Як цар простим мужиком зробився
Українська народна казка Буковини

Була собі жінка, мала сина. Хлопець той був, як кажуть, найдений. Він свого батька не знав, народився без нього. А батько його був великий силач, богатир. Як прощався колись з його матір’ю, то подарував їй перстень, а на персні було написане його ім’я. Хлопчика звали Василіка, і мати дала йому той перстень.

Ріс Василіка не роками, а тижнями. Що інші діти росли рік, то він виростав за тиждень. З ним у селі було дуже трудно, бо він був сильний, бився з хлопцями, калічив їх. Кого вхопить за руку, то й вимикнув її. А як ударив кого, то й убив. Люди почали скаржитися матері:

— Ти щось роби з хлопцем, бо калічить людей.

А він побачив, що має силу, і почав бити й дорослих чоловіків. Просить Василіка матері:

— Купи мені коня.

Мама купила йому хорошого лошака. Сів він на него.

— Мамо, я їду в світ. Мати йому:

— Нащо тобі, синку, їхати?

— Як я найду сильнішого за себе, то вважай, що мене вже нема. А як найду слабшого за себе, то повернусь додому.

їде він, їде. Їхав тиждень, місяць, рік, другий. І побачив гарний триповерховий дім. А в тому домі була Баба Яга, яка заманювала в свій дім силачів і держала їх там. Там був і батько його — Іван Гаврилович, і ще два силачі. Їм здавалося, що вони там жили місяць, а вже були там років п’ятнадцять, а то й двадцять.

Хотілося Василіці випробувати свою силу, та не було на кому. Їхав він попри той дім. А Баба Яга виглянула у вікно:

— Ще хтось їде.

Каже Баба Івану Гавриловичу:

— Якийсь хлопець їде конем. А Іван Гаврилович:

— Хай їде. Я зараз вийду і його вб’ю.

Виїжджає Іван Гаврилович на коні і почав з тим хлопцем битися. Довго вони билися, і нарешті звалив батько сина з коня, причавив пікою до землі і каже:

— Звідки ти взявся?

І тут побачив на руці його перстень. Злазить Іван Гаврилович з коня, дивиться на той перстень і питає:

— Хто це тобі подарував?

— Мати.

— А чому ж ти не жив у матері, а поїхав у світ?

— Бо я дома робив біду. Бився і з хлопцями, і з дорослими. Не могли зі мною видержати в селі.

— Признаюся тобі: я твій батько. Я хочу, щоб ти був зі мною. І були вони обидва в тої Баби Яги.

Питає Василіка батька:

— Чого ти, тату, так довго в цьому домі?

— Хіба довго? Всього тиждень.

— Добрий у тебе тиждень. Мені вже тридцять літ, а я тебе дома не бачив. А ти говориш «тиждень».

І питає він батька:

— Скажи мені, батьку, можна, я цю Бабу Ягу вб’ю?

Батько дозволив. Зайшов він і вбив Бабу Ягу. Та й поїхали вони відти. І визволилися з того дому ще два товариші його батька.

їдуть вони удвох, їдуть. Заїжджають у великий ліс і зустрічають ведмедя. А Василіка питає батька:

— Що це за собака?

Ведмідь не злякався, підводить ближче до коней. Вони злазять з коней, і ведмідь починає з ними гратися. Підоймає лапи і кидається на них. Василіка каже:

— Батьку, пусти мене, я з ним поборюсь.

А батько каже:

— Дивись, це звір.

Василіка зловив ведмедя, і ведмідь подумав: «Діло неважне. Треба братися за Василіку сильніше». І почали вони сильно боротися. Батько боявся, щоб ведмідь не покалічив Василіку. Але Василіка заборов ведмедя. Заборов та й каже:

— Батьку, це не собака, це справжній звір. Що з ним будем робити?

— Убиваєм і шкуру беремо з собою.

Убили вони ведмедя, здерли шкуру, сідають на коней і їдуть далі. Скілко їхали, їхали. Та глянули на сонце, сіли під старим дубом, пообідали і почали радитися. І каже Василіка:

— Батьку, їдьмо додому. Давно ми вже там не були.

— Поїдемо, синку.

А синок ще сильніший став. Навіть сильніший за батька. А батько його сили не знав. Василіка дуже хотів поборотися з батьком. А батько каже:

— Дивися, синку, я дуже сильний.

