Дідова дочка і бабина дочка

Українська народна казка Буковини

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.

— Діду, діду, що ж ми будем робити? Ми добре жиєм, а дітей у нас нема.

— Ну та що робити, бабо? Берім собі якусь дівчинку та будем мати дочку.

Взяли вони дівчинку за свою. З дуже бідної сім’ї взяли. Вигодували її, виросла гарна дівчина.

І тут баба померла. Дід жениться на другій і бере жінку з дівчинкою. Уже в діда двоє дітей. Ростуть дівчата.

Але бабі дідова дочка не дуже то сподобалася, бо була дуже гарна, а бабина — погана й неохайна. Усю роботу робила дідова дочка, а коли приходив з поля дід, жінка казала йому:

— Це все моя дочка зробила. А твоя ледача, не хоче робити. І каже одного разу дідова дочка:

— Тату, це не мама, це мачуха. То була мама, та вмерла. А ця мене б’є і примушує тяжко робити. Я з нею не можу видержати.

Забирається дівчинка в світ. Дід не хотів пускати, але вона таки пішла. Ішла вона, йшла і дійшла до одного саду. Сад дуже гарний, а на краю яблуня. Така в павутинні, така незачищена. Сіла там дівчинка відпочивати. А яблунька їй і каже:

— Донечко, очисть мене, я тобі в пригоді стану.

Дівчинка очистила її файно, відпочила під нею і пішла далі. Іде та й іде. І так захотілося їй води. Глянула — керничка. Думає вона собі: «От якби там була водичка, щоб я попила трошки». А керничка така брудна, попити нема як. Та й проси дівчинку керничка:

— Почисть мене, дівчинко, я тобі стану у великій пригоді. Дівчинка почистила — і керничка стала як нова. Напилася дівчинка води і пішла далі.

Ішла вона та й ішла, захотілося їй їсти. Подивилася вона вбік, а там стоїть хатинка. Заходи вона в ту хатинку. Дивиться: сидить хліб сірий на столі, проситься в піч. А піч така нечиста, така негодна, що в ній нема як спекти хліба. І проси дівчину піч:

— Полагодь мене файно і клади хліб, щоб спікся.

От дівчинка полагодила гарно пічку, розклала вогонь. В печі гарно нагоріло. Кладе вона хліб у піч і жде, щоб спікся і щоб ним пообідати. Пообідала і рухнула далі.

Коли подивилася дівчинка, а на нозі в неї одного туфелька нема, загубила його коло кернички. І думає: «Що ж мені далі робити?» Рішила вона вернутися назад додому. І не пішла вже старим слідом, а зовсім другою дорогою. А той їден туфельок, що зостався в неї, зняла з ноги і несла в руці. Думала: «Докуплю до него ще їден».

Прийшла вона додому, а мачуха почала знов її сварити.

— Ах ти, сяка-така, прийшла знов додому? Вилазь на піч і сиди тихо.

А свою рідну дочку баба так наряжає, провожає в село. І чує мачуха в селі, що люди говоря:

— Якогось великого пана син хоче женитися.

І так сторошує баба свою дочку. Думає, що її приїде сватати панський син. Той панський син хтів женитися на селянці, а батько йому того не дозволяв. І син з того горя забрався в світ. Попав на ту дорогу, що йшла дідова дочка. Ішов він, кілко йшов, доходи до саду. Сідає якраз під ту яблуню, що її обчищала дівчина. Сів і відпочиває. Дивиться: такі гарні яблука. Ех би вирвати хоть одно та з’їсти! А яблунька йому говори:

— Рви та їж, це твоя дружина мене обчистила, і я стала так гарно родити.

Хлопець здивувався. Що таке? Яка дружина? Встав і пішов далі.

Ішов він та й ішов — і далеко зайшов. І так захотів пити, що в роті сухо стало. Подивився в лівий бік, а там — керничка. Підходи, дивиться: така вода чиста. Побачив він коло кернички туфельок. Що це? Звідки він тут узявся?

— Це йшла твоя дружина і мене загубила, — сказав туфельок. — Від мене в неї пара є, вона зберегла.

— А як же найти цю пару до тебе? — каже хлопець. А туфельок відповідає:

— Хто взує мене легенько і якраз я до ноги буду, ото і є твоя дружина.

— Я ще такого не чув.

Та й пішов хлопець далі. І туфельок забрав з собою.

Іде далі. Іде та йде. Аж натомився. Та й їсти схотів дуже. Став і думає: «Що мені далі робити? Піду ще трохи». Іде він далі та й так хоче їсти. Побачив хатку. «Ану піду я в ту хатку. Може, хоть там щось поїм». Зайшов він туди, а там стіл, а на столі хліб і два пироги. Хліб йому каже:

— Їден пиріг їж, а їден віднеси дружині.

