Як чорт старого парубка женив
Українська народна казка Буковини

Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробити: тому фіру з сіном запалити, другому морду набити, третьому ще щось на збитки зробити, А найменшому чортови Іванкови наказав:

— Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоби ти йому ту фіру перевернув.

Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться — є слід саней. Ішов він, ішов по тому сліду, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не захватив чорт парубка в лісі, а додому повертатися далеко, і вже захотілося чортови їсти. Коли дивиться — а на пенькови лежить кусок мамалиґи, що його старий парубок лишив. Взяв чорт ту мамалиґу, з’їв та й подався додому.

Зібралися всі чорти. Старший брат хвалиться: «Я зробив таке ...» Середющий каже: «Я зробив таке ...»

— А що ти зробив? — питає старий чорт свого найменшого сина.

— Нічого, тату, не зробив, бо я його не захватив у лісі. Лиш з’їв той кусок мамалиґи, що старий парубок забув на пневи.

— За той кусок мамалиґи будеш йому два роки служити, — сказав старий чорт.

І пішов чортик шукати старого парубка. Набрав людського вигляду, прийшов до него, заліз на браму та й каже:

— Добрий день, вуйку!

— Що ти, синку, хотів?

— Вуйку, я буду в вас служити.

— Ну, ходи, послужиш з місяць-два.

— Ні, я до вас на два роки.

— То скілко ж ти в мене возьмеш за два роки служби?

— Що на плечі возьму, вуйку.

«Що такий хлопець може на плечі взяти? — подумав старий парубок. — Най служить». Погодились,

— Як тебе звати?

— Іванко.

— То берись за хазяйство.

Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Послужив чортик півроку і каже хазяїнови:

— Вуйку, вам пора женитися.

— Буду женитися, Іванку, лиш най пройдуть жнива.

А поруч жив пан. У него було дуже багато десятин пшениці і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.

— Василю, в тебе багато знайомих людей. Може би, ти договорився, щоб мені хоть сто десятин пшениці вижали.

— Що я вам, пане, можу допомогти? — сказав старий парубок та й відмовив панови.

А Іванко це підслухав та й каже:

— Вуйку, йдіть договоряйтеся з паном за двісті десятин.

— Іванку, з ким же ми її вижнемо?

— Не журіться, вуйку, ідіть договоряйтеся. Я зроблю.

— А що за це з пана взяти? — питає Василь наймита.

— Кажіть панови, що візьмемо стілко, скілко на плечі удвох піднімем. Пішов Василь до пана.

— А скілко ти за це, Василю, схочеш? Василь каже:

— Скілко зі своїм наймитом на плечі возьму.

Пан подумав: «Скілко вони удвох можуть узяти?» Та й каже:

— Добре, приступайте до жнив.

Приходить Василь додому.

— Все, — каже, — Іванку, договорився я. Лиш думаю, як же це ми удвох зробимо.

А Іванко йому:

— Вуйку, не журіться. Нагодуєм худобу, все зробим дома, поклепаємо коси і підем оба косити.

Справили все, поклепали коси і подалися оба на панські лани. Почали косити. Відтягнули по покосу, а тут якраз пан їде. Подивився і нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цего нічого».

Зайшло сонце. Іванко й каже:

— Вуйку, лягайте спати.

— Що з цего буде? — питає Василь.

— Не журіться, лягайте спати.

Василь ляг спати, а чортик скликав усіх чортів, і до ранку вся пшениця була зжата, а на полі стояли дві стирті. Одна стирта менша, а друга — більша. Під більшою стиртою лежала шворка.

Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:

— Як же це так вийшло?

— А це, — каже Іванко, — не ваше діло.

Як глянув пан рано на свій лан, то й йому дивно стало.

— Кучере, запрягай коні! — крикнув він. — Поїдем розплачуватися з Василем, бо пшениця в стиртах.

Приїжджає.

— Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?

— Це моє діло, — каже Василь.

— Ну що ж, Василю, давай розрахуємося. Розрахунок такий, як ти казав?

— Такий, пане, такий.

— То беріть на плечі й несіть, що зможете.

Тут Іванко вискакує з-за стирти, хапає шворку за два кінці і ... стирта посунулась до Василевої хати.

