Як солдат додому вернувся
Українська народна казка Буковини

Колись солдати служили в армії по двадцять п’ять років. Їден солдат відслужив тих двадцять п’ять років і йде додому. Ішов він, ішов, став і подумав: «Я двадцять п’ять років цареви служив, а царя не видів. Якби хто мене спитав, який той цар, — чи чорний, чи білий, — то я б не знав, що казати». І вертається солдат назад.

Приходи він до царських воріт, а там його не пускають. Старий солдат каже:

— Я двадцять п’ять років служив, а ти лиш став тут та й уже мене не пускаєш?

А той повідомив до царя, і цар сказав:

— Пустіть його.

Приходи він до царя, а цар ще в постели лежить.

— Що скажеш? — питає цар.

— Ваша величносте, я двадцять п’ять років прослужив, а вас не видів, — каже солдат. — Хочу вас повидіти.

Солдат вийшов на коридор, а цар устав, зібрався по-царському й каже:

— Заходь! Солдат заходи.

— Ну що, бачиш царя?

— Так, ваша величносте, бачу вас.

— А тепер уцінуй мене. Кілко я коштую?

Солдат дивиться, дивиться — уціновує царя. Та й каже:

— Цар небесний проданий за тридцять срібних монет, а ви коштуєте не дорожче.

А цар каже:

— Як ти мене правильно уцінував, то на тобі записку. З цією запискою зайдеш у ресторан чи в корчму — і там тебе нагодують без грошей. А тоді вернешся до мене за нагородою. Бо в мене є три міністри. Я сказав їм, щоб вони мене уцінували, а вони не годні. І я вже маю їм голови знімати. А ти уцінував мене. Ти молодець, солдате.

Взяв солдат від царя ту бумажку, пішов у город, заходи в ресторан — і дали йому їсти безплатно, що він хотів. А там сидять коло столика три міністри. Солдат сів за столик, постукав, прийшли і спитали його, що він хоче ще. І принесли, що він хотів. А міністри посиділи, поїли і вийшли. Виходи й солдат. Вийшов, а три міністри бульваром проходжаються. Солдат іде їм назустріч та й каже:

— Ваші благородія, такі високі посади маєте і такі сумні ходите! Голови несете, як на мотузку!

— Іди собі, солдате, — кажуть міністри. Вони йдуть назад, а солдат їм знову:

— Ваші благородія, такі високі званія маєте та й такі сумні ходите. Чого?

— Нащо тобі знати?

— Та треба, ви скажіть.

— Цар сказав нам, щоб ми його уцінували, а ми не годні. І буде вже нам голови знімати.

А солдат каже:

— Як буде питати вас цар, то скажіть: «Як цар небесний проданий за тридцять срібних монет, то не більше й ви варті».

Взяв з них за це солдат по шістнадцять рублів, і пішли міністри до царя. Зайшов їден до кабінету. Цар питає:

— Ну, уцінив мене?

— Уцінив, ваша величносте.

— То скілко ж я коштую?

— Як цар небесний проданий за тридцять срібляків, то не більше варті й ви.

— Правильно, — сказав цар, і скапав міністер.

Та й другий, і третій міністер так сказав. І всі скапали. Приходи солдат до царя за нагородою, а цар дає йому сто рублів та й питає:

— Це ти сказав тим міністрам, як мене уцінувати?

— Я, ваша величносте.

— Скілко ж ти з них за це взяв?

— По шістнадцять рублів.

— То чого ж ти не взяв з дураків по двадцять?

Їде солдат додому, заїхав у їдно село. Там його увиділи знайомі і взяли в корчму. Сів він, налляли йому чарку. А збоку в корчмі сидить старий дід. Солдат і каже:

— Налийте чарку й тому старому.

— Він не п’є, — кажуть ті, — він лиш ворожи.

— Як ворожи?

— Що слово, то рубля бере. Солдат встав та й каже:

— Дідусю, ходіть випийте чарку.

— Я не п’ю, тілко ворожу.

— Як ворожите?

— Що слово скажу, то рубля треба платити.

Виймає солдат рубля, кинув дідови. А дід узяв рубля і каже йому:

— Не дай серцеви волю.

Солдат дав дідові другого рубля. А дід йому:

— Як будеш мати добрі коні, не оддай на другого руки.

Іде солдат у своє село. Уже темно; підходи він до свої хати, подивився у вікно. Та й тримає в руці зброю, бо колись пускали солдатів додому в повному бойовому. А як він ішов служити, то лишив дома два малих хлопці. Ті хлопці вже повиростали і вуса мають. Солдат дивиться в вікно, а там два чоловіки з вусами. Думає він собі: «Я двадцять п’ять років служу, а до жінки такі парубки ходя». Підняв рушницю і хотів їх побити. Та й нагадав, що дід казав: «Не дай серцеви волю». Опустив рушницю, не стрілив. Входи він до хати.

— Добрий вечір!

— Доброго здоровля.

— Хазяйко, можна у вас переночувати?

— Нє, хлопці зараз ідуть на вечорниці, а я лишаюся сама. То нікого не приймаю ночувати.

Старший син встав і пішов, а менший каже:

— Мамо, прийміть цего солдата. Може, й наш тато десь так ходить. А я не йду нікуди, буду з цим солдатом.

Дає жінка солдатови їсти. Та так дивиться на него. А він каже:

— Що ви, хазяйко, так призираєте на мене? Може, схожий на вашого мужа?

— Коби схожий.

— А ви придивіться добре, може, якраз муж ваш. Вона подивилася і пізнала.

Почав він хазяйнувати. Мав він дві добрих кобили. Приходи до него піп і каже:

— Дай мені свої кобили з’їздити до млина.

— Не дам, бо кобили жеребні.

— Та я помаленьку поїду. Туди й назад по рівному. І дав він кобили попови.

Піп поїхав, а він другою дорогою йде й дивиться, що то має бути. Кобила вродила лоша, а піп подивився — та його пужалном по голові. Убив та й кинув у кукурудзу. Проїхав піп трохи, і друга кобила вродила лоша. А піп і те друге лоша вбив та й кинув.

Хазяїн забрав ті лошата додому. Вже й піп приїхав. Питає хазяїн:

— Ну, як було в дорозі?

— Все добре. Я туди й назад помаленьку їхав.

— Йдіть до хати, батюшко. Я заведу коні на конюшню, а тоді поговоримо.

Розпряг ті коні, заходи до хати і знов питає попа:

— То нічого не траплялося в дорозі?

— Все спокійно було.

А він вийшов, вніс опалки з лошатами та й питає:

— А це що, батюшко? Все добре?

Та як ухопив бияк, та як зловив попа за коси, та як відлупив його. Та як пустив попа, то тілко закурило за ним. І казці край.