— Якій дружині? Я нежонатий. А хліб йому каже:

— Хто вільно взує цей туфельок, що ти несеш, ото й є твоя дружина. І оддаш їй цей пиріг. Вертайся додому.

Хлопець послухав і вернувся. Приходи додому й говори:

— Батьку, отаке я знаходив. Яблуня мені говорила, керничка говорила і хліб говорив. І сказали, щоб я знайшов ту дівчину, яка згубила цей туфельок. Ото й буде моя дружина.

Бере батько свого сина, бере той туфельок, бере з собою двох слуг і їдуть по селах, міряють на дівчат туфельок, ідуть до кожної хати і міряють на всіх дівчат. То нога велика, то мала, то крива. Уже багато сіл переїхали, а хазяйки туфелька не находя. Пан дивується: з кого то має бути такий туфельок? Син каже:

— Батьку, ви не дивуйтеся, ще сіл є багато. Проїдем і найдем. А мачуха так сторошує свою дочку, так сторошує!

— Ти, дочко, дивися, будь гарна. Чула, глядять ножку на туфельок? А ти, лінива, сиди на печі і не злазь відти. А то я тобі дам!

От уже добираються пан з сином до цего села. Мачуха ще сильніше береться до свої дочки.

— Давай, давай, давай! Підкрасися. А ти, лінива, не злазь з печі, бо я тобі дам.

От уже пан переміряв майже все село. Вже осталося три хати. А мачуха:

— До дзеркала, дочко! Скоро, скоро, а то вони вже в сусіди. Підкрасися файно!

А в дідової дочки той туфельок у пазусі. Сидить вона з ним і не злази з печі.

Заїжджають пан з сином на подвір’я.

— Добрий день, бабусю! Є у вас які дочки?

— О, є їдна.

— Ану дайте її сюди.

— Ідіть, пане, до хати.

Панський син бере туфельок і міряє на ногу бабиної дочки. Нога не залазить у туфельок. А дівка кричить:

— Станьте, пане, о-йо-йой, станьте! Пан каже:

— Підожди, може, вона і взує. А баба:

— Зараз взує, зараз взує, ну дайте сокиру. Ану обрубати ці ножки трохи!

Пан і засміявся. А дідова дочка у той час заплакала на печі. Пан спитав:

— А хто там у вас на печі? Може, й ще яка дівчина є?

— Е, то така-сяка лінива. Та не годиться.

— Нічого, нічого, нам треба поміряти. Давайте її з печі сюди.

— Ану злазь, ніклея. Така невмита!

Дівчина злізла з печі. Панови й синови його ніби дзеркало в очі засвітило. Дівчина взула той туфельок, що в неї був. Пан подав другого туфелька — точно прийшовся до ноги! Хлопець витяг пиріг і подав їй. І пиріг каже:

— Оце твоя дружина.

Забирають її зразу в карету і везуть до пана. Пан лиш виїхав з подвір’я, а баба як почала бити свою дочку! Чого в неї такі незграбні ноги?!

— Отож у тебе й ноги! Як у корови. Та ніклея взула й поїхала до пана, а ти лишилася.

Роби пан весілля. І стала дідова дочка дружиною його сина. Гарне було в них весілля. Тілко музики не було великої. Лиш їдна сопілочка грала.

Дідова дочка і бабина дочка

Українська народна казка Буковини

Жили дід і баба. Дід мав собі дочку, а баба собі. Дідова дочка була гарна і роботяща, а бабина погана й ледача. Баба каже дідові:

— Відвези свою дочку в ліс, бо вона ледача.

І дід повіз, бо слухав у всьому бабу. Приїхав у ліс, дивиться, хатинка стоїть. Завіз дочку в ту хатинку, наносив дров, напалив. Дівчина заснула, а дід утік додому.

Встала дівчина вранці, а тата нема. Біжить вона лісом і надибає шопку. Та шопка була повалена. І говорить до дівчини шопка:

— Вимасти мене, я стану тобі у великій пригоді. Дівчина закотила рукави і мастить. Вимастила файно і біжить далі. І надибає пічку. Пічка говорить:

— Вимасти мене, дівчино, я стану тобі у великій пригоді.

Дівчина закотила рукави, вимастила і біжить далі, ї надибає яблуньку. Яблунька говорить:

— Збери з мене осельницю, і я стану тобі у великій пригоді.

