Януш і його брати

Їден чоловік мав три сини. І не дочекався він, щоби оженити їх, — умер, та й лишилися вони нежонаті. Після тата померла і мама. Лишилися хлопці самі. Найменший син звався Януш. Каже він до братів:

— Підем, браття, на роботу, наймемся десь у пана.

Взяли вони з дому серпи і пішли. Ішли, кілко йшли, і надибали панське поле. Януш каже:

— Будем його жати.

Стали жати. Приходить панський ватаг, а вони жнуть.

— Здрастуйте, хлопці!

— Здрастуйте!

— Бог на поміч!

— Спасибі.

Питає їх ватаг, відки вони. Хлопці сказали, з якого села.

— Добре, хлопці, що ви жнете, — каже ватаг, — бо в нас не вистачає женців. Плата буде від гектара. Піду скажу, щоб вам привезли обід.

Поїхав ватаг на кони, і от уже їде підвода, везе їм обід. Сіли хлопці, пообідали. Беруться знов жати, а Янушеви жати щось не хочеться. Браття кажуть:

— Жни. А він їм:

— Ви знаєте, що ми їли? Ми їли людське м’ясо. Поговорили вони про це, і каже Януш:

— Побачим, що ввечері буде.

Жали до вечора. Привезли їм вечеряти — і знов таке саме м’ясо! Януш не став їсти. Коли підвода, що привезла їсти, поїхала, каже він до братів:

— Лишаймо, хлопці, цю роботу і йдім далі. Так вони й зробили: лишили роботу й пішли.

Ішли день-два і попали в ліс. А в лісі — хата. Януш каже:

— Зайдім, хлопці, в цю хату.

Зайшли вони, а там — баба. Каже вона до хлопців:

— Найміться в мене.

— Добре, будем у вас.

— А ви браття? — питає баба.

— Браття.

— То добре, — каже баба. — Вас є три, і в мене є три дочки.

А та баба була чарівниця. Вона приймила їх з наміром увечері зарубати. Прийшли ввечері її дівчата з роботи, повечеряли вони всі разом, збираються спати, а баба дає їх усіх в їдну кімнату: і своїх трьох дівчат, і трьох хлопців. На три койки мали лягти хлопці, а на три — дівчата. На дівчат дала баба укривала білі, а на хлопців — червоні. Лягли вони спати. Дівки заснули, а Януш бере червоні укривала і кладе на дівчат, а білі з дівчат кладе на себе і своїх братів. У половині ночі приходи баба з ножем і рубає там, де червоні укривала! Та й зарубала своїх дівчат. Зарубала і пішла, а Януш буди хлопців:

— Гай, хлопці, підем.

Вийшли вони надвір, і аж там він розказав їм усе. А до того вони не знали, в чім діло, і навіть не дуже хотіли вставати.

Пішли вони далі. Недалеко того лісу жив пан: наймилися в того пана, і дуже сподобався панови Януш. Двох братів поставив пан на роботу, а Януша взяв за управителя. Браття кажуть:

— Його управителем поставили, а ми маємо робити?

І були вони з Янушем не в союзі. Ідуть до пана і кажуть:

— Пане, похвалився Януш, що вкраде від баби-чарівниці коня. Вони думали, що баба пійме його і вб’є. Пан кличе Януша і питає:

— Януш, ти хвалився браттям, що можеш украсти коня від баби-чарівниці?

Януш сюди, Януш туди, а пан таки думає, що Януш це казав.

— А як казав, то піди і вкради.

Не мав що Януш робити — пішов до баби-чарівниці. Зайшов у ту ґражду, де був кінь, скинув з коня вуздечку, а коня взяв, сів верхи і поїхав до пана. Пан побачив того коня і поставив Януша ще май старшим — своїм помічником. А браття знов ідуть до пана та й кажуть:

— Януш хвалився, що й саму бабу може вкрасти та й привести до вас.

Думають собі: «Ну, тепер баба його вб’є». Кличе пан Януша і каже йому:

— То ти, Януше, хвалився браттям, що можеш украсти бабу-чарівницю? То вкради її.

Бачи Януш, що муси йти. Іде він до коваля, роби залізні обручі і йде в ліс. Узяв з собою сокиру і ті обручі. Вибрав великого дуба і рубає. Вчула це баба-чарівниця і йде до него. Та не пізнала його баба, кричить на него:

— Чоловіче, що ти робиш?! Що ти рубаєш ліс?! А то її ліс був. Каже Януш бабі:

— Якби ви знали, на що цей дуб, то ви ще помогли б мені його рубати. Умер Януш, і я хочу зробити йому труно.

А баба:

— То рубай. Я тобі ще поможу, бо він мені зарубав трьох дівчат і вкрав у мене коня.

Зрубали вони того дуба. А Януш каже:

— У нас мертвих ховають у такому труні, як бочка.

Зробив з дуба бочку, набив на неї обручі, став і думає. Та й каже:

— Я забув, який він на зріст. Чи не буде труно замале? А баба йому:

— Він такий ростом, як я.

— То давайте я приміряю до вас.

Баба залізла в бочку, а він поклав верхнє дно, забив його та й каже їй:

— Ану, чи зможете ви це дно вибити?

Баба в бочці фиркається, фиркається і не може нічого зробити.

— Як не можете розбити, то сидіть там, — сказав Януш та й покачав бочку до пана.

— От вам баба-чарівниця.

— Розбий бочку, і побачим бабу, — каже пан.

Януш розбив бочку, а бабі цего й треба було. Вийшла з бочки — і тілко й бачили — втекла.

Думає Януш: «Мої браття глядять смерти на мене». А в пана була стара стирта соломи. Каже Януш панови:

— Що я хвалився, то зробив. А браття хвалилися, що можуть набрати в рот води і вилізти на стирту; як запалити стирту, то вони тою водою загасять.

Кличе пан тих братів до себе і каже:

— Що Януш хвалився, то зробив. А ви зробіть то, що ви хвалилися.

І примусив їх пан набрати в роти води. Посадили їх на стирту, запалили її кругом, і згоріли браття. А Януш так у пана й робив. І може, й тепер роби.