Як пропав зажерливий брат
Українська народна казка Буковини

Було два браття — оден багатий, а оден — бідний. Той бідний мав шестеро дітей та й робив у брата-багача за мірку. Дасть мірку жита, він зжорнує. Та на кілко тої мірки жита стане, як шестеро дітей і їх двоє? Нема що їсти. Бере багач брата в неділю орати. — Бери свого коня, а я свого, та й будемо орати.

В того багатого кінь ситий, а в цего такий худий, що насилу тягне. Ідуть люди до церкви, а вони оба оруть. Бідний брат каже:

— Гатя, коні! Мій ситий, а братів худий! А багач:

— Гавриле, їйбо я твого коня вб’ю. Не кажи так!

А той знов сказав. Багатий відчепив люшню від воза і вбив бідному братови коня.

Бідний плаче та бере лупить коня. Облупив, висушив шкіру і йде з нею на базар. А базар далеко, і зайшов він в однім селі проситися в чоловіка на ніч. Чоловіка дома не було, і жінка не хотіла його приймити. Чоловік тої жінки поїхав до млина, а той бідний чоловік виліз на стрих та й ляг там спати. Дивиться вниз — прийшов піп, і жінка впустила його до хати. Поклала на стіл миску з пирогами, сіли з попом, наїлися, напилися.

Приїжджає чоловік. Жінка сховала горівку й пироги на піч, а попа — в скриню. Чоловік випряг воли і хотів дати їм їсти. Поліз на стрих, а той бідний там. Хазяїн на під, а він каже:

— Вуйку Николо, ви мене вкололи ральми.

— А чого ти тут?

— Я просився на ніч, а ваша жінка не пустила мене.

— Ой, чоловіче добрий, моя жінка вже штири роки не може, і ніхто не годен вилікувати.

Він злазить, а суха коняча шкіра зашелепотіла в мішку. Хазяїн питає:

— Що це у вас в мішкови?

— Це в мене віщун.

— Який віщун?

— Що в вас у хаті буде — він вам скаже. І що з вашою жінкою. Все-все скаже.

— Орисько, утвори двері, — каже хазяїн.

— Ой, як я не годна, Николо, яка я слаба.

— Ти варила що їсти?

— Ой, я не годна, Николо. А цей каже:

— Чекайте, вуйку, мій віщун скаже, чи є що у вас їсти, чи ні. Пошелепотів «віщуном» у мішку і каже:

— Вуйку, йдіть на піч. Там є миска з пирогами. І півлітра під головами у вуйни.

Поліз хазяїн, пошукав і каже:

— Є.

Злазить з печі, бере з-під подушки півлітру, кладе то все на стіл, та й п’ють і їдять вони собі обидва. Наїлися і каже хазяїн:

— Най твій віщун скаже, як вуйну лікувати.

— Чекайте, зараз спитаю його. Пошелепотів шкірою та й каже:

— Вуйку, мій віщун каже, щоб ви йшли надвір та рубали добру запруту. Кажіть вуйні, най злазить з печі.

Приніс Никола запруту та й каже жінці:

— Лягай, жінко, на землю, зараз будемо лікувати. А той подорожній каже:

— Як ми вилікуєм вуйну, то вона, поки жити буде, не буде боліти. Лягла вона на землю, а вуйко той запрутою «лікує». А вуйна каже:

Чоловіче, поки жити буду, не буду боліти. Як ти мене добре вилікував! А бідний:

~ Вуйку, дайте ще хоч зо два, зо три рази запрутою — і більше ваша жінка боліти не буде. Каже хазяїн:

— Що ж вам дати за те, що ви мою жінку вилікували, що ви мені так файно все сказали? Даю вам, — каже, — пару коней з візком і три мірки золота. Не буде вам замало?

— Ні, не буде, спасибі.

— А може, ще що хочете? Кажіть, не страміться, я вам дам. В мене дітей нема і є що дати.

Каже він:

— Я би вам щось сказав, та мені сором. Може, ви не дасте мені?

— Кажіть, не страміться.

— Гай, дайте мені ту скриню, що у вас в сінях стоїть.

— Беріть, — каже, — я ще поможу вам винести. Мені нащо тої скрині? (А в скрині піп.)

Висадили скриню на візок, і їде він на фірі та й сам до себе говорить:

— Ну й дурний я! Нащо мені цеї скрині? Зараз пущу її в цей глибокий яр, лиш скіпки полетять з неї.

А піп обзивається зі скрині:

— Той дав тобі три мірці золота, а я дам тобі штири, лиш не пускай мене в яр.

— А хто ви будете?

— Я батюшка. Скажи мої жінці, що я топився, а ти мене спас. Даю тобі штири мірці золота, та ще й матушка щось дасть, лиш не кидай мене.

Приїхав він на обору до батюшки, а матушка каже:

— Де ти, батюшка, був? А Гаврило їй:

— Матушко, батюшка купався, а жінки як уздріли, що батюшка такий файний плаває, як скочили всі до батюшки, то я насилу відборонив.

А матушка:

— За те, що ви спасли батюшку, даю вам дві мірці золота.

— А я даю штири мірці, — каже піп. — Якби ти виділа, як мені було!

Приїжджає Гаврило додому та й каже жінці:

— Йди до брата, бери четверик, та й будем міряти золото. Вона прийшла та й каже:

— Біцю, дайте четверика.

— Нащо?

— Золото міряти. Чоловік продав конячу шкіру та й за ту шкіру взяв пару коней, візок і золото.

