Чарівна сопілка

Українська народна казка Покуття

Були дід та й баба. Та й дід мав дочку, та й баба мала дочку. Обі дівчині ходили на вечорниці. І дідова пряла, робила, а бабина лиш з парубками гандриґалася. Ідуть вони додому, та й треба було їм переходити через шанець. Бабина скочила наперед, дідова дала їй потримати веретена, бо мала штрикати. А бабина взяла веретена, побігла додому й каже:

— Дивіться, мамко, кілько я напряла. А дідова лиш з парубками ся гандриґала.

Дідова дівчина плакала, що то неправда, але їй ніхто не повірив.

Другий вечір знов пішли на вечорниці, і знов дідова пряде, а бабина лиш ся гандриґає з парубками. Але дідової більше хлопці хотіли, як бабиної. Ідуть вони з вечорниць додому, а дідова вже не дає їй веретена. Тоді вона відобрала веретена, а її ножем зарізала і закопала.

Приходить бабина дочка додому, а дід питає:

— А де моя дочка?

— Не знаю, — каже. — Я пішла додому, а вона ще там з парубками стояла.

Так та дівчина й не прийшла додому. Але одного разу пасли хлопці вівці, дивляться, а то така файна калина виросла, ще такої файної калини не виділи. Хлопець собі з неї зробив сопілку. Він лиш до губів приклав, а сопілка заговорила:

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.

Тоді хлопець зачав ходити з тою сопілкою по хатах. Що це таке є, що сопілка так файно говорить? Ходили, грали і трафили на ту хату, де жив її тато. Зачав хлопець грати, а то каже:

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.

А дід думає: «Що це за сопілка, що так файно говорить?» Та й каже:

— Ану бери, бабо, ти заграй.

Баба притулила до губ, а то говорить:

Ой помалу-малу, матусенько, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила. Та й дали тої сопілки дідові. Дід притулив до губів, а сопілка заговорила:

Ой помалу-малу, татусеньку, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.

А дівка зі страху вилізла на піч. Дід каже:

— Ану дай їй на піч, най ще вона заграє. Дали їй сопілку, а сопілка заговорила:

Ой помалу-малу, душогубко, грай Та не врази мого серденька вкрай. Ти мене, сестрице, з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.

І тоді всі здогадалися, що бабина дочка дідову вбила. Дід заплакав і нагнав бабину дочку з хати. І пішла вона в світ, і десь пропала, і ніхто вже за неї не чув.