— Не бери хоч цю другу, — просить наляканий пан.

Поки Василь прийшов додому, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався: «Через два роки він потягне все моє хазяйство». Задумався, але не подав виду. А Іванко знов каже:

— Ну що ж, вуйку, вже пора женитися.

— Та кого ж я, Іванку, возьму?

— Вуйку, на цю неділю на другім селі буде весілля. Файно збирайтесь, і підем туди, Кличте на весіллі в танець дівчину, яка вам сподобається. Після кожного танцю підходьте до мене, і я вам скажу, брати чи не брати цю дівчину.

Так Василь і зробив. Гарно зібрався і пішов на то весілля. Дивиться — гарна дівчина. Кличе її Василь у танець. Потанцював з нею і підходить до наймита.

— Ну, як, Іванку, гарна дівчина?

— Гарна, вуйку, але не раджу вам її брати, бо в неї є три чортових ребра.

— Добре, — каже Василь, — покличем другу.

Заграла музика, закликав Василь другу дівчину. Дівчина дуже рада, бо Василь — парубок на все село. Після танцю знов підходить Василь до Іванка.

— Ну як, Іванку?

— Добра, вуйку. Є в неї одне чортове ребро, але ви не журіться, я його вирву.

Договорився Василь з тою дівчиною. Дуже скоро вони й поженились. І хазяюють собі втрьох. Хазяйство велике, роботи багато. Нажили Василь з жінкою маленьку дівчинку.

Коли це його жінки сестра виходить заміж. На таку-то неділю намічається весілля. Іванко й каже:

— Вуйку, щоби ви в суботу на весілля не йшли. Най ваша жінка йде, а ви прийдете аж у неділю на вечір.

Так Василь і договорився з жінкою.

— Хазяйство в нас, жінко, нема як обом іти з дому. Ти йди сьогодні, а я піду аж завтра на вечір.

Зібралася жінка, взяла дитину й пішла. А на завтра наймит перетворює свого хазяїна в молодого гарного хлопця.

— Ідіть, — каже, — на весілля. Там через дорогу живе старенька мати вашого тестя. Хата в неї маленька, під соломою. Зайдіть туди і скажіть: «Бабусю, покличте мені оту молодицю, вашу внучку».

Василь так і зробив. Сказав бабусі за внучку, а бабуся й каже:

— Хлопче, де ти бачив таке? Вона такого хазяїна має. Багач на все село. Де ж вона схоче з тобою балакати?

Василь виймає з кишені пару червонців.

— Нате, тілко зробіть це. Баба гроші в пазуху та й каже:

— Зараз вона буде тут.

Пішла баба на весілля і каже внучці з протягом:

— Марусю, який же тебе красавець кличе! А Маруся їй:

— Бабко, що ви? Хто для мене може бути кращий за Василя?

— Марусю, якби ти його побачила! Іди! Подивися, що за красавець. Зразу піти — то буде підозріння якесь. Тоді Маруся вщипнула свою дитину. Дитина почала плакати, кричати. А тато каже їй:

— Марусю, візьми дитину до бабки та забав її там. Най не кричить, бо тут гості.

Маруся за дитину та до бабки. Зайшла в хату з дитиною на руках, подивилася на красавця і зомліла. Він починає до неї говорити.

— ... Чи можемо ми так зробити, щоб ти Василя лишила і пішла зо мною?

— Я це можу зробити, але ж ти зрозумій, що в мене дитина. А він їй:

— Як я люблю тебе, то буду любити й твою дитину.

Вона слухає і не знає, що це її Василь. Погодилася іти з ним і каже:

— Коли ти за мною прийдеш?

— Через дві години я буду тут.

Вийшов красавець з хати, а Маруся почала радитися з бабкою.

— Що ж робити? — питає Маруся. А бабка каже:

— Заважає дитина. Але ти не журись. Зоставимо дитину в хаті. Ти йди на весілля, а я запалю хату. Дитина згорить, і все буде гаразд.

Погодилася Маруся з бабкою. Але коли вони виходили з хати, Іванко-чортик схопив непомітно дитину і поніс додому. Маруся пішла на весілля, а бабка замикає двері і зразу палить хату. За мить розгорівся пожар. Все весілля кинулось гасити, але нічого не могли зробити, бо хата була старенька й під соломою.

