропадеш і ти зо мною. З’їсть змій і тебе.
А він їй:
— Най перший раз мене з’їсть, а потому — тебе. Я думаю, що не дам тебе.
— Якби так було, то я вийшла б за тебе.
Сидять вони, дивляться, аж тут забушувала вода і виходи з води змій. Забачив їх та й каже:
— Замість їдного маю два. А менший брат йому:
— Побачим, хто кого має.
І почали вони воювати. Змій був триголовий, і з усіх трьох пащ ішов вогонь. Бився хлопець, бився і відрубав дві голови. А їдна ще лишилася. Рубає хлопець третю голову, а вона знов скаче на труп. До того його шабля розпеклася, що годі в руці тримати.
— Давай щось, — крикнув він дівчині, — щоб ручку шаблі замотати, бо пече!
Дала вона йому свій платок. Замотав він ручку платком і знов відрубав змійови голову, та й приколов її шаблею до землі. А змій ще довго бився без голови і потому згинув. Хлопець вирубав з усіх трьох змійових голів язики, замотав їх у папір і поклав у кишеню. Сів на коня і поїхав. А дівчину лишив.
Цар каже кучеру:
— Запрягай коні і їдь позбирай з мої дочки кістки — похоронимо їх. Приїхав циган у поле, а дівчина жива. Вона й розказала:
— Був тут хлопець. Зарубав змія і врятував мене, а сам поїхав. Циган каже:
— Як приїдем додому, то кажи, що я тебе врятував.
— Добре, скажу.
Дівчина так сказала, бо боялася цигана. А циган вирубав у змійових головах обрубані язики і везе дівчину додому. Привіз живу дівчину, і цар втішився. Та й питає:
— Як це ти скапала?
— Це кучер мене врятував, — каже дівчина.
І вирішив цар віддати свою дочку за цигана. Лагодять усе на весілля. А дівчина боїться казати цареви правду.
Цар справляє весілля. Як вчув це хлопець, приїхав він до царя. Дівчина побачила його й вирішила: «Як він врятував мене від змія, то й від цигана врятує». І крикнула:
— От хто мене врятував!
Циган почув це та й починає показувати змійові язики.
— Ось язики! — крикнув він і витягнув їх з кишені.
А в царя були вчені хлопці. Вони подивилися, що в цигана далі відрубано, а в хлопця кінці язиків. Та й ручка його шаблі замотана платком дівчини.
— Чого твій платок у него на ручці? — питають її. А вона бере та й каже, як було. Тоді цар:
— Беріть цигана, в’яжіть до коня і пустіть.
Як прив’язали цигана до коня, то лиш куски з него лишилися. І грали весілля далі, але за молодого був уже не циган, а менший брат. Тиждень грала музика. І вода вже була в них вільна. А після того, як тесть помер, лишився хлопець царем. І обидва брати були царі.