Кума Смерть

Українська народна казка Буковини

Був чоловік, та не мав дітей, Появилася на світ у його сім’ї дитина. Ходив він по селі і не міг найти кума, бо був дуже бідний. Всі знали, що він не має що дати їсти. Дитина лежить у хаті не хрещена, а мати через це не має права вийти з хати. І до керниці по воду не має права вийти. Посилає вона чоловіка:

— Шукай кумів.

Ходив він по селі, питав, питав, і ніхто не хотів іти. Іде він додому і здибає бабу. Питає баба:

— Куди ти ходив?

— Ходив шукати собі когось у куми і не найшов.

— Іди додому і кажи жінці, най пополоче і висуши пеленки. Я зараз буду в тебе.

Жінка пополокала пеленки, висушила їх і чекає. Приходи та бабка.

— Все готово?

— Готово.

— Давай дитину.

Замотує мати дитину в пеленки і дає кумі. Несе кума дитину до попа хрестити. Пішла й ухрестила. А чоловік з жінкою вдома балакають:

— Як прийде кума з церкви, що їй дати? У нас лиш трошки муки у хвостику мішка, і горівки зовсім нема.

Посилає жінка чоловіка до сусіди, і сусіда дала йому кілограм горівки.

— Ти маєш мені за це відробити, — каже.

Зварила жінка мамалиґу, кладе на стіл. А тут і кума з дитиною приходи з церкви. Сідають вони за стіл і починають обідати. Наливають собі по чарці, наливають по другій, по третій. Питає кума:

— Куме, ви знаєте, що я за їдна?

— Ви — кума.

— Я — кума, але я — Смерть. Та не бійтеся мене. Ви будете багаті. Я з вас зроблю першого дохторя. Підете до сусіди, в него слабий хлопчик. Як прийдете і побачите мене в ногах того хлопчика, то скажіть, най загріють що-небудь і дадуть йому, то він видужає. Та най скупають його, і все буде добре. Ми ще багато будем ходити по слабих. Але як ви побачите, що я сиджу в головах святого, то знайте, що він не буде жити. Зразу кажіть, най готують дошки на труно. А як я буду сидіти коло якого слабого, то лиш ви мене будете бачити, більш ніхто.

Пішов чоловік до сусіди, в якого був слабий хлопчик. Зайшов, подивився, а Смерть, його кума, в ногах хлопчика сидить. Він каже батькам:

— Загрійте купіль, обмийте його — і він встане.

Вони так і зробили, а хлопчик встав і пішов. «Дохтор» пішов собі додому, а ззаду за ним пішов вилікуваного хлопчика тато і поніс йому плату — муку, м’ясо, гроші.

— За що це ви мені принесли?

— За то, що вилікували мого хлопчика. Приймив чоловік плату.

Зачув він, що десь далі заслабла жінка. Його ніхто не кликав, він сам пішов туди. Зайшов — кума в ногах слабої. Каже чоловік:

— Дайте їй теплого і зробіть купіль, то вона виздоровіє.

Так і було, слаба встала. Той чоловік тоже добре заплатив йому. На третій день чує він, що заслаб їден чоловік. Іде наш «дохтор» і туди. Дивиться — Смерть в головах сидить.

— Шукайте дошки, бо помре, — сказав він і пішов, а слабий умер. Далі він уже сам не йшов до слабих, його вже кликали. І куди він не приходив, скрізь сиділа кума. Як сиділа в ногах, він «лікував» слабого, як у головах, — казав, що помре. Люди добре платили йому, і скоро він дуже розбагатів.

Аж заслабає у царя дочка. Сказали цареви, що є такий дохтор. Присилає він карету і дванадцять кінних козаків.

— Тут дохтор? Він каже:

— Я не дохтор.

— Але тут він жиє? Це ти? Нам сказали, щоб ми тебе живого привезли до царя.