А Маруся кричить:

— Дитино моя! Мила моя! Що ж я тепер буду робити, що ж я буду своєму Василеви казати!

Дитину спалили, а красавець через дві години не прийшов. Тато каже:

— Не плач, Марусю, ми якось його уговоримо.

Татови вже не до весілля. Запрягає він коні, садить на віз свою дочку Марусю. Баба тоже хоче їхати. Син каже їй:

— Мамо, сидіть дома. З такого горя мені від Василя попаде, а вам попаде ще більше.

А баба напирається їхати.

— Я, — каже, — залізу в мішок, а ти мене зав’яжи. Як буде треба, розв’яжеш.

Їде тато з дочкою, а на возі — баба в мішку. Приїжджають додому, втворяють браму, і починає Маруся голосити:

— Що ж ми тепер, Василю, будемо робити! Пропала наша дитина, згоріла на пожарі.

А Василь питає:

— Як? Що?

Марія розказала все докладно, лиш за красавця не сказала. Тесть заспокоює зятя. Василь каже:

— Нічо, заходьте з Марусею до хати. Дивися, Марусю, то не наша дитина грається в колисці?

В хаті шум і крик.

— Як це так вийшло? — питає Маруся чоловіка.

Не встиг він Марусі все розказати, як у двері хтось голосно постукав. Відкриваються двері, заходить Іванко-чортик і каже:

— Вуйку, два роки закінчилися. Я вже забираюся від вас.

— Чекай, Іванку, розрахунку, — каже Василь.

— Вуйку, я ж вам казав, що служу за то, що на плечі возьму.

— То що ж ти хочеш узяти?

— А в мене вже є що брати! — крикнув Іванко.

Та до воза: вхопив мішок з бабою на плечі, поніс його і кинув з високого мосту в воду,

— Оце тобі, бабо! Більше дітей розводити не будеш.

Оця баба й була тим чортовим ребром, яке треба було вирвати Василевій жінці. А Василь і далі жив з жінкою по-хорошому.

Як чорт старого парубка женив
Українська народна казка Буковини

Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробили: тому фіру з сіном запалили, того набили, тому ще щось на збитки вчинили. А найменшому синові Іванкові чорт наказав:

— Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоб ти йому ту фіру перевернув.

Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться, є слід санний. Але не розібрав Іванко, що слід не в ліс вів, а з лісу. Ішов він, ішов, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не застав чорт парубка в лісі, а вертатися далеко, і хочеться чортові їсти. Коли дивиться, на пеньку лежить шматок мамалиґи. (То старий парубок лишив). З’їв чорт ту мамалиґу та й подався додому.

На вечір зібралися вдома всі чорти. Старший брат хвалиться:

— Я зробив те. Середущий і собі:

— А я зробив таке-то.

— А ти що зробив? — питає старий чорт свого найменшого сина.

— Нічого я, тату, не зробив, бо старого парубка у лісі не застав. Лиш з’їв той шматок мамалиґи, що він забув на пневі.

— За той шматок мамалиґи будеш йому два роки служити, — сказав старий чорт.

І пішов чортик шукати старого парубка. Прийшов до нього, перекинувся на хлопчика, заліз на браму та й каже:

— Добрий день, вуйку!

— Добрий день. Що ти, синку, хотів?

— Вуйку, я буду у вас служити.

— Ну, ходи, послужиш з місяць або два.

— Ні, я до вас на два роки.

— То скільки ж ти з мене візьмеш за два роки служби? — питає парубок.

— Що на плечі візьму, вуйку.

«Що ж такий хлопчик може на плечі взяти? — подумав парубок. — Най служить». Погодились.

— Як тебе звати? — спитав старий парубок.

— Іванко.

— Ну що ж, берись за хазяйство. Будем удвох робити. Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Прослужив чортик півроку і каже хазяїнові:

— Вуйку, вам пора женитися.

— Буду женитися, Іванку, най минуться жнива.

А недалеко жив пан. У нього був дуже великий лан пшениці, і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.

