Адамик
Українська народна казка Закарпаття

Була на світі десь одна бездітна жона. Дуже вона журилася, що не має ані єдиної дитини. Ось одного ранку мете вона хижу, прийшло їй на думку, що вона дітей не має, і сама до себе таки каже:

— О Боже милий! Дай мені одну, хоч лиш сяку-таку дитинку. Днесь-завтра постарію, і не буде кому замість мене хижку замести.

І вона від того дня, від тої минути стала тяжкою.

Дійшов час, і вона уродила одного маленького, міціцького ^* хлопця. Понесли його до церкви, похрестили і дали йому ім’я Адамик.

Росте Адамик. Мати йому дуже радувалася, а як уже мав сім років, то справив собі із дерева пушку і шаблю та із тим кожний день ішов собі на вадаску ^*. Усе якогось звірка забив та приніс своїй матері.

Одного дня зібрався і пішов дуже глибоко в ліс. Ходить він, ходить, — ось прийшов до одного каштіля ^*. Став собі і почав думати, чи не зайти би усередину подивитися, як там є, хто у ньому пробуває.

Зайшов усередину і видить, що там дванадцять злодіїв грають у карти. Призвали і його до себе, почали картятися ^*. Адамик відразу виграв у них усі гроші, до одного крейцера. Уже не мали що злодії покласти на карти, то заставили той каштіль (на карту) із дванадцятьма пивницями ^* (бо було там і дванадцять пивниць злодійських). Зараз і те Адамик укартяв од них.

Уже злодії не мали іншого, лиш хіба свої голови покласти. Заложили і голови на карти, але Адамик і те виграв у них. Вони тому положили своє життя, бо думали собі, що Адамика якось обіграють, бо дуже жалували за ґаздівством ^*. Та надармо. Адамик виграв і життя їхнє. Тоді вхопив Адамик у руку шаблю і кожному голову одтяв, а коли — одначе — дійшов до дванадцятого, то не стяв його, бо дуже став проситися, аби йому життя дарував. Каже:

— Подаруй мені, Адамику, життя, я у твоїх руках. Скорше запри мене у дванадцяту пивницю і нічого не дай мені цілу добу, лиш дарабчик ^* хліба і один літр води.

Адамик його пошкодував і не стяв, а замкнув його у ту дванадцяту пивницю.

Вернувся звідти до своєї матері, таки зараз і свою матір повів у той каштіль. Передав матері од одинадцяти пивниць ключі, лиш од дванадцятої ні, а сам ходить на вадаску: усе рано піде, а на вечір прийде.

Так ведеться якийсь час. Ось прийшло на гадку його матері подивитися, що може бути у тих пивницях. Зайшла помежи пивниці і кожну відімкнула, подивилася, що в ній є. Ось прийшла і до дванадцятої, але ту не годна була відімкнути, бо у неї не було ключа. Поковтала ^* у двері, а звідти загойкав ^* той злодій: “Хто там?”.

Вона каже:

— Я, Адамикова мати.

— Ну, коли ти Адамикова мати, то там межи тими одинадцятьма ключами є один ключ, котрий парується і на ці двері.

Вона стала кожний приміряти, і доти приміряла, доки один не придався.

Одомкнула двері, видить, що там є один злодій. Він їй полюбився, та й вона йому, так, що вона пристала була свого сина загубити. І каже злодієві:

— Ти любий мій! Ми двоє не годні оттак любитися, якось би його загубити.

— Ну, коли лиш те хибує, то, як прийде додому твій син, учинися, що ти хвора. Він буде у тебе звідуватися ^*, що би ти їла. Ти на се скажи, ніби тобі приснилося, що доти не будеш здорова, доки не принесе тобі вовчого молока, аби напилася його. То лиш так можна буде його якось загубити.

На вечір прийшов Адамик із вадаски і видить, що його мати хвора. (Та вона не була хвора, лиш так прикинулася). Звідується у своєї матері:

— А що вам є, мамко моя? Що вам болить?

— Йой, синку, — каже йому мати, — дуже захворіла днесь. І приснилося мені, що доти не буду здорова, доки не принесеш мені вовчого молока, аби я напилася.

Вхопив пушку, шаблю і пішов шукати вовчицю. Іде, ось вийшла сперед нього вовчиця і каже йому:

— Адамику, Адамику! Не забий мене, на, дам тобі молока, бо знаю, що твоїй матері треба, вона голодна. Та, дасть бог, буде сита.

І дала йому молока та й до того єдне мале вовча і пищалку.

— На, — каже, — як запискаєш у сю пищалочку, то хоч би де був сей мій син, учує і прийде до тебе.

Із тим зібрався він і йде додому, та й молодий вовк із ним ішов.

Прийшов додому, а його мати вибігла перед нього і каже:

— Йой, синку! Я уже здорова, нічого мені не хибує.

— Ну, коли не хибує, то добре!

На другий день знову пішов на вадаску. А його мати із злодієм досудили, що знову захворіє та пожене його за медведячим молоком. Думали собі, що медвідь його загубить, якщо вовк ні.

Прийшов Адамик додому із вадаски, а його мати, як його увиділа, що іде, лягла у постіль і дуже хворою учинилася.

— Ну, синку! — каже. — Я знову захворіла, і снилося мені, що доти не буду здорова, доки мені од медведиці молока не принесеш.

Зібрався і пішов. Іде та видить, що одна медведиця двоє молодих плекає. Підняв пушку, а медведиця на нього загойкала:

— Адамику, Адамику! Не забий мене; знаю, про що ходиш: твоя мати голодна, але буде вона сита. Ходи-но, дам тобі молока і сього молодого свого сина та й сю пищалочку, що коли в неї запискаєш, то хоч де тебе почує мій син.

Дала йому молока і молоде медвежа. І з тим іде додому. А його мати зрадилася із злодієм, що коли медвідь його не загубить, то най іде до лева молока принести, то лев його набизувно загубить.

Прийшов Адамик додому, а мати йому каже:

— Синку, синку, не те молоко б я пила, а од лева.

Пішов знову лева шукати. Іде та видить, що під одним корчем левиця плекає двоє молодих. Підняв пушку і хоче забити, та левиця йому каже:

— Не забий мене, Адамику! Знаю, що ти хочеш. Ходи-но, дам тобі молока. Твоя мати голодна, та буде вона сита.

Дала йому молока; молоде левеня і пищалочку і вона йому дала.

Прийшов додому, а його мати (знову злодій сказав, що, коли принесе молока, то най його зажене у чортівський млин по муку, бо інакше не буде здорова), його мати каже:

— Гей, синку! Доки ти за молоком ходив, мені приснилося, що десь є якийсь чортівський млин; то коли ти із того млина мені муки не принесеш, то я не виздоровію.

Пішов Адамик у чортівський млин по муку. Прийшов туди, саме дванадцять годин було, бо усі сії двері лиш у дванадцять годин отворялися. Наскоро набрав муки і саме встиг вийти, коли се усі дванадцять дверей заперлися. А коли муку брав, то тоді чорти полуденкували.

Приніс матері муку, а мати йому каже:

— Синку, я не годна лиш тим виздоровіти, бо коли ти туди ходив, мені приснилося, що із сеї муки маю богач ^* спекти, а із божим поросям з’їсти, бо інакше не виздоровію. (І се злодій нарадив матері).

Пішов він божу свиню шукати, аби якось у неї порося вкрасти чи випросити. Та й звірки із ним пішли.

Іде та й іде, сам не знає, куди; ось чує, хтось на нього гойкає:

— Адамику, Адамику, не йди так скоро, ходи, спочинь собі мало. Чого твоя мати голодна, того буде вона сита.

Став він позирати та увидів одну хижку, прийшов туди, зайшов до неї, а в тій хижі П’ятниця пробувала. Перепочив мало, а коли хотів іти геть, П’ятниця йому каже:

— Звірки твої най тут зостануться, а ти сядь на сього коника. Сей кінь — татош ^*, і як йому накажеш, то так і буде йти. Завтра на саме полудне прийдеш до божої свині. Вона буде поросята плекати та й трохи засне. Ти тоді, як прийдеш, схопи порося за писок, аби не годне квічати, бо коли заквічить, свиня учує, то тобі кінець. Та так його хватай, аби твоя лиш одна нога на землі була, а друга таки в стремені, бо вона зразу увидить, що поросяти нема, та за тобою буде бігти, тебе доганяти. А як будеш у той бік іти, прийдеш до води, то там буде одна потопленичка перевозити. Вона буде тобі казати, щоб ти позвідував, доки она там буде перевозити. Ти пообіцяй, що позвідуєш. Як будеш звідти іти із поросям, то аби їй не казав, доки тебе не перевезе, а як тебе перевезе, ти їй кажи, що доти, доки одне животне не затопить.

Зібрався, сів на татоша і пішов. Прийшов на зорі до тієї води, а там звідується від нього потопленичка, куди йде. Він їй оповів, куди.

— Ну, — каже йому, — розвідайся там, доки