Сідає він в карету і їде до царя. Привезли. Він як побачив, що така велика варта стоїть з оголеними шаблями, подумав: «Тут я пропав, бо тут моя кума не пройде. А без неї я нічого не вартий».

Кажуть цареви:

— Приїхав той дохтор.

— Підніміть шаблі, най він зайде.

Підоймили козаки шаблі, і він зайшов. Ввели його в палац до царя.

— Ви дохтор? — спитав цар.

— Я не дохтор. Мене обрали дохтором.

— Дочка в мене слаба. Три роки лікую і не можу вилікувати.

— Де вона лежить?

— У тій кімнаті.

— Покажіть мені її.

Відкрили. А там стіни такі світлі, що від них видко, як удень. На ліжку лежить слаба дівчина. Він подивився — кума в ногах! Він і каже цареви:

— Зробіть ванну, скупайте її і вона встане.

Скупали її, і вона встала. Убралася та й вийшла в сад гуляти. Цар питає:

— Чим тебе нагородити?

— Нічим, мені нічого не треба.

— Я даю тобі половину держави.

— Мені не треба, бо я неграмотний.

— То дам тобі карету золота.

— Ну, як дасте, то добре.

Насипали йому карету золота. Приказує цар тим козакам:

— Відвезіть його там, де взяли. І не дозволяйте, щоб він злазив у дорозі з карети, а то бандити пограбують його. Як завезете на місце, привезіть мені розписку, щоб я знав, що ви щасливо його довезли.

їдуть вони через ліс, а там — хатка маленька. Він каже:

— Станьте.

— Куди ти хочеш іти?

— До тої хатки.

— А як там бандити? І тебе вб’ють? Що ми тоді будем казати цареви?

— Пустіть, мене не вб’ють.

Заходи він до тої хатки, а козаки осталися надворі. Зайшов, а там — його кума. У хатці повно засвічених свічок. Їдна лиш загорілася, друга до половини згоріла, третя догорає зовсім.

— Чого ви, куме, сюди прийшли?

— Бо я розбагатів, о!

І показав, що розбагатів по саму шию.

— Не треба було вам, куме, сюди приходити.

— Я прийшов сюди, бо хочу все знати. Скажіть мені, чого ці свічки тут горять?

— Куме, я б хотіла, щоб ви про це не знали.

— Розкажіть мені, що значать свічки, котрі лиш засвітилися?

— Це на світ народилися нові люди.

— А ті, що до половини догоріли?

— Це люди половину віку прожили.

— А ті, що догорають?

— Тим людям вік кінчається.

— Тепер, кумо, покажіть мені, котра свічка моя.

— Я не хотіла, куме, казати, але як ви так хочете, то скажу. Ідіть додому і шукайте дошки — ваша свічка догорає.

Приїхав він додому, пішов до коваля і замовив колиску на пружині. Коваль зробив ту колиску, приносить, а він уже слабий.

— Забийте, — каже, — в стелю кілок і почепіть колиску на него. А мене покладіть у колиску.

Поклали хворого в колиску, він розплатився з ковалем, і той пішов.

Лежить слабий у колисці і бачить: іде Смерть, кума його. Заходи в хату та й просто до його голови. А колиска на пружині. Він торкнув ногою, колиска повернулася, і баба лишилася в ногах. Іде баба знову від ніг до голови, а він знов ногою торкнув. Але баба вхопилася за колиску, перебирає руками і підступає до голови. Він хотів ще раз повернути колиску, але вже не зміг. А Смерть йому:

— Куме, крути-не крути, а мусиш умерти.

Кума Смерть

Українська народна казка Буковини

У сім’ї одного бідного чоловіка народилася перша дитина. Ходив він по селі і не міг знайти кума, бо був дуже бідний. Усі знали, що він не має що дати їсти, і не хотіли йти до нього за кумів. Дитина лежить нехрещена, а мати через це не має права вийти з хати. Навіть до керниці за водою не має права вийти. Вона знов посилає чоловіка:

— Іди шукай кумів.