— Василю, у тебе багато знайомих. Може б, ти домовився, щоб мені хоч сто десятин вижали?

— Що я вам, пане, можу допомогти? — сказав старий парубок та й відмовив панові. А Іванко це підслухав та й каже:

— Вуйку, ідіть домовляйтеся за двісті десятин.

— Іванку, з ким же ми стільки вижнемо?

— Не журіться, вуйку, ідіть домовляйтеся. Я зроблю.

— А що за це взяти з пана? — питає Василь наймита.

— Скажіть панові, що візьмемо, скільки на плечі вдвох піднімемо, — каже Іванко.

Пішов Василь до пана.

— Пане, я беруся зжати двісті десятин пшениці.

— А скільки ти за це, Василю, схочеш? Василь каже:

— Скільки зі своїм наймитом на плечі візьму.

Пан подумав: «Скільки вони можуть удвох взяти?» Та й каже:

— Добре, приступайте до роботи. Приходить Василь додому.

— Все, — каже, — Іванку, договорився я. Лиш не знаю, як ми це удвох зробимо.

А Іванко йому:

— Вуйку, не журіться. Давайте нагодуємо худобу, все справимо дома, поклепайте коси та й підем оба косити.

Справили все, поклепали коси і подалися на панський лан. Почали косити. Відтягнули по покосові, а тут і пан їде. Подивився, нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цього нічого».

Зайшло сонце. Іванко й каже:

— Лягайте спати.

— Та й що з того, що я ляжу? — питає Василь.

— Не журіться, лягайте.

Ліг Василь спати. А чортик скликає всіх чортів, і до ранку виросли дві стирти. Одна стирта більша, а друга менша. Під більшою стиртою лежала шворка.

Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:

— Як це так вийшло?

— А це, — каже Іванко, — моє діло.

А як пан глянув рано на свій лан, то й йому дивно стало.

— Кучер, запрягай коні! — крикнув пан. — Поїдемо розплачуватися з Василем, бо пшениця уже в стиртах.

Приїжджає.

— Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?

— Це моє діло, — каже Василь.

— Ну, що ж, Василю, давай розрахуємось. Плата така, як ти казав?

— Така, пане, така.

— То беріть на плечі та й несіть, що зможете.

Тут Іванко вискакує з-за стирти, хапає шворку за два кінці і... стирта посунулася до Василевої хати.

— Не бери хоч цю другу, — просить наляканий пан.

Поки Василь прийшов до хати, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався. «Через два роки він потягне все моє хазяйство». А Іванко каже:

— Ну, що ж, вуйку, пора вже вам женитися.

— Та кого ж я, Іванку, візьму?

— Вуйку, в неділю на другому селі буде весілля. Файно вбирайтесь і кличте на весіллі в танець дівчину, яка вам сподобається. Після кожного танцю підходьте до мене, і я вам скажу, брати, чи не брати ту дівчину.

Так Василь і зробив. Гарно вбрався і пішов на весілля. Дивиться, гарна дівчина. Кличе її Василь у танець. Потанцював з нею і підходить до наймита.

— Ну, як, Іванку, гарна дівчина?

— Гарна, вуйку, але не раджу вам її брати, бо в неї е три чортових ребра.

— Добре, — каже Василь, — покличу другу.

Заграла музика, закликав Василь другу дівчину. Дівчина дуже рада, бо Василь парубок на все село. Після танцю знов підходить Василь до Іванка.

— Ну, як, Іванку?

— Хороша, вуйку. Є в неї одне чортове ребро, але ви не журіться, я його вирву.

Договорився Василь із тою дівчиною. Дуже скоро вони поженились. І живуть собі утрьох. Хазяйство велике, роботи багато. Нажили Василь із жінкою маленьку дівчинку.

Коли це виходить заміж сестра його жінки. На таку-то неділю намічається весілля. Іванко й каже:

— Вуйку, щоб ви в суботу на весілля не йшли. Най ваша жінка йде, а ви прийдете аж у неділю на вечір.

Так Василь і домовився з жінкою.

— Хазяйство в нас, жінко, нема як обом іти з дому. Ти йди сьогодні, а я прийду аж завтра на вечір.

— Добре, най буде так.