Але погодився поборотися батько з сином. Каже син:

— Ти мені батько, то ти мене до смерті не бори. А як я тебе переможу, то я тебе до смерті бороти не буду.

Почали вони боротися. І один другого звалити не могли. Цілий тиждень боролися, і ніхто не міг перемогти. Тут батько й каже:

— Ти сильний, синку. І будеш сильніший за мене. Я буду покорятися тобі. Що скажеш, те буду робити.

І поїхали вони додому. Скоро приїхали в своє село. Була якраз обідня пора. Хлопці, товариші Василіки впізнають його, але бояться підходити до него. І пішли розмови по селі: «Приїхав Василіка... Слухай, приїхав Василіка...»

Приїжджають вони додому. Зайшов син до хати, а мати не впізнає сина, бо його довго не було дома. А він зразу почав цілувати матір. Вона заплакала.

— Не плач, мамо, я з татом приїхав.

— А де ж тато?

— Напуває коні.

Тут заходи й батько. Привітався.

— Довго ми не бачилися. Спасибі тобі, жоно, що виростила такого сина.

Син каже:

— Мамо й тату, дозвольте мені женитися.

— Добре, Василіко, женись.

Виходить Василіка в село на празник. Всі його бояться, а він нікого не чіпає. Все дивиться між дівчатами, щоб вибрати собі жінку. Намітив він шевцеву дочку та й питає її:

— Чия ти будеш?

— Я шевцева дочка. Бідна-бідна.

— То нічого, що ти шевцева дочка. Підеш за мене заміж?

— Піду, тілко треба спитати батька.

— То ходім до батька і спитаємо, і почуємо, що він буде казати. Пішли вони, і батько зразу погодився.

— А чий ти будеш син? — питає швець.

— А ви мене не пізнаєте? Не пам’ятаєте, скілко я біди наробив, як був малий?

Отут швець і пригадав:

— То це ти, Василіко?

— Так, я.

— Ти Івана Гавриловича син? То вони тобі дозволяють женитися на моїй дочці?

— Так, дозволяють,

— Це добре. Клич тата й маму до нас на чарку. Василіка попросив тата і маму:

— Ходімо до них на чашу вина, бо я в них засватав дочку. Приїхали вони до того шевця. Посадили їх за стіл, угощають. При випивці домовилися відкласти весілля на три місяці. А за цих три місяці швець мав зробити Василікови хороші чоботи.

Ходить Василіка з шевцевою дочкою по селі як з нареченою, і за тих три місяці швець не встиг зробити для Василіки чоботи. Але приходить час, роблять вони свадьбу. І була свадьба немала, на ній було три села. І грала музика полкова. Посходилися гості, посідали за столи, їдять, п’ють, музика грає, всі танцюють — старі й молоді. А швець так і не зробив чобіт. І пішов Василіка танцювати в своєму старому взутті. І було весілля три з половиною дні: п’ятницю, суботу й неділю. І аж о дванадцятій годині в понеділок закінчилось.

Почав Василіка жити з жінкою. Жили, поки добра не нажили. І було в них двоє дітей — дівчинка й хлопчик. Хлопчика звали Іванко, а дівчинку — Маруся. Той хлопчик наперед знав, що де має бути і коли має бути. Дуже любив він собачку й кішку і говорив з ними.

Виріс Іванко і став парубком. А в царя Єфрема була дочка. І вона хотіла заміж. Але тілко за того, хто вгадає, де в неї на тілі є плямка розміром така, як копійка.

Цар наказав зібрати з своєї держави все військо і сказав, щоб угадали, де в дочки на тілі плямка розміром така, як копійка. Всіх пропускали через прохідну й питали. І там стояла царська дочка. Почали всі по одному проходити. І кожен каже, де в неї плямка, всі кажуть, а вона в присутності лікаря відповідає:

— Ні.

Всі проходять, і ніхто не може вгадати. Цар дивиться, що зосталося дуже мало людей, а вгадати ніхто не вгадав.

А Василіків Іванко добре знає, що плямка в неї під лівою рукою, бо він все знає. І проситься у батьків:

— Мамо, тату, пустіть мене, я женюсь на ній. А мати й каже:

— Слухай, там проходять офіцери й генерали. Куди тобі!