Він знову ходив по селі, питав, просив, і ніхто не хотів іти.

Вертається він додому і здибає якусь чужу бабу. Та баба питає:

— Куди ти ходив?

— Ходив шукати когось у куми. І не знайшов.

— Іди додому і скажи жінці, най пополоче і висушить пеленки. Я зараз буду в тебе.

Жінка пополокала пеленки, висушила їх і чекає. Приходить та баба.

— Все готове?

— Готове.

— Давай дитину.

Замотує мати дитину в пеленки і дає кумі. І понесла кума дитину до попа хрестити.

А чоловік з жінкою дома говорять: «Як прийде кума з церкви, що їй дати на обід? У нас лиш трошки муки в хвостику мішка». Посилає жінка чоловіка до сусіди, і сусіда дав кілограм кукурудзяної муки. «Ти маєш мені за це відробити», — каже.

Зварила хазяйка мамалиґу, а тут і кума з дитиною приходить. Сідають за стіл, починають обідати, і питає кума:

— Куме, ви знаєте, що я за одна?

— Ви — кума.

— Кума то кума, але я — Смерть. Та не бійтеся мене. Я вам допоможу, і ви будете багаті. Я зроблю з вас першого лікаря. Підете до сусіди, у нього хворий хлопчик. Як прийдете і побачите мене в ногах того хлопчика, то скажіть, най скупають його в теплій воді, і все буде добре. І ми ще багато будемо ходити по слабих. Як я буду сидіти в ногах слабого, то це значить, що він буде жити. Беріться його лікувати. А як побачите, що я сиджу в головах, то знайте, що він не буде жити, і зразу кажіть людям, най готують дошки на труну. І як я буду сидіти коло якого слабого, то лиш ви мене будете бачити, більш ніхто.

Пішов чоловік до сусіди, у якого був хворий хлопчик. Зайшов, подивився, а Смерть, його кума, в ногах слабого сидить. Він каже батькам хлопчика:

— Загрійте купіль, обмийте його, і він встане. Вони так і зробили, і хлопчик поправився.

«Лікар» пішов додому. А за ним іде вилікуваного хлопчика тато і несе плату — муку, м’ясо, гроші.

— За що це ви мені принесли?

— За те, що вилікували мого сина. І прийняв чоловік плату.

Зачув він, що десь далі хворіла жінка, його ніхто не кликав, він сам пішов туди. Дивиться, кума в ногах слабої. «Дайте їй теплого і зробіть купіль. І вона видужає». Так і було, слаба встала. Той чоловік теж добре заплатив йому.

На третій день чує він, що захворів один чоловік. Іде наш «лікар» і туди. Дивиться — Смерть у головах сидить.

— Шукайте дошки, бо помре, — сказав він і пішов. А слабий умер.

Далі він уже не ходив сам до слабих, його кликали. І куди він не приходив, скрізь сиділа кума. Як сиділа в ногах, він «лікував» слабого, як у головах — казав, що помре. Люди добре платили йому, і він дуже розбагатів.

І захворіла дочка в царя. Сказала цареві, що є такий лікар. Присилає цар карету і дванадцять козаків на конях.

— Тут живе лікар?

А він злякався та й каже:

— Я не лікар.

— Нам сказали, щоб ми тебе живого привезли до царя. Сідає він у карету і їде до царя. Привезли його. Як побачив він, що така велика варта стоїть з оголеними шаблями, то подумав: «Тут я пропав, бо тут моя кума не пройде. А без неї я нічого не вартий». Кажуть цареві:

— Приїхав той лікар.

— Підніміть шаблі, най він зайде.

Підоймили козаки шаблі, і він зайшов. І прийшов у палац до царя.

— Ви лікар?

— Я не лікар. Мене обрали лікарем.

