Як покаявся грішник
Українська народна казка Бойківщини

Одна вдовиця мала одного сина і дуже жалувала його, бо він сирота, бо не було в него батька. А як дітей жалуєш, то з них діла не буде, бо кажуть, що дитину люби, як душу, а телепай, як грушу. Коли син підріс, то зв’язався з пустим товариством і пішов красти. Бона просила, плакала, але нічого вже не помагало. Пішла вона до священика та й каже:

— Отче, в мене один син. Поможіть мені його виховати, бо я буду мати гріх, що я його не виховала.

— Нехай він прийде до мене, — відказує священик. Вона приходить додому та й каже:

— Сину, покайся, не кради, бо то гріх. Не вбивай, не ображай людей. Я уже стара, скоро буду вмирати. А тобі за все треба буде відповісти перед богом. Я була у священика і розказувала йому про все твоє життя, всі твої вчинки. Він сказав, аби ти прийшов до него.

— Добре, — каже, — мамо, я піду.

Встав він раненько та й пішов до священика. Той якраз збирався йти до церкви.

— Отче, ви казали, аби я до вас прийшов? Священик питає:

— А хто ти такий будеш? Я тебе не знаю. Каже він:

— Я такої й такої вдови син. А священик:

— Сину, твоя мати-вдова приходила до мене й плакала, що не може тебе виховати, що ти пішов на пусті дороги. Даю тобі добру раду: не кради, не будь брехливий, не ображай людей, бо се — великий гріх. Слухай мами свої, бо мама своїм дітям зла не хоче. А за всі гріхи, що ти натвориш, треба буде відповідати перед богом.

А він каже священикови:

— Я вже великий, маю свій розум, знаю, що маю робити.

І пішов геть, лишив маму свою, і пішов у розбійники. Грабував людей.

І дійшло до того, що зачав він людей убивати. Їх у тій банді було десять чоловік, і він зачав розказувати тим своїм товаришам, як його мама вчила та наказувала, що того робити не треба. А вони зачали ся з него сміяти.

Грабували вони далі, і дійшло до того, що вбили много людей. Одного разу він убив пана, і його спіймали. А в тих місцях був такий закон, що голова йшла за голову. Мають його судити, і дали знати мамі, що сина ймили і завтра буде суд. І судили його, і засудили на страту, на вішалницю. Приїхала мама його, а його питають:

— Чи хочеш ти говорити з своєю мамою? А він каже:

— Я хочу говорити, але то вже пізно, бо треба було мене виховувати, як був маленький.

Але дали мамі дорогу, пропустили її. Ввійшла вона і гірко заплакала. Він подивився на свою маму та й каже:

— Не плач, мамо. Ти сама цему винна, що я йду на смерть. Треба було не жаліти мене, а в Божім дусі виховувати, коли був маленький. А тепер підеш за мною і будеш бачити, як стратять твого сина.

Вона впала лицем до землі і зачала гірко ридати. Зняла руки догори та каже:

— Маріє, Мати Божа, твій Син був Божим Сином, а мій син — грішник-убійник. Але як тобі було жаль за твоїм сином, як його розпинали на хресті, так мені жаль і за моїм сином, хоч твого Сина розп’яли невинно, за людські гріхи, а мого карають заслужено. Але я прошу тебе, змилосердься над ним.

А суддя й каже:

— Вивести її геть!

І приказав вести його на шибеницю, на страту. А до сина говорить:

— Перед смертю маєш п’ять хвилин, посліднє твоє слово. А він сказав судді:

— Аби ніхто не попадав на таку дорогу, як я.

Повели його на шибеницю. Оточили його жовніри, іде багато народу, а попри дорогу стоїть капличка. Він став коло тої каплички і зачав плакати. А жовніри штовхають його, аби йшов далі. Він каже:

— Чи є тут судця?

— Є, — жовніри йому. Тоді він говорить:

— Попросіть його, нехай він прийде до мене.

Приходить до него суддя та й каже:

— Що ти хочеш, сину? А він йому:

— Це моє посліднє слово перед смертю. Позвольте мені п’ять хвилин перед тою капличкою, перед Матір’ю Божою, поплакати. Бо я не вмію молитися, я мами не слухав, а тепер зрозумів, що недобре робив. Але то вже пізно.

А суддя йому говорить:

— Не п’ять хвилин, а хоч і п’ять годин.

Жовніри від него відступилися, він паде лицем до землі, гірко плаче і каже:

— Маріє, Мати Божа, я не вмію молитися, я не знаю, як тебе просити. Але змилуйся надо мною і над усіми такими, як я, аби не поступали на таку ганебну дорогу, як я, аби слухали своїх батьків.

