Про трьох братів

Українська народна казка Бойківщини

Були три браття-вівчарі. Пасли вони вівці. Два були мудрі, а один не був мудрий. Тоти два дружили і пасли вівці разом. А коли приходила черга на немудрого, то він пас один. Мудрі пасли і наганяли овець у кошару, а йому казали, щоб пас до тої пори, поки всі вівці не полягають. А вівці одна ляже, друга встане, та й він не міг дочекатись, поки ляжуть усі. Він тоді що зробив? Вирубав доброго колика і став бити вівці по ногах, і поламав їм ноги. А тоді прийшов до братів і каже:

— Ходіть вівці загнати.

Браття виходять, дивляться — вівці лежать. Що є? Придивилися, у овець ноги поламані. Тягають вони ті вівці. Тото два мудрі брали одну вівцю і оба тягли. А той немудрий, нерозвинутий, брав у одну руку одну, а в другу другу вівцю і тягав до кошари по дві.

Коли потягали тоти вівці, пішли додому. Дала їм мати вечерю, поставила на стіл галушки. Мудрі беруть по дві галушки в лижку, а той бере по одній. А тоді каже:

— А, то ви такі хитрі, що як вівці тягали, то-сьте брали по одній вівці оба разом і тягнули, а я тяг по дві сам. А як галушки їсти, то ви берете по дві в лижку, а я — по одній.

Стали вони на тім сваритися, а мати взяла коцюбу і стала їх бити. Вони втікали, і два мудріші вискочили наперед, а тому сказали:

— Запри двері!

А йому причулося: «Хапли двері». Він двері на плечі і біжить за ними до колиби, туди, де вони сторожували. Витягли тоти двері на дуба, та й два мудріших брати на тих дверях полягали спати. Заспали, а тому дурнішому не спалося.

А злодії, які ходили красти, накрали багато грошей і сіли під того дуба їх порахувати. А тоти сонні браття оберталися на дверях, і двері разом з ними впали на тих злодіїв і їх побили. І тоти два браття повбивалися.

А той не впав — тримався галузи і лишився на дубі. І всі гроші лишилися для нього, бо злодії пропали. Він і тепер живе на широку ногу, бо має гроші, які зосталися від тих злодіїв.

Про трьох братів

Українська народна казка Покуття

Був чоловік і мав три сини. Два були розумні, а оден — дурний. Заслаб той чоловік та й умер. А хлопці лишилися. Тата поховали і діляться маєтком, що він їм лишив. А лишив тато дві корові й теличку. Мудрі хлопці взяли собі по корові, а дурному дали теличку. Дурний узяв свою теличку та й пігнав у ліс пасти. Там трохи покрутився з нею. Ніби пасе її, а теличка щось не хоче пастися, брикається. Злапав він теличку на мотузок, прив’язав до старої дуплавої липи. Прив’язав та й пішов додому.

Приходить він додому, а тих два мудрих брати кажуть:

— А теличку де лишив?

— Та лишив її, — каже, — в лісі, би ся пасла.

— Та як «пасла»? Там її вовки з’їдять. Іди приведи теличку з лісу додому, бо з’їдять вовки, та й не буде.

Пішов дурний за теличкою в ліс. Приходить туди, де прив’язав, а там її нема, лиш мотузок — вовки з’їли теличку. Дурний мав добру палицю. Приступив він до тої липи, б’є її й каже:

— Ти з’їла мою теличку! Тепер мені заплати! Б’є її та й б’є і все то саме каже:

— Заплати мені за теличку, бо ти її з’їла!

Так він ковтав, ковтав, дивиться — з липи посипалися гроші: була та липа стара, порохнява, а всередині — дуплава, порожня. А в тім лісі були збуї та й де грабували, все носили в ту липу. І мали в тій липі великі скарби. А той дурний човкував, човкував палюгою, і зробилася діра, а з неї посипалося золото — і насипалася його велика купа. Каже дурний:

— Ну! Заплатила мені за теличку.

І не годен він тих грошей забрати, бо так багато. Іде він додому, той дурний, а розумні браття питаються його знов:

— Де теличка?

Сваряться з ним, що пішов, походив по лісі і прийшов без нічого. А він каже:

— Знаєте що, хлопці? Мою теличку з’їла липа. Але вона мені заплатила. Купа грошей під липою є. Беріть, хлопці, якоїсь фіри, поїдемо в ліс і заберемо гроші. Бо я не годен сам.

А вони ся з него сміють. Кажуть:

— Що ти, дурний, говориш?

І не вірять йому. А він знов каже:

— Ходіть, там є купа грошей. Липа заплатила.

Тоді вони позичили якоїсь там конини, воза та й поїхали всі три. Два розумних не знають, де гроші, а дурний знає. Набрали кільканадцять міхів тих грошей і повезли додому. Привезли їх, поносили міхи до хати. Та й будуть міряти всім трьом однако. Але не мають чим міряти, посилають вони цего дурного до ксьондза, аби позичив ґелетки. А ксьондз питає:

— Тобі нащо ґелетки? А дурний каже:

— Мені липа з’їла теличку і заплатила за неї гроші.

Ксьондз узяв та й дав йому ґелетки. Пішов дурний з ґелеткою додому. Ті два розумні дурному кажуть так:

— Ти йди на ворота. Як буде хтось іти, аби-с нам сказав, щоби ми сховали гроші.

Він їм: «Добре» — і пішов пантрувати на воротях, а ті два міряють гроші.

Ксьондз подумав та й іде до тих хлопців. Цікаво йому подивитися, які вони там гроші міряють. А дурний мав коло себе добру палюгу. Та як дав ксьондзови по голові, ксьондз упав і вмер — убив ксьондза дурний.

А попадя знала, куди ксьондз пішов, бо він їй сказав. А ті міряли й міряли гроші. А як поміряли, дурний увійшов до хати. А вони питають його:

— Не було нікого? А дурний каже:

— Якийсь ішов. Я як ввалив його, то він уже не жиє.

Ті два розумні виходять, дивляться — а він ксьондза убив.

— Йой, що ж ти зробив?! Ти ж убив ксьондза.

Видять, що буде біда, попадя подасть їх у суд. То вони ксьондза приховали, закопали його десь. А в гній закопали барана, аби дурний видів, що вони закопують щось і думав, що то ксьондза закопують.

Попадя чекає, чекає, вже ніч, а ксьондза нема. Тоді вона йде до тих братів і питається:

— Мій чоловік пішов до вас сночі і нема його. Де ви його поділи? Ті два кажуть, що не знають, а дурний каже, що вбив. Жінка пішла на жандармерію та й до суду. Ті прийшли та й питають дурного:

— Де діли ксьондза? А він каже:

— Я вбив, а вони закопали в гній.

Зачали розкидати гній, шукають ксьондза. Найшли барана з рогами. Та й кажуть жінці ксьондзовій:

— Дивіться, ми найшли якесь таке з рогами. А ваш чоловік був з рогами?

Вона їм:

— Та де? Мій чоловік не був з рогами, це не чоловік, а баран. Та й кажуть:

— Видите, що це не ксьондз. Це — баран. А мудрі брати кажуть:

— Що ви слухаєте дурного? Видите, що він дурний. Сварилися, сварилися і на тім скінчилося. І ксьондза не найшли,

і гроші від них не відобрали.

Про трьох братів

Українська народна казка Поділля

Жив на світі один чоловік. Мав він трьох синів: Михайла — наймолодшого, Данила — середнього та Івана найстаршого. Дуже любив батько свою справу — ковальство, але найбільше своїх синів.

Коли чоловік помер, то залишив в спадщину свою майстерню, віслюка та старого кота. От зійшлися сини і стали батькове добро ділити:

— Я, — сказав Іван, — як самий старший, візьму майстерню.

— А я, — сказав Данило, — хочу забрати віслюка.

А Михайлу нічого не залишалося, як взяти кота.

В цей час видав король наказ: майстер, який зробить йому найкращий меч, отримає чотири мішки золота.

От Іван і Данило порадившись розпочали роботу, а наймолодший брат скільки не просився до них, все вони одказували:

— А ти, Михайле, піди поки худобу нагодуй та води принеси.

Зажурився Михайло. Приходить якось додому, а йому кіт людським голосом:

— Чому ви такі сумні, хазяїне?

Хлопець спочатку здивувався, а потім каже:

— Як же мені не сумувати, коли мене брати з собою в майстерню не беруть, батькової справи не навчають? Як жити мені далі на світі, коли нічим на хліб заробляти буде?

— Не журіться, хазяїне, покладіть мені в праве вухо вербову гілочку і лягайте спочивати.

Так і зробив.

Вранці Михайло прокинувся і знайшов поруч з котом дивовижний меч, оздоблений золотом і сріблом.

От настав день, коли король об’їжджав з донькою своє королівство, вибираючи собі меч. Взявши до рук Михайлів меч, король запитав:

— Хто майстер, що виготовив цей диво-меч?

Михайло ніяково подивився на свого старого кота, а той потершись йому об ноги, підштовхнув його уперед та так, що Михайло зробив здоровенний крок уперед і, опинившись посеред площі йому нічого не залишалося як підійти до короля й королівни.

Брати Михайла, що стояли в юрбі майстрів і простого люду, аж роти пороззявляли, коли побачили брата поруч з королем.

— Дивовижний виріб! — сказав король, — ось твоє золото, як я й обіцяв. Саме твій меч припав мені до душі найбільше.

А Михайло у відповідь:

— Не треба мені золота, краще, якщо на те твоя ласка, віддай за мене свою доньку.

— За такого вправного майстра, — каже король, — не гріх і доньку заміж віддати.

Наступного дня зіграли гучне весілля, запросили і Михайлових братів, які щиро раділи за нього, а кіт муркаючи поважно ходив біля наречених. І жили вони довго і щасливо.