— У мене хвора дочка. Три роки лікую і не можу вилікувати.

— Де вона лежить?

— У сусідній кімнаті, — каже цар.

Зайшов він у кімнату, а там стіни такі світлі, що від них видно, як удень. Хвора лежить на ліжку. Він подивився — кума в ногах!

— Зробіть ванну з рум’янку, — каже він цареві, — скупайте хвору, і вона встане.

Скупали — і царівна одужала. Убралася вона і помаленьку вийшла в сад гуляти.

— Чим тебе нагородити? — питає цар «лікаря».

— Нічим, мені нічого не треба.

— Я дам тобі половину держави.

— Мені не треба, бо я неграмотний.

— Я дам тобі карету золота.

— Як дасте золото, те добре.

Насипали йому карету золота. Наказує цар тим козакам:

— Відвезіть його туди, де взяли. І не залишайте по дерезі карету, а то бандити пограбують його. Як відвезете, то візьміть розписку, щоб я знав, що ви довезли його щасливо.

Ідуть вони через ліс. А в тім лісі якась хата і в ній світиться. Він каже:

— Станьте.

— Куди ж ти хочеш іти? — питають козаки.

— До тої хати.

— А як там бандити? І тебе вб’ють? Що ми тоді будемо казати цареві?

— Пустіть, не вб’ють.

Заходить він до тої хати, а козаки зостались надворі. Зайшов, а там його кума. У хаті повно засвічених свічок. Одні лиш загорілися, другі до половини згоріли, треті догорають зовсім.

— Чого ви, куме, сюди прийшли? — питає Смерть.

— Бо я розбагатів, о!

І він показав, що розбагатів по саму шию.

— Не треба було вам, куме, сюди приходити.

— Я прийшов сюди, бо хочу все знати. Скажіть мені, чого ці свічки тут горять?

— Куме, я хотіла б, щоб ви про це не знали.

— Розкажіть мені, що значать свічки, котрі лиш засвітилися?

— Це на світ народилися нові люди.

— А ті, що до половини догоріли?

— Це люди половину віка прожили.

— А ті, що догоряють?

— Тим людям вік кінчається.

— Тепер, кумо, покажіть мені, котра свічка моя.

— Я б не хотіла казати, куме, але як ви так хочете, то скажу. Ідіть додому і шукайте дошки — ваша свічка догоряє.

Приїхав він додому. Та йде до коваля і замовляє колиску на пружині. Коваль зробив ту колиску, приносить, а він уже слабий.

— Забийте, — каже, — у стелю кілок і почепіть колиску на нього. А мене покладіть у колиску.

Поклали хворого в колиску, він розплатився з ковалем, і той пішов.

Лежить у колисці слабий і бачить, іде Смерть, кума його. Заходить у хату та й іде просто до його голови. А колиска на пружині. Він торкнув ногою, колиска повернулася, і баба лишилася в ногах. Іде баба від ніг до голови, а він знову ногою торкнув, колиска повернулася, і баба знов лишилася в ногах. Іде баба знову від ніг до голови, а він знов ногою торкнув, але баба вхопилася за колиску і перебирає руками, підступає до голови. Він хотів ще раз повернути колиску, але вже не зміг. А Смерть каже:

— Куме, крути — не крути, мусиш умерти.

Кума Смерть

Українська народна казка Гуцульщини

В одного чоловіка було дуже багато дітей. І народився при послідку ще один хлопець. Цей чоловік не хотів іти в село по куми, бо йому було встидно. Бо вже ціле село з ним закумалося. А жінка зачала з ним сваритися, бо нехрещену дитину не можна було в хаті тримати. Казали, що таку дитину дідько підмінює. Своє підкидає, а то нехрещене бере. То чоловік мусів іти шукати кумів, хоть би й не хотів.