Зібрала дівчина з яблуньки осельницю і біжить далі. І надибає засмічену керничку. Керничка говорить:

— Дівчино, вичисти мене, стану тобі у великій пригоді. Вичистила дівчина керничку і біжить далі. Дивиться, іде замазана сучка і каже:

— Дівчино, помий мене, стану тобі у великій пригоді. Помила вона сучку, біжить далі і прибігла на те саме місце, де була. Та й надибає вона знову шопку. А в тій шопці стоять коні, впряжені у візок, а на візку лежить все, що треба дівчині до віддавання: килим, шафа, ліжко і все вбрання. Сіла вона на візок з добром і їде. І надибає пічку. А в пічці такі великі хліби! І каже пічка:

— Дівчино, забери цей хліб собі.

Вона забрала хліб і їде далі. І надибає яблуньку. А яблунька говорить їй:

— Збери з мене яблука і забери собі.

І вона зірвала великі файні яблука і поклала їх на візок. Іде далі і надибає керничку. А керничка говорить їй:

— Дівчино, напийся води.

Напилася дівчина з кернички і їде далі. Їде, їде і надибає ту саму сучку. І сучка показала їй купку золота. Вона забрала те золото і їде додому.

Під’їжджає дівчина до батькової хати. А в хаті під лавкою сучка лежить і каже:

— Дідова дочка добро везе! Дідова дочка добро везе! А баба її штурх коцюбою.

— Мовчи!

Але чує баба, віз гуркотить. Глянула — в’їжджає на подвір’я візок з добром, а на ньому — дідова дочка. Як занесли все те добро до хати, баба каже дідові:

— Завези туди й мою дочку.

Дід узяв і повіз. Привіз до тої самої хатинки, наносив дров, напалив. Дівчина лягла і заснула, а дід поїхав додому.

Встала дівчина і біжить. Надибає шопку. А шопка їй говорить:

— Вимасти мене, дівчино, стану тобі у великій пригоді.

А дівчина каже:

— Мені мамка казала ручки не бруднити.

І побігла далі. Та й надибає пічку. Пічка була розвалена. Каже вона дівчині:

— Вимасти мене, стану тобі у великій пригоді.

— Мамка сказала мені ручки не бруднити.

І побігла далі. Надибає яблуньку. Яблунька каже:

— Збери з мене осельницю, стану тобі у великій пригоді.

— Мені мамка казала ручки не бруднити.

І побігла далі. Біжить і надибає керничку. Каже їй керничка:

— Дівчино, вичисти мене, стану тобі у великій пригоди

— Мені мамка казала, щоб я ручки не бруднила. І побігла далі. І надибає сучку. Сучка каже:

— Дівчино, помий мене, стану тобі у великій пригоді.

— Мені мамка говорила, щоб я ручки не бруднила. І побігла далі.

Оббігла вона кругом і прибігає знов до тої шопки. А в шопці стоять коні, запряжені у візок з добром. Лиш добігла дівчина до шопки, а шопка зачинилася і нічого нема. Побігла далі і надибає пічку. А в пічці такі файні хліби! Але закрилася пічка, для дівчини хліба нема. Побігла вона далі і надибає яблуньку. На ній такі яблука файні, а яблунька не дає. Побігла далі. Надибає керничку. Хотіла напитися, а керничка закрилася, не дає води. Побігла дівчина далі і надибає сучку. І золото є, а не дає їй сучка. І побігла дівчина далі. Бігла, бігла і додому не добігла. Почався мороз, вона впала і замерзла.

А дома сучка лежить під столом і каже:

— Бабина дочка замерзла, бабина дочка замерзла!

А баба її штурх коцюбою:

— Мовчи! — Та й каже дідові:

— Іди, діду, привези мою дочку, бо вона не може сама добро привезти.

Дід поїхав і привіз бабину дочку мертву.

Дідова дочка і бабина дочка

Українська народна казка Гуцульщини

Жили собі дід та баба. Мали по дівчині. Дідова була роботяща, добра, а бабина лінива й зла. Підуть вони на вечорниці, там хлопці, дівчата співають, граються, жартують. Дідова дочка лиш пильнує куделю, щоб багато напряла, а бабина пустує. Дідова напряде за вечір велике веретено, а бабина відніме у дідової веретено, прийде додому і каже, що то вона так багато напряла.

Одного разу баба дуже побила дідову дочку, що та ніби нічого не напряла, і дівчина пішла з дому. Йде вона та йде і біля дороги бачить яблуню. І заговорила яблуня:

— Дівчинко, обкопай мене, побіли, то будеш щаслива.

Дідова дочка послухалася і зробила все, як просила яблуня. Яблуня подякувала, і дівчина пішла далі. І побачила під вербою керницю, в яку нападало багато листя. Керниця обізвалася до неї:

— Вичисть мене, дівчинко, то будеш щаслива.