Зібралася жінка і пішла з дитиною на весілля. А на завтра наймит перетворив свого хазяїна в молодого гарного хлопця.

— Ідіть, — каже, — на весілля. Там через дорогу живе старенька мати вашого тестя. Зайдіть до неї і скажіть: «Бабусю, покличте мені оту молодицю, вашу внучку».

Василь так і зробив. А бабуся каже:

— Хлопче, де ти бачив таке? Вона такого хазяїна має. Багач на все село. Де ж вона схоче з тобою балакати?

Василь виймає з кишені пару червінців,

— Нате, тільки зробіть це. Баба гроші в пазуху та й каже:

— Зараз буде.

Пішла баба на весілля та й каже з протягом;

— Марусю, який же тебе красень кличе. А Маруся їй:

— Бабко, що ви? Хто може бути кращий за Василя?

— Марусю, якби ти його побачила! Іди подивися, що за красень.

Зразу піти, то буде підозріння якесь. Тоді Маруся вщипнула свою дитину. Дитина почала плакати. А тато каже:

— Марусю, візьми дитину до бабки та забав її там. Най не кричить, бо тут гості.

Маруся за дитину та до бабки. Зайшла в хату з дитиною — на руках, подивилася на красеня і зомліла. Він починає до неї говорити:

— Чи могли б ми так зробити, щоб ти Василя лишила і пішла зо мною?

— Я це можу зробити, але ти зрозумій, що в мене дитина.

А він їй каже:

— Як я люблю тебе, то буду любити й твою дитину. Погодилася вона йти з красенем. І питає його:

— Коли ти за мною прийдеш?

— Через дві години буду тут.

Виходить красень із хати. Маруся з бабою почали радитися:

— Що ж робити? — питає Маруся. А баба каже:

— Заважає дитина. Але ти не журися. Зоставимо дитину в хаті. Ти іди на весілля, а я запалю хату. Дитина згорить, і все буде добре.

І погодилася Маруся з бабою. Але, коли виходили з хати, Іванко-чортик схопив непомітно дитину і поніс додому.

Маруся пішла на весілля, баба замикає двері і зразу підпалює хату. Розгорілася пожежа. Все весілля кинулося гасити. Але нічого не могли зробити, бо хата була старенька і під соломою.

А Маруся кричить:

— Дитино моя, рідна моя, що я тепер буду робити, що ж я буду своєму Василеві казати!

Тато каже:

— Не плач, Марусю, якось умовимо Василя.

Татові вже не до весілля. Запрягає він коні, садить на віз Марусю. А баба теж хоче їхати. Син каже їй:

— Мамо, сидіть дома. З такого горя мені від Василя попаде, а вам попаде ще більше.

А баба напирається їхати.

— Я, — каже, — залізу в мішок, а ти мене зав’яжи. Як буде мене треба, розв’яжеш.

Їде тато з дочкою, а ззаду в возі баба в мішку. Приїжджають до дому, відчиняють браму. І починає Маруся голосити:

— Що ж ми тепер, Василю, будемо робити! Пропала наша дитина, згоріла на пожежі.

А Василь питає:

— Як? Що?

Марія все розказала. Умовляє тесть зятя. А Василь каже:

— Нічо’, ідіть з Марусею до хати. Дивися, Марусю, то не наша дитина грається в колисці?

У хаті шум і гармидер.

— Як це так вийшло? — питає Маруся чоловіка.

Не встиг він відповісти Марусі, як хтось голосно постукав у двері. Заходить Іванко-чортик і каже:

— Вуйку, два роки закінчились. Я вже забираюся від вас.

— Чекай, Іванку, буду платити тобі.

— Вуйку, я ж вам казав, що служу за те, що на плечі візьму.

— Що ж ти хочеш узяти? — спитав Василь і подумав: «Він же все моє хазяйство може на плечі взяти».

— А в мене вже є що брати! — крикнув Іванко. Та до воза, вхопив мішок із бабою на плечі, поніс його до річки і кинув з високого мосту у воду.

— Оце тобі, бабо! Більше не будеш дітей розлучати! Оця баба й була тим чортовим ребром, яке треба було вирвати Василевій жінці. А Василь із жінкою жили собі далі.