Іде він і стрічає по дорозі одну паню. А паня питається, чого він так задумався. А він говорить їй:

— Я задумався, бо таке й таке в мене діло. Жінка зо мною сварить ся, щоб я йшов по куми. А я не маю до кого йти, бо в мене вже ціле село закумалося. У мене дітей, якби з міха хто насипав.

А паня стала просто одної хати та й говорить:

— Неправда. З цеї хати ще не був чоловік у тебе в кумах. Цей чоловік піде за кума, а я — за куму. Це в тебе така щаслива дитина вродилася, що за цеї дитини всі твої діти будуть панувати. І ти сам будеш панувати.

І охрестили того хлопця. А був він, той хлопець, родимим лікарем, коли він виріс, прийшла до него мати хрестинна і сказала:

— Ти будеш великим лікарем. Як де хто заслабне, ти іди лікувати. Як ти прийдеш до слабого, я буду тобі показуватися. Як буду я сидіти у слабого в ногах, то лікуй його, і він буде жити. А як я буду в головах, то ця людина має вмерти, і лікувати її ти не берися.

І зробився з него великий лікар. І дуже багато він цим заробляв. Про него й цар знав, і вся держава знала.

А в другій державі заслаб цар. І чув той цар про цего лікаря. Прислав він своїх людей до цего царя і зачав просити, щоб він йому відпустив лікаря, бо він дуже слабий і може вмерти.

І він приїхав до того царя. І пообіцяв йому той цар половину свого царства, щоби він його лиш вилікував. Лікар подивився, а паня стоїть у головах слабого. Він видів, що цар має вмирати. Усе викручував він постіль слабого царя, аби вона була в ногах, а вона все в головах. Він зачав просити:

— Мати хрестинна, зроби так, аби цей цар подужав. А вона його питає:

— Чому тобі, сину, так того хочеться? Він їй каже:

— Пообіцяв мені цар золото, срібло, половину цего царства, лиш би я його вилікував.

Мати хрестинна його питає:

— Чи ти знаєш, сину, що тобі цего треба?

— Та відки я знаю? — каже він.

— От, — каже, — якщо не знаєш, то підем зо мною на Велику долину. Там горять свічки. Кожної людини там горить свічка. Коли свічка догорає, то людина має вмирати.

Як пішов він з нею на Велику долину і вздрів ті свічки, то вже забув і за золото. Одні свічки ще великі, а другі вже малі, вже догорають. Він її просить:

— Мати хрестинна, покажи мою свічку. А вона каже:

— Тобі не буде страшно?

— Ні.

Вона йому показала — його свічка догорає. Забув він за багатство і за все, лиш просить її:

— Мати хрестинна, наточи мені ще хоч трохи. А вона каже:

— Нікому ще не наточувала й тобі не наточу.

І він помер. В народі говорять: «Крути, не крути, а треба вмерти». А та його хрестинна мати — то була Смерть.

Кума Смерть

Українська народна казка Гуцульщини

Один чоловік мав дванадцятеро дітей. А як народився тринадцятий хлопчик, то вже не міг він найти собі кумів, бо вже всіх сусідів брав у куми. Та й кума таки потім найшов, а куми — ні. Подумав він собі та й каже жінці:

— Я біжу в село. Десь таки куму найду. Добре, що кум є.

Іде він з хутора в село і стрічає паню. Вона по-панськи убрана, і він не знає, що то за женщина йде. А вона його імила за рукав і питає:

— Куди ти, чоловіче, біжиш? Каже він:

— У мене тринадцятий хлопець народився. Хочу його ухрестити. Ходжу куми шукаю.

А вона каже:

— А кума маєш?

— Маю.

— То, — каже, — я тобі піду за куму. А він так ся подивив і каже:

— Ми прості люди, а ви — паня.

А давно не було так, як тепер, що не пізнати, чи то пан, чи з села чоловік.