А він не міряв тим четвериком — приліпив до четверика одну золоту монету та й каже дитині:

— Віднеси.

Дитина віднесла, а багатий брат каже:

— Жінко, ти знаєш що? Йду до него та спитаюся. Його кінь був такий худий, і кілко він взяв. А наші коні такі ситі. Піб’ю їх та й піду шкіри продавати.

Пішов багач до бідного, а той каже, що таки за шкіру то все взяв. Побив він коні та й пішов із шкірами на базар.

Ходив з тими шкірами, ходив — ніхто за шкіри нічого не дає. Ні коней, ні візка, ні золота. Прийшов із шкірами назад додому та й каже:

— Жінко, цеї ночі я маю його вбити.

А Гаврило це чув. Та й не ляг спати там, де все лягав, а на то місце поклав свою стару тещу. Сам з жінкою ляг у другім місці. Уночі багач прийшов та й убив бідного тещу.

Бідний рано встав, подивився, що теща вбита, кладе її на візок та й їде в город. Багач побачив це та й каже до жінки:

— Мой, я його не вбив, а вбив його тещу. Що тепер буде? Бідняк приїжджає з тещею в город, посадив її на візку, як живу, і заходить в ресторан. Та й подибався з другом своїм, що служив разом з ним в армії. Випили добре з тим другом, і сів з ними пити корчмар.

Добре вони всі підпили, а корчмар питає:

— Хто то в тебе на фірі сидить?

— Теща моя.

— А куди ти її везеш?

— Везу з лікарні додому.

— То чого ж ти не возьмеш її сюди? — питає корчмар.

— Та нащо буду ще її брати.

— Я винесу їй пляшку пива. Гаврило йому:

— Не неси, ти не знаєш, яка вона сердита.

А корчмар таки взяв пляшку пива та й поніс їй.

— Дай Боже здоров’я, вуйно!

Мовчить. Він її легенько штовхнув, і баба впала. А Гаврило виходить та й каже:

— Ти мені тещу вбив.

— Та я її лиш легенько торкнув.

— Я нічого не знаю, ти її вбив, — каже Гаврило корчмареви. — Мій товариш посвідчить.

А корчмар йому:

— Дам тобі дві мірці золота, тілко ти нікому не кажи.

Ще й той дав йому дві мірці золота. Пішов Гаврило на цвинтар, тещу тихо закопав та й каже жінці:

— Іди до брата і кажи, най дасть мірку золото міряти. Скажи, що я здав маму на мило в аптеці.

Приходить жінка до багача та й каже:

— Дайте мірку.

— Для чого?

— Та золото міряти.

— А звідки золото?

— Та чоловік здав маму в аптеку на мило.

Той знов приліпив до мірки золоту монету. Каже багач жінці:

— Я йду до брата. Спитаюся, чи правда, що він здав тещу в аптеку на мило.

Прийшов та й питає:

— То правда, брате, що ти здав тещу в аптеку на мило?

— Правда.

— А що взяв за неї?

— Дві мірці золота.

— А якби я свою вбив? Моя така сита — а б за неї більше взяв. А Гаврило й каже:

— Хочеш — вбивай, хочеш — не вбивай, а я свою вже здав. Вбиває багач свою тещу, просить в брата коней. Кладе тещу на фіру і везе в аптеку. Привіз в одну аптеку — не приймають, привіз у другу — не приймають. Плюють на него і сміються.

— Іди, чоловіче, зі своєю бабою, бо ще будеш скараний. Хто ж бабів в аптеку приймає?

Приїхав він додому, везуть з жінкою бабу на цвинтар і закопують. Та й каже багач жінці:

— Що з ним, жінко, зробити? Як його вбити?

Кладе він братови на двері мішок. Наробили з жінкою крику, що хата горить, а той заспаний зпалу як ся розлетів — і просто в мішок. Брат мішок зав’язав, на плечі його і несе на міст кинути в воду. А це було якраз у неділю. Люди йдуть у церкву, а він несе брата топити. Несе та й думає: «Боже, Боже, грішний я. Зайду хоть до церкви та помолюся». Поклав брата в мішку під пліт і пішов молитися. А Гаврило в мішку каже:

— Боже, що я буду робити? Я ж не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять в рай дати.

А там ішов дід і гонив череду худоби. Почув це, підійшов до мішка та й питає:

— Що ти сказав, синку?

— Казав, що не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять до раю дати.

А дід йому:

— Гай, синку, я розв’яжу мішок, випущу тебе і сам піду до раю. А ти гони цю худобу собі додому.

— Ну, розв’язуйте.

Розв’язав дід мішок, випустив його, а сам заліз у мішок. Гаврило зав’язав мішок, а сам худобу наперед себе та й погнав додому. Виходить брат з церкви, мішок на плечі та й каже:

— Який легкий став мій брат. От що значить богу помолитися. Помолився, то й бог простив мені гріхи — брат став легкий.

А дід чує та й мовчить.

Пішов багач на міст, розкрутив діда в мішку і кинув у воду. Та й іде додому. Приходить, а брат дома і в него череда худоби. Він до брата:

— Брате, я ж тебе втопив.

— Еге, ти мене кинув у рай, а там, бачиш, скілко мені худоби дали. Той подивився і аж за голову ймився. Та й каже:

— Іди кинь і мене туди. Гаврило відпирається, не хоче.

— Іди кинь, бо я тебе вб’ю! — каже.

Лізе той у мішок. Гаврило несе його до річки, кидає в воду та й каже:

— Тут тобі, брате, рай, тут тобі й пекло.