А він знав, що ніхто не відгадає, крім него. Бо про цей знак йому сказали кішка й собачка. І знов проситься у матері:

— Пустіть мене, мамо, відгадувати.

— Як хочеш туди йти, то хоч одягнись культурно. А тоді йди.

— Що там, мамо, «культурно»? По-сільському одягнуся. Одягнувся він по-селянському і пішов до царської прохідної. Стає в чергу. А там генерали, офіцери проходять. Питають його:

— А ти чого тут?

— Думаю женитися.

— Хо-хо-хо, — засміялись вони, — тут не такі є, як ти.

— І що? Це ж угадати треба.

— І ти думаєш угадати?

— Люди стоять, і я стою. Може, вгадаю.

Доходить його черга. А за віконцем сидять і цар, і цариця, і дочка їхня. Каже він:

— У вашої дочки плямка, як копійка, під лівою рукою. Цариці й цареві діватися було нікуди, бо він угадав. Дочка каже:

— Він правильно відповів.

По всій державі пішла чутка: «Василіків Іванко засватав дочку царя». А Василіка радіє: «Наш син буде зятем цареви!» Коли ж цар роздумав та й каже цариці:

— Слухай, Іван не буде нам зятем. Він же селянин. Який з нього зять? Я йому дам роботу. Якщо він зроби, буде нашим зятем, а не зроби — не буде.

Закликає цар Іванка до себе.

— Слухай, Іване, ти будеш нам зятем, але як виконаєш моє завдання. Зроби від нашого дому до свого золоту доріжку, щоб ти з моєю дочкою поїхав нею додому і щоб по обидва боки доріжки росли яблуні і спілі яблука на них висіли.

Зажурився Іванко. Прийшов додому і лягає спати. Зажурений такий лягає. А кішка й собачка прийшли й лягли коло него. І питають його:

— Що ти, Іванку, так зажурився?

— Як мені не журитися, як я відгадав, де в царської дочки плямка, а цар не дає за мене дочку. Дав мені нове завдання. Каже зробити золоту дорогу від мого дому до його дому. Нема чого тут журитися?

— Не журися, Іванку, — сказали кішка й собачка, — на ранок буде все готове.

Встає Іванко рано, глянув — є золота дорога. А цар встав, подивився і очам своїм не вірить — дорога золота і яблуні такі гарні по обидва боки від дороги. Цар так дивився на то, що заплутався і впав з балкона. Цариця злякалася. Що там упало? Вискочила подивитися, а то сам цар упав з балкона.

Приходи Іванко до царя і каже:

— Ваша величносте, ваше завдання виконано.

І пішов Іванко додому. А цар каже свої жінці, цариці:

— Я йому задам ще їдно завдання. Щоби він зробив золоту карету. А то ж чим буде їхати з моєю дочкою додому?

І знов викликає цар Іванка. Той приходи.

— Я прийшов, ваша величносте.

— Отак, Іване. Ти будеш моїм зятем, але як виконаєш моє друге завдання.

— Побачу, яке.

— Ти береш мою дочку, а чим же ти повезеш її додому? Зроби золоту карету, щоб мав чим з жінкою додому їхати.

Знов зажурився Іван. Приходи додому і лягає спати. Такий невеселий, такий смутний. А кішка й собачка знов питають його:

— Що ж ти, Іване, так зажурився?

— Як же мені не журитися? Сказав цар зробити золоту карету, щоб мав я чим привезти молоду додому.

— Спи, Іванку, на ранок все буде готове, — сказали кішка й собачка.

А на ранок у царя на подвір’ї появилася золота карета. Всі слуги позбігалися до царя.

— Ваша величносте! Звідки в нас з’явилася така карета золота? Цар відповів:

— Це мій зять зробив.

І знов говори цар цариці:

— Треба йому ще одне завдання дати. Як зроби його, то вже буде наш зять.

Знов викликає цар Іванка, щоб задати йому третє завдання. Той приходи.

— Здрастуйте, ваша величносте! Я прийшов до вас.

— Ну що ж, Іване. Будеш зятем, але виконаєш ще одне, третє завдання.

— Побачу, що ви скажете.

— Скажу, що ти жиєш у селі, хатина в тебе сільська. От побудуєш до ранку такий дім, як у мене, щоби з тебе не сміялися люди, що взяв царську дочку, а привів до шатра.