Та й та паня вертається. І його завернула додому. Той кум платочок мав білий, бо йшов хрестити. А вона не мала нічого. І сказала вона йому:

— Аби ти знав і аби цего сина свого вчив, що нема нікого мудрішого від Бога. А я прийду, як буде хлопець мати десять рік. Тоді я цему хлопцеви принесу крижмо.

І пішла вона собі.

Вже скоро має бути десять рік хлопцеви. Він так файно росте, такий розумний. А в десять рік приходить кума, приносить черевички, сподні, капелюх, сорочку — все геть вбрання. Так його вбрала, як має бути. По-панському його вбрала. І сказала хлопцеви цему та й старшині його:

— Щоби ви знали, що ви за цего хлопця забагатієте. А вони були дуже бідні.

— Він буде великим лікарем, — сказала кума, — але аби-сте його вчили, що нема нікого мудрішого від Бога.

Вбрала вона його і пішла. А коли хлопець мав сімнадцять рік, він став великим лікарем і так лікував людей, що аби навіть чоловік умирав, то приходить цей лікар, і той мертвий устає. І люди йому за це платили, він дуже забагатів.

Але в цісаря заслабла донька. І були лікарі з усіх держав, та ніхто не допоміг. А один лікар каже:

— У такім-то селі є хлопець, що з мертвого навертає на дужого. Цісар післав по того хлопця, і хлопець прийшов. Привезли його, би цісареву доньку лікував. А вона була дуже слаба. Хлопець подивився та й думає: «Отут я зароблю, тут я великий заробок буду мати, як цю дівчину вилікую».

Зачав він оздоровлювати ту дівчину, а йому привиджується біля її голови його нанашка, та, що вбрала його в десять рік.

Він говорить:

— Оберніть ліжко, щоб була голова туди, де були ноги. Обернули ліжко, і він думав, що вже нанашки видіти не буде. Подивився, а нанашка знов у головах є. Знов йому привиджується. Він сказав ще раз викрутити ліжко. Дивиться лікар, а нанашка знов стоїть у головах тої дівчини. І вже вечоріло, ніч зробилася. І тоді нанашка сказала:

— Філине, ти мене пізнаєш? А він каже:

— Нанашко, я би добре заробив тут. Тут би багато тисяч було, а ти мені перечиш.

А нанашка до него говорить:

— Філине, ходи сюди, надвір.

Вийшли вони обоє надвір, хлопець і нанашка, а вона йому показує на звізди.

— Ти, — каже, — видів звізди на небі? Ти видів, як звізда летить і гасне?

А він на те:

— Видів, нанашко.

— Як котра звізда летить і гасне, то одна людина має вмерти. А я тобі сказала, що нема нікого мудрішого від Бога.

Він опустив очі згори вдолину і подивився на землю, а тут зробилася каплиця зі свічками. Багато свічок горять. А він питає:

— Нанашко, що це є? А вона йому каже:

— Ці свічки засвічені не всі разом. Одна свічка лиш засвічена, другої половина згоріла, а третя вже догорає, вже нема нічого. Котра свічка лиш засвічена, то та людина лиш народилася. Котрої вже пів згоріло, то вже піввіка прожила та людина.

Хлопець питає:

— Нанашко, а ця свічка, що догорає, чия вона?

— Це свічка цісаревої дочки. Вона мусить умерти.

— А котра моя свічка?

— І твоя свічка догорає. Тоді хлопець каже їй:

— Нанашко, та бо цілі свічки ще є, таки непалені. Аби я взяв таку свічку і на свій огарочок поставив?

А вона йому сказала:

— Бери, філине, свічку цілу.

Узяв він ту свічку, зачав притулювати до свого огарочка та й тоді вмер. І він умер, і цісарева дочка вмерла. І цісар мусів хоронити обох.

І як умер хлопець, то так і тримав ту свічку в руках.

Так воно й тепер робиться — як умре людина, дають їй свічку в руку.

А та його нанашка — то була сама Смерть.