І вона вичистила керничку. А тоді напилась води, і так їй стало добре та весело, що й забула про своє горе, про свою тяжку сирітську долю. Іде вона далі і бачить, що хатка стоїть, така нужденна, оббита дощами та вітрами. Хатка попросила:

— Дівчинко обмасти мене, побіли, позамітай коло мене. Дівчина все зробила і зайшла до хатки. А там парубок сидить, такий гарний, як ружа. Сподобалася йому дівчина, і взяв він її собі за жінку.

Як довідалася про це бабина дочка, то й собі пішла тою дорогою, що дідова. Але коли яблуня попросила, щоб обкопала її, то вона не послухалася, а сердито сказала:

— Ніколи мені коло тебе ходити.

І пішла далі. Те саме сказала вона й керниці, й хатці. Але полив густий дощ. Бабина дочка забігла до хати. Там її вкусила гадюка, і вона померла.

Дідовій дочці справляли весілля, а бабиній — похорон.

Дідова дочка і бабина дочка

Українська народна казка Гуцульщини

Був дід і баба. Дід мав дочку і баба мала дочку. Бабина дочка була пуста, а дідова вгідна ^*. Баба дідову дочку не любила, відогнала дідову дочку від хати. — Іди собі геть. І йде дідова дочка. А куди йде? В світ за очі. Зайшла вона в ліс, дивиться, а там пічка стоїть, така облупана. Вона підійшла до неї, а пічка говорить людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай ^* мене. Я тобі в пригоді стану, хлібця собі набереш.

Дівчинка не лінувалася, махом обчистила, оббілила, файно все зробила й пішла. А пічка подякувала дівчинці. Іде, йде вона далі, а там яблунька, така брудна, така суха й колюча. Підходить вона до тої яблуньки, а яблунька говорить людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, собі яблучок набереш.

Дівчинка не лінувалася, обчистила її, обломала то все ломаччя, обчистила, і яблунька зробилася, як квіточка. Подякувала яблунька дівчинці, і дівчинка пішла далі. Іде, йде, надибає керничку. Керничка така засмічена, така обкидана ломаччям, водичка брудна. Дівчинка підійшла, а керничка людським голосом

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, водички нап’єшся.

Дівчинка не лінувалася, обчистила її файно, вичистила. Подякувала їй керничка, і пішла дівчинка далі. Іде, дивиться, світельце в лісі. А то вже зачало смеркатися. Дівчинка пішла на то світельце, а там хатка. Вона заходить у ту хатку, а там бабка і син. Вона просить:

— Прийміть мене на ніч.

А бабка питається:

— Відки ти йдеш і куди?

І розказала вона бабці, що з нею сталося. А бабка каже:

— А ти наймешся в мене? Дівчинка пристала на то і сказала:

— Добре.

Переночувала дівчинка, а вранці помогла бабці їсти зготовити, усе в хаті помогла. І каже їй бабка так:

— Як будеш у мене файно служити, я тобі дам файну платню. І розказала дівчинці, що треба робити.

— Щоб мені ліжка застелені були, у хаті заметено, пічка напалена, їда зготовлена і дитинка скупана.

— Добре, — сказала дівчинка.

— А ми з сином підемо.

А та баба була чарівна. Пішла вона з сином у ліс, а дівчинка файно позастелювала ліжка, позамітала в хаті, напалила пічку, нагріла тепленького, приготувала їду, скупала дитину. Як ті прийшли, все було зроблено. Бабка подивилася — все файно. І сказала бабка:

— Будеш у мене три роки служити. І дівчинка пристала на то.

І служила вона там. Другий день вони їй таку саму роботу дали й пішли. І дівчинка все файно зробила. Як бабка сказала, так вона й зробила. Прийшла бабка — все готове.

Третій день то саме було, і так пройшло три роки. Каже бабка:

— Час уже тебе виряджати додому.

Дивиться дівчинка, приїхали коні, файно в золото вбрані, файні сиві коні, запряжені в фіякір. Баба поклала на фіякір скриню. Дівчинка не дивилася, що в тій скрині було.

— Це, — каже, — ти в мене заслужила.

І подякувала їй бабка, і коні рушили й пішли. їдуть вони, їдуть і спека така. Дівчинка каже:

— Я би так водички напилася.

І якраз їдуть коло тої кернички. Стають коні, а керничка каже.

— Дівчинко-кісочко, пий водички. І набери собі на дорогу. Ти мене обчистила, ти мене обхаяла, я тобі в пригоді стала.

Дівчинка напилася водички, напоїла коні, набрала водички з собою і поїхала далі. І приїхає вона до яблуньки. А на ній яблучка такі файні. Каже дівчинка:

— Така спека. Я би лягла в холодочку трошки відпочити.