Іван ще більше зажурився, як ті два рази. Лягає спати дуже зажурений. Приходя до него знов собачка й кішка.

— Що ти, Іване, так зажурився? Ще більше, як ті два рази.

— Як же мені не журитися, як таке завдання тяжке задав мені цар?

— Яке, Іванку?

— Щоб зробити до ранку дім ще кращий, як у него, царя.

— Не журися, Іванку, і не тужи. На ранок буде дім. Лягай спати. Спить Іванко, спить, та й сниться йому, що вже він женився на царівні. Але підняв голову, подивився коло себе — нема жінки. Це тілко уві сні показалося.

Встав Іван рано, помився, побрився, вийшов надвір, подивився, а дім його ще в два рази луччий, як у царя! Скрізь позолочено. Навіть підлоги позолочені.

А цар встає раненько-раненько та й дивиться з свого палацу на те село, де жиє Іван. Викликав і царицю надвір, і дочку. Та наробив крику, всіх слуг покликав, щоб усі йшли дивитися на той дім. Що то за дім? Хто там жиє?

— Підіть у то село і спитайте, хто жиє в тім дворі. Може, то цар який появився?

Слуги йдуть, але не тою дорогою золотою, а боком йдуть. Іван лежить, відпочиває. Кішка говори йому:

— Іванку, до тебе йдуть панські слуги. Будуть тебе питати, хто ти такий. Ти скажи їм: «Я — син Василіки».

Прийшли царські слуги, питають:

— Хто ви, що жиєте в дворі, кращому, як у нашого царя?

— Я — Іванко, син Василіки.

А цар навіть і забув, що то його зять має бути. І задумався він.

— Ану покличте того Івана Василікового. Хто він такий? Приходи Іванко до царя.

— Ваша величносте, я з’явився до вас.

— А хто ти такий?

— Як? Що, ви вже забули про мене? Я — Іванко. Той, що буде ваш зять. Це я відгадав, де у вашої дочки плямка.

— То це ти маєш бути моїм зятем?

— Та думаю. Раз я відгадав, то думаю й зятем бути. Та ще й виконав усі ваші завдання.

— Добре, Іване, раз ти виконав усі три завдання, то буде свадьба. І по всій державі об’являють, щоби через тиждень приходили до царя на свадьбу. Уся нація поз’їжджалася, щоби побачити, що то за зять у царя. Сільський мужик. Зробили свадьбу, і дуже велика вона була.

Закінчилася свадьба, Іванко сів з царською дочкою в золоту карету і відправляється додому. Приїхав з царівною, і лягли вони спочити. А на другий день встає Іван і, як звичайно, запрошує тестя в гості. Цар думав, що й він буде їхати тою дорогою золотою. Зібрався з царицею, подивився, а дорога ґрунтова, нема вже золотої дороги. Цар і подумав: «Викликати знов зятя і спитати його, чого нема золотої дороги».

Приходи Іван до тестя.

— Ваша величносте, я з’явився до вас. Що, ви тоже хочете їхати тою дорогою золотою?

— Я думав їхати. Я все ж цар.

— Так, ви цар. Але спробуйте виконати такі завдання, як я для вас виконував. Отоді й будете їхати такою дорогою. Інакше — ні.

Тут цар і задумався. Що ж робити? Каже він цариці:

— Я це зробити не можу. А цариця йому:

— Давай поїдем до них ґрунтовкою. Подивимось, як там у них. Їдуть вони тою ґрунтовкою, гепає ними на возі. Ледве добралися.

Приїхали, подивилися. Жиють молоді непогано. Мають кішку, собачку. Іван приймає тестя й тещу як гостей. А теща як теща, все тихенько питає свою дочку:

— Відки він все знає, що так все зробив?

— Я ще, мамо, від него це не взнала.

Почали вони бенкетувати, випивати. Все село дивиться, що приїхав тесть з тещею до зятя. Цар подивився, що Іван не плохенький, бере та й передає йому все керівництво. І з тих пір став Іван царем. І помінялися вони з тестем домами. Зять дав цареви свій дім, а цар Іванови — свій царський двір.

Прокинувся на другий день цар у зятевій хаті, а хата проста селянська, як була колись: став цар простим мужиком, а Іван — царем. Стало за Іванової влади всім дуже добре жити.

А звідки я це міг знати? Бо я це все видів.