Як то у Львові
Українська народна казка Бойківщини

Зійшлися два бойки, і повелася розмова. Став оден оповідати, як їздив до Львова.

— Там, — каже, — куме, так: куди глянеш, туди пан. Пан купує, пан торгує, тротуари замітає — всю роботу робить пан. А хатів там, милий Боже: хата коло хати, так, що не поставив би восени й загати. І не думай, що та хата, як у твого тата або в діда на селі. В тих хатах, як в каплицях. Ні люстра, ні полиці нема. Лишень якась діжка з квітками край вікна.

Пани сіна не вживають, бо худоби не тримають. Бульби мало їдять теж. Не думай, що біб, капусту. Горох, моркву, з бульби юшку, свинські хвости, гуляш, фляки, ковбаси, печені раки. Їдять, як ті кабани. Ставлять будки невеликі, такі, як восени на дини в овес кладуть, і там собі засідають, як пси, з буд виглядають і газети продають.

Іду далі. Стоїть тичка, на ні дошка невеличка. І гурба людей стоїть. Став і я, жду, що буде, недаром чекають люде. Може, дещо вчую й я. Нарешті дріт до дроту притискає, грім лишень іскри пускає, гонять вози, як чорти. А в тих возах панів, як снопів, як вівсяних околотів. Пани як ся рухнули та й мене туди впихнули. І я собі в куті став. Думаю си: «Що буде, як мене грім уздріє? О Пречистая Маріє! Конець буде мені».

Нарешті візище став. А в мені немовби з серця камінь впав. Аж вечір, так ясно. Ті лямпи засвітили так красно, що аж мені страх. Думаю си, брате: «І я колись там уступлю, і собі тої нафти куплю. Та й завезу на село. А пани най собі купують, най продають, най торгують. А ти, хлопе, сиди в дому і не заважай нікому, бо ти боки обтовчу».