А в той час ударяє велика ясність, і спадає та ясність на обличчя Матері Божої. А голос із того образа говорить:

— Сину, за твоє щире покаяння перед смертю прощає тобі господь всі твої провини. Але проси земного суддю, аби й він тобі простив.

Тоді суддя сказав усім відійти геть. Відкривають капличку, знімають образ Матері Божої і думають: «То хтось підробив, що так говорив той голос». Розібрали капличку, подивилися на образ Матері Божої — нічого підробленого нема. А він лежить і плаче.

Спадає велика ясність другий раз, і голос говорить:

— Слухайте, люди! Отець Небесний і Суддя Небесний за щире покаяння прощає йому всі його гріхи й провини, але просіть земного суддю, щоби його пустив.

Тоді судця говорить:

— Слухайте, люди, і дивіться всі, що тут нема нічо’ підробленого. То є Божа сила. Раз йому бог прощає всі його гріхи й провини, Суддя Небесний, то як можу засудити його я, суддя земний?

І каже йому суддя:

— Слухай, сину, ти свобідний. Я не можу післати тебе на смерть, на шибеницю. Вертайся до свої мами і більше на таку дорогу не поступай.

Устав він, узяв той образ і йде додому. А суддя каже:

— А чо’ ти образ береш?

Він каже:

— Бо я вірю в цей образ — він спас мені життя.

Приніс той образ додому, поклав його на стіл і вбрав у різні квіти. Приходять сусіди та й говорять до него:

— А що тобі той образ дасть? Нащо ти його вбираєш у квіти? А він каже:

— Я твердо вірю, що то Божа сила. Божа сила і цей образ дарували мені життя.

Увірував він у той образ і щодня три рази вбирав його у різні квіти, і ставав на коліна, і дякував богу і тому образови, що спас йому життя.

Мати постаріла й померла, а він оженився. І жінка все просила його, аби він пішов до церкви і приступив до святої сповіди. А він відказував їй:

— Я вірю в той образ і вірю в Божу силу, бо бог врятував мене від смерти. А висповідатися я не можу, бо покривдив багато людей. Я вбивав людей і знаю, що бог не годен мені простити ті всі гріхи.

Але жінка все просила його й просила, аби він пішов до сповіди.

А він стояв на своїм і далі любувався тим образом.

У них уже народилася дитина, хлопчик мав сім років, і мама вчила хлопчика молитви. Коли хлопчик молився, батько за хлопчиком повторював і так навчився молитися. Дитина молилася та й він молився.

Одного разу вийшов він на прогулянку, приперся до поруччя на мості, а поруччя було старе, гниле, проломилося, і він упав з моста у воду. І в нім щось обірвалося. Люди дістали його з води, принесли додому напівмертвого. Жінка зачала плакати, а він каже до неї:

— Не плач, жінко, іди до священика, бо я хочу бути в сповіди. Прийшов священик, висповідав його. Він прийняв святі тайни, а жінка й дитина стали молитися. Каже їм:

— Моліться, моліться, бо з кожним вашим словом мені стає легше. І в той час помирає.

Коли його поховали, жінка пішла до священика і говорить:

— Наложіть на мене покуту, бо чоловік мій помер і покуту не відбув.

Священик відповідає їй:

— Я не маю права накладати на вас покуту за вашого чоловіка.

Напишіть до Папи Римського, нехай він наложить покуту.

Вона попросила священика, аби написав до Папи Римського. Через місяць приходить їй відповідь, що за морем є острів, а на тім острові монастир, а в тім монастирі жиє монах. І ніхто на неї не може наложити покуту, тільки той монах. Пішла вона до родичів, зібрала грошей, лишила хлопчину в родичів, а сама поїхала до того монастиря.

Коли приїхала туди, в монастир, там була дуже велика сила народу. Вона питає людей, як доступитися до того монаха. А їй кажуть:

— То треба ждати два-три місяці, аби ви до монаха дійшли. Вона думає: «Я тілько бути тут не можу, бо лишила дома дитину».

Підійшла до монастиря, бо хоче помолитися. А там повно народу. Уздріла, що велика сила народу, і думає: «Помолюся й буду їхати геть». Якось упхалася в монастир, клякла на коліна й стала молитися. Чує, шум якийсь у монастирі зробився. Вона дивиться — а той місіонар правцює до неї. І говорить їй:

— Твій чоловік був великий злочинець. Але він навернувся до бога, випросив ласку у Матері Божої, і йому все прощено. Твій рід благословенний, твій син стане місіонаром і буде навертати до бога грішний народ.

Вона вернулася додому, віддала свого сина в монастир і дожила до тих років, що він ся вивчив і став місіонаром. І почав проповідувати віру Христову.