Іван Музика
Українська народна казка Буковини
Були собі два брати. Їден був бідний, а другий — багатий. Бідний все служив у багатого. Одного разу пішов бідний на поле багатого робити, а там — чорт сидить. Вириває чорт на полі бідного брата пшеницю і насадює багатому.
— Ти що робиш?! — крикнув бідний брат.
— Я садю пшеницю твому брату, бо я — його щастя.
Вхопив бідняк чорта і став давати йому лупня. Чорт кричить, проситься.
— Ти скажи мені, де ж моє щастя, — каже бідний брат. — Тоді я тебе пустю.
— Добре, я скажу тобі, де твоє щастя.
І повів його чорт у ліс. Привів до великого дупла, а в тім дуплі сидить музика і грає на скрипці.
— Оце твоє щастя, — каже чорт.
Ухопив бідняк своє щастя і ну давати йому лупня.
— Як же це так! Ти — моє щастя, а я так бідую?!
Узяв бідняк скрипку, прийшов додому, взяв жінку й дітей та й пішов у світ. Оглядається назад — а ззаду за ним біжать його злидні. Він і каже їм:
— Як же ви так ідете? Отакі обдерті. Мені соромно, що ви за мною так ідете. Треба вас у щось заховати.
— Добре, — кажуть злидні.
Вийняв бідняк велику шкляну баньку та й каже:
— То залазьте в цю баньку.
Злидні залізли в баньку, а бідняк закрив їх там та й закопав у землю під мостом. І пішов собі з сім’єю далі. Прийшов він до одного пана. Той питає:
— Хто ви?
— Іван-музика.
— То добре. В мене якраз музикантів нема, то будете за музику.
— Добре
Як почав Іван-музика грати, то всі почали гуляти і не могли стати.
— Заплатіть, то стану, — каже Іван-музика.
Платять Іванови, і він стає грати, І добре заробляє Іван. А пан побачив таке діло і хтів його збутися. Та й каже йому:
— Я даю тобі хату. Іди в ту хату і жий там.
— Добре.
Прийшов Іван до тої хати, а там старий чорт жиє. Старий та ще й до того кривий. Каже йому чорт:
— Можеш тут зо мною жити. Але знай, що тут є одне місце коло печі, на яке ти не маєш ступати.
І показав йому чорт кутик коло печі, де було те місце.
— Добре, — каже Іван-музика.
А через якийсь час каже йому чорт:
— Почалася війна. Хоч я старий і кривий, але на війні мене треба, і я йду на війну. Як мене не буде три роки, то розкопай те місце коло печі, де я сидів, і то, що ти там найдеш, буде твоє.
Чекав Іван чорта рік, чекав два. Минуло три роки, а чорта нема. Розкопав Іван те місце коло печі, а там — повний чавун золота. За то золото закупив він панський дім і всю мушію того пана.
Тепер у Івана були великі поля. Хто де не їде, усі питають:
— Чиє це поле?
— Івана-музики.
І багатий брат не раз чув про Івана-музику. Але ніколи не подумав, що то — його брат. Одного разу каже жінка багатого брата:
— Давай поїдем до того бідолахи, брата твого. Він у нас стілко робив, стілко мучився. Кажуть люди, що бачили його в такому-то селі.
— Чого ми туди поїдем? — каже багач. — Він же голий і босий. Він не має чим нас приймити.
— То возьмем якоїсь муки трохи та ще чогось, та й завезем йому. У него ж така велика сім’я. І стілко він робив у нас.
— Ну добре, — сказав чоловік, і поїхали вони до Івана.. Приїхали в то село й питають:
— Де тут Іван жие?
— Який Іван?
— Іван-бідняк.
— Нема в нас такого. У нас лиш один Іван — Іван-музика. А жінка й каже:
— Як лиш один Іван у селі, то то й є твій брат. Їдьмо до него. Приїжджають вони до подвір’я Івана-музики. Багач як глянув на те подвір’я, то й злякався.
— Бабо, ти здуріла чи що? Та це ж панський дім! Де ж наш бідолаха може в такому домі жити?!
— А може, він тут за слугу, — жінка йому.
Коло воріт стоїть чоловік на варті. Сказала йому богачева жінка, що вони хтять до Івана-музики. Той подивився на них і каже:
— Можете в’жджати.
Розтворилася брама, і вони в’їхали на подвір’я. Вибігли слуги, випрягли коней і забрали їх кудись. Забрали й воза. А багач каже жінці:
— От бачиш, уже й коней наших нема, уже й воза нема. А що з нами буде? Тут же пан жиє. Він нам дасть.
Заводять їх у той дворець. Виходи до них господар. Глянули вони — так і є, брат! Здивувалися, але нічого не кажуть.
Посадив їх Іван за стіл, а на столі їсти й пити, чого лиш душа забажає. Сидить багач, випиває, закусює та все думає: «І де бідняк такого багатства набрав?» Випив собі до міри та й питає Івана:
— Іване, звідки ти такого багатства набрав?
— Потому скажу.
— Нє, ти зараз скажи.
Іван не хтів, не хтів, а тоді взяв та й сказав:
— Я свої злидні, — каже, — в баньці під мостом закопав. Там вони й досі сидять.
Як почув це багач, то вже не міг усидіти на місці. «Не має він бути таким паном. Я все був багатим, а він — бідняк. То най так і далі буде», — подумав багач.
— Їдьмо, жінко, додому.
Жінка хтіла ще трохи побути в гостях. Але чоловік насівся: «їдьмо» та й «їдьмо». Поїхали вони. Приїжджають до того місця, де злидні закопані. Розкопав багач те місце, витяг баньку і випустив усі злидні. А злидні зразу почіплялися до него самого. Багач їм каже:
— Що ви, дурні чи що? Ви йдіть до мого брата. Він же вас закопав, а я вас випустив. Він багатий, у него є що взяти.
А злидні йому кажуть:
— Він бідний був, то й закопав нас. А тепер він багатий, то як до него приступиш?
Та й пішли злидні за багачем. Прийшли аж до його хазяйства, і скоро все те хазяйство пропало: то кінь згине, то корова, то злодії щось украдуть. Так і зробився багач бідняком. За те, що хотів братови зло зробити.

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Сербичани, Сокирянського району, Чернівецької області
3 грудня 1978 року
Оповідач: Рибак Артем Кирилович (1908)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.