І коні стали. Дівчинка злізла з фіякра і пішла під яблуньку в холодочок. І посипалися з яблуньки яблука. І каже яблунька:

— Ти мене обхаяла, ти мене обчистила, і я тобі в пригоді стала. Бери з собою яблучок.

Дівчинка набрала з собою яблучок і поїхала далі. Їде і зголодніла. А то так запахло хлібцем і булочками. Дивиться дівчинка, — пічка. І каже пічка:

— Дівчинко-кісочко, хлібця набирай, булочок набирай. Ти мене обхаяла, ти мене обчистила, я тобі в пригоді стала.

Дівчинка набрала на фіякір хлібця, булочок і поїхала далі. Приїхала вона додому, а дідо вже не зустрічав її, бо дідо помер. Зосталася тілько баба, її мачуха. А песик побачив дівчинку та й гавкає:

— Гав-гав! Бабина дочка на печі сидить, нероба! А дідова їде, як паня!

А баба каже:

— Брешеш, собако! Моя дочка сидить у хаті, як паня! А з дідової дочки ворони кости рознесли!

Глипнула, а на подвір’я заїхають файні коні, в золото вбрані. Дідова дочка сидить на фіякрі і куфер на фіякрі. Баба вийшла, втішилася тим і прийняла дідову дочку. Занесли до хати добро, що вона заробила. А коні з фіякром вернулися в ліс.

Трапився файний хлопець, дідова дочка віддалася і живе собі щасливо. А баба каже свої дочці:

— Знаєш, донечко, іди й ти. І ти добра заробиш і будеш так жити.

Розпиталися в дідової дочки, куди вона їхала, куди йшла. Дідова дочка все розказала їм, і відрядила баба свою дочку.

Іде бабина дочка в світ. Іде тою самою дорогою, що й дідова дочка. Дивиться, стоїть пічка, така нефайна, облупана. І каже пічка людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, хлібця набереш.

— Я не маю коли.

І пішла далі. Іде, а там яблунька. І каже яблунька людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, яблучок собі набереш.

— Я не маю коли, я поспішаю.

І пішла далі. Іде, дивиться, керничка стоїть. І людським голосом говорить:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, водички нап’єшся.

— Я не маю коли, я поспішаю.

І пішла далі. Пішла і трапила якраз на то світельце, на ту хатку. Входить туди — сидять баба й син. Вона каже до них:

— Я прийшла, би ви мене приймили на ніч. Вони видивилися на неї і запиталися:

— Відки ти йдеш і куди?

А вона каже:

— Я йду наймитися. Сестра моя прийшла з багатством, і я хочу багатства такого.

А бабка каже.

— Вона в мене наймилася. Та й ти наймешся в мене.

— Добре.

Пристала на то дівчина і сидить. Баба зварила їсти, а вона собі сиділа і нічого бабі не помагала. Баба нагодувала її. Лягли спати. А рано встали, і каже баба так:

— Ми з сином ідемо, а ти все тут роби. Щоб ліжка застелені були, у хаті заметено, в пічці напалено. Щоб було їду зварено, вода нагріта і дитина покупана.

— Добре.

Пішли вони. А дівчинка каже:

— Та що, я буду робити? Трудитися?

Лягла на ліжко і лежить. Приходить баба з сином — все стоїть, як стояло. Як лишили, так і стоїть. Нічого не роблено. Вони до дитини — і не мита, і не доглянута.

На другий день то саме. Каже їй зранку баба:

— Мають бути ліжка застелені, в хаті заметено, в пічці напалено, водичка нагріта, дитина скупана і їда зварена.

— Добре.

Та й так само було, як першого дня. Каже дівчина:

— Що, я буду трудитися, буду мордуватися?

Та лягла на ліжко й лежить. Приходить баба з сином — все стоїть. Як лишила, так стоїть, нічого не роблено. І каже баба так:

— Ще три роки нема, але ми тебе відряджаємо. Нам такої не треба.

Вони ще подивилися до дитини, а дитина попарена, бо вона дуже гарячою водою її хотіла мити. Баба свиснула, і прилетіли файні коні, всі в золоті. Бабина дівчина втішилася. Поклали на фіякір скриню і дівчину відрядили.

Їде вона і так хоче води, така спрагнота́. Повертає до кернички. Думає собі: «Нап’юся води, хоч тої брудної». Вона хотіла пити, а відти бухнула вода, облила її. І віднесло її геть, не дало напитися.

Їде вона далі, а на яблуньці такі файні червоненькі яблучка. «Та хоч яблучко урву та з’їм». А яблунька зачала гіллями й гачками її бити, не дала їй яблучок. Пірвала її, обшкалювала ^* її. І їде вона далі, нещасна така, обшкальована, пірвана.

Приїхала до пічки, запах їй хлібець. А вона собі думає: «Хоч хліба з’їм». Вона до пічки, а пічка вогнем фугнула на ню і не дала їй хлібця, не дала нічого. Їде вона далі і думає: «Хочу я подивитися, хочу видіти, що там мені дали. Яку мені плату дали?» Коні стали, вона відкриває скриню, а відти до неї посунулися змії і порвали її геть, на шматочки. А коні пішли далі. Ідуть коні з фіякром, а песик коло хати гавкає:

— Гав!-гав! Дідова дочка ґаздує, як паня, а з бабиної ворони кости рознесли!

А баба каже:

— Брешеш, собако! Моя дочка їде...

Глип, а коні з фіякром наперед хати, на подвір’ї. Баба втішилася. Подивилася, а дочки нема. Дочки не видко, лиш коні й скриня. Баба собі думає: «Що там у скрині?» Відкриває скриню, а відти змії. То все посунулося до баби і бабу рознесло на шматки. Коні вернулися, фіякір поїхав назад.

Дідова дочка і бабина дочка

Українська народна казка Покуття

Були дід та й баба. Тай дід мав дівку, та й баба мала дівку. Вони зійшлися з дітьми. Бабина дівка була лінива, а дідова робітна. Каже дідови його дівка: — Дєдю, я піду десь у світ, хочу щось заробити, аби ми ліпше жили.

Дід дозволив, і пішла дівка. Іде вона, йде. І зайшла дорогою в ліс. Іде лісом, дивиться, а то яблунька росте. І каже їй яблунька:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене, прибери підо мною. Будеш іти назад, з’їш добрих яблучок.

Дівчинка вилізла на яблуньку, пообломлювала сухі крачки, почистила її. Позамітала під яблунькою і пішла лісом далі. Дивиться, стоїть сливочка. І то саме каже:

— Дівочко-кісочко, почисть мене, прибери підо мною. Будеш іти назад, з’їш добрих сливочок.

Дівчинка вилізла на сливочку, підчистила, сухі крачки обломила. Та зійшла надолину, поприбирала, позамітала під сливочкою і пішла далі. Іде, дивиться, а то грушечка стоїть. І каже до неї:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене. Будеш іти назад, з’їш добрих грушечок.

Дівчинка вилізла на грушку, обчистила, крачки обломила сухі. Та й злізла з грушки, позамітала, поприбирала ті крачки і пішла далі. Іде вона, йде лісом, дивиться, а то керничка. І так само каже:

— Дівочко-кісочко, вичисти мене. Будеш іти назад, нап’єшся доброї водички.

Дівчинка закотила рукави і зачала чистити ту керничку. Вичистила, намул повибирала, позамітала коло кернички, зробила порядок і пішла далі.

Іде вона далі, йде, дивиться, а то хата в лісі. Зайшла вона до тої хати, дивиться, в хаті так неприбрано, така кириня, порозкидано все. І каже в хаті до дівочки пічка:

— Дівочко-кісочко, прибери мене, вимасти мене. Будеш іти назад, з’їш доброго хліба.

Вона ся розібрала, влізла в піч, вимастила, файно позамітала, зробила чисто. І пішла далі. Іде вона, йде, а то в лісі млин. Зайшла вона в млин та й дивиться, а там чорти (у нас кажуть «турки», бо то в хаті діти малі, та й боялися люди казати «чорти»). Побачили її чорти та й кличуть данцювати:

— Тур, дівко, в данець! А вона каже:

— Пішла бих, та не маю черевиків. Принесли їй черевики та й знову кажуть:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю капців. Принесли їй капці та й знов:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю сандалів. Принесли їй сандали. І знов:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, — каже, — та не маю сорочки. Принесли сорочку.

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю кожуха. Принесли кожух і знов:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю киптарика. Принесли киптарик та й знов:

— Тур, дівко, в данець. А вона каже:

— Пішла бих, та не маю платини. Принесли їй платину і знов кажуть:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю цяток на грудях.

Принесли цятки. І ще казала вона їм за пояса, за сорочку святошну, за горботку. А кугут в дванадцятій годині ночі запіяв, і вони повтікали. А вона забрала то все вбрання, пов’язала собі, взяла на плечі й пішла.

Іде вона, йде, доходить до тої хати, де вона порядок робила. Зайшла в хату, дивиться, а в печі хліб такий файний, спечений. І білий дуже. Вона втішилася — і до хліба, бо голодна була. Зачала той хліб вибирати і вивертати з тас. І складала той хліб на лавочці. А той, що був у глибині печі, почав самий підсуватися наперед, щоб їй було ближче тягнути. Поклала вона хліб на лавицю, тоді найшла баняк, миску, лижку й крупи. Налила води і варить кашу. Зварила, попоїла. А мишка біжить попід лавку та й каже:

— Дівочко-кісочко, дай мені кашки.

Вона взяла каші, продула, би мишка не попеклася, і дала їй під лавицю. А мишка каже:

— Подивися мені в праве вушко. Щось витягнеш відти. Подивилася вона мишці в праве вушко і побачила через вушко аж надвір. А там стоять пара коней і бричка нова. Вона втішилася, повиносила хліб, склала на бричку. І ту одежу, що «турки» їй дали, склала на бричку. І сіла на бричку й поїхала.

Їде вона, їде, дивиться, а то керничка, та, що вона чистила. І вона схотіла напитися, зійшла з брички і напилася води. Та сіла на бричку і поїхала далі. Їде, дивиться, а то грушечка, та, що вона її чистила. Зійшла з брички, підійшла, а грушечка така сивна. І вона зірвала ті грушки, поклала собі на бричку і поїхала далі. Їде, дивиться, а то сливочка, та, що вона її чистила. Вона зійшла з брички, а сливочка така сивна. Вона зірвала ті сливочки, поклала собі на бричку і поїхала далі. Їде, їде, дивиться, а то яблунька, та, що вона її чистила. І також така сивна. Вона зірвала ті яблучка, поклала собі в бричку і поїхала далі.

І виїхала вона з лісу на поле і доїхала додому. І кричить:

— Втворіть, дєдю, ворота!

Дєдя побіг втворив їй ворота, і вона заїхала в двір. Дєдя дивиться, а то всяке добро на бричці є: і хліб, і садовина, і вбрання всяке. І почали все заносити з брички до хати. А баба це увиділа і зачала зі своєю дівкою сваритися:

— Видиш, яка то робітна дівка? Всякого добра навезла. А ти лінива та й нічого не маєш. Іди в світ і, може, й ти знайдеш щось, як оця дідова знайшла.

Вирядила дівку, і пішла дівка шукати. Іде вона, йде, а то ліс. Пішла через ліс. Дивиться, а в лісі яблунька. Каже яблунька:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене. Будеш іти назад, з’їш добрих яблучок.

Каже дівка:

— Не мала би я роботи та лізла би обдряпуватися.

І пішла далі. Йде, йде, дивиться, а там сливочка. Сливочка каже:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене. Будеш іти назад, з’їш добрих сливочок.

А дівчина каже:

— Е, не мала би я роботи! Лізла би на сливку та руки, ноги обдирала. Йде далі, йде, дивиться, а там грушка. Грушка каже:

— Дівочко-кісочко, підчисть мене. Будеш іти відти, з’їш добрих грушечок.

— Е, не мала би я роботи! Аби я лізла та собі ноги обдирала? Та кололася на грушці?

Та й пішла далі. Іде, дивиться, а то керничка. Каже керничка:

— Дівочко-кісочко, вичисть мене. Будеш іти відти, нап’єшся доброї водички.

Каже дівка:

— Не мала би я роботи! Би я руки пхала у воду та в грузь талапалася. Іде вона, йде, дивиться, а там хата. Зайшла вона в хату, дивиться, а то така кириня, таке все порозкидуване, так нечисто. Каже пічка:

— Дівочко-кісочко, вичисти мене, вимасти. Прибери мене. Будеш іти назад, з’їш доброго хліба.

Каже дівка:

— Е, не мала би я роботи! Би я глину місила. Та лізла в піч, та мастила.

Пішла далі. Йде, йде, дивиться, а там млин. Зайшла вона в млин, дивиться, а там чорти гуляють. Ті чорти її вздріли та й кажуть:

— Тур, дівко, в данець! Каже вона:

— Пішла бих, та не маю черевиків. Принесли їй черевики і знов:

— Тур, дівко, в данець! Каже вона:

— Пішла бих, та не маю запаски. Принесли запаску та й знов кажуть:

— Тур, дівко, в данець! Тоді вона каже:

— Пішла бих, та не маю платини. Принесли їй платину і знов кажуть:

— Тур, дівко, в данець!

А вона подумала: «Тепер вже я маю все вбрання». Та й пішла з ними в данець. Та й так гуляла, що пірвали на ній все вбрання і взуття, що їй давали. І тоді запіяв кугут, і вони повтікали. І вона лишилася сама в тім млині.

Іде вона назад, стомлена й пірвана. Іде та й заходить до тої хати. Заходи в хату, дивиться, а то в печі хліб, такий великий, файний. Вона до печі, хоче його витягнути, а весь хліб подався далеко назад. Вона крутиться, шукає, чим би дістати. І нема нічого, не може дістати. А вона така голодна, змучена. Дивиться, а там крупи лежать у торбинці. Вона найшла якийсь банячок, насипала води і варить кашу. Зварила і почала їсти. А по землі біжить мишка і каже:

— Дівочко-кісочко, дай мені кашки. Подивишся мені в ліве вушко і щось витягнеш відти.

А вона дала мишці гарячої каші, і мишка попеклася. Подивилася вона їй у ліве вухо, а то тачка стара стоїть надворі. Вона взяла ту тачку, і нема що в тачку класти. Хліб витягнути не може. Вийшла дівка і йде з тою тачкою, а тачка така стара, така поломана. Іде вона, дивиться, а то керничка. Вона зраділа, бо дуже трудна. Зраділа — і до кернички пити воду. А вода в керничці пішла далеко в глибину, і дівка не могла напитися. І пішла далі. Дивиться, а то сливочка. Вона поклала тачку та й до сливок. А краки в сливки попіднімалися догори, і вона не могла дістати і врвати. І пішла далі.

Іде вона, дивиться, а то грушечка. А на ній такі грушки сивні, такі великі і так низько на краках. Дівка поклала тачку і до грушки, хоче врвати грушок, а краки всі догори пішли, і вона не може дістати. Взяла свою тачку і поїхала далі. Дивиться, а то яблунька, така сивна і так низько яблучка висять. Вона до них, а краки з яблуками догори навернулися, і вона не змогла дістати.

І поїхала вона з лісу додому. Стала під воротами і кричить:

— Втворіть, мамо, ворота!

Баба виходи, ворота отворила, а дівка тачку тримає, стару, поломану.

Дивиться баба, а вона така пірвана, катрання з неї висить. Каже баба:

— Ех ти, дівко лінива! Ти привезла тачку стару? То дідова дівка і садовини, і хліба, і вбрання, а ти прийшла гола?

Дідова дочка і бабина дочка

Українська народна казка Поділля

Був собі дід. Жінка у нього померла. Лишився він сам з дочкою. Оженився другий раз. І взяв собі жінку, у якої уже була дочка. Так і зажили — в діда дочка і в баби дочка.

От баба дозволяє їм ходити на вечорниці — прясти. Дідова дочка пряде, а бабина байдики б’є, нічого не робить. Тітка Катерина, в якої були вечорниці, каже:

— Гапко, твоя дочка така ледача, що страхи Божий.

Баба з тих пір зненавиділа бабину дочку і стала просити діда, щоб завіз її в ліс.

— Нехай дурно нашого хліба не їсть.

Чоловік послухав і повів одного дня дочку в ліс. Знайшли там якусь хатку. Дід покинув тут дочку і наказав:

— Сиди тут, а я піду дров нарубаю.

Вийшов з хатки, прив’язав дерев’яну колодочку до вікна, а сам подався додому.

Сидить дочка, чекає на батька, а його все нема і нема. Вітер колодочкою стукає, а вона думає, що то батечко дрова рубає. Коли стемніло, щось постукало в двері і каже:

— Дівчино, відчини.

Вона й відчинила. І побачила перед собою кобилячу голову.

— Дівчино, пересади через поріг.

Вона пересадила.

— Дівчино, дай вечеряти!

Вона й вечеряти подала.

— Дівчино, постели!

Вона постелила.

— А тепер подивися на себе в дзеркало.

Глянула вона і побачила, що стала дуже гарною. А тим часом двері в хатку прочинилися і входить молодий хлопець. Побачив красуню і просить, щоб вона вийшла за нього заміж. Вона погодилася.

Після весілля поїхали молодята до батька з возом добра. Баба як побачила дідову дочку, то її аж злість взяла. І баба наказала дідові, щоб і її дочку повів у ліс. Дід погодився і зробив усе так само, як і минулого разу.

Коли ввечері з’явилася на порозі кобиляча голова і попросила перенести її через поріг, то у відповідь почула:

— Невелика пані, сама перелізеш.

Що б далі не просила її кобиляча голова, в усьому їй бабина дочка відмовляла.

— Дівчино, — каже наостанок голова-зазирни мені в ліве вухо, а тоді в праве.

Вона зазирнула і опинилася в густому лісі. А там вовк її вхопив і поніс не знати куди.

А в діда був песик. То ще він лежав на призьбі і дзяв-дзяв:

— Дідова дочка-красунечка живе, як вареник в маслі, а бабиної дочки вже й на світі нема.

Почула це баба, набила песика і наказала дідові, щоб пішов подивитися, де це її дочка. Дід пішов. Зайшов до знайомої хатки. А вона стоїть пустка-пусткою.

Отак у світі буває — щиросердечну людину доля винагороджує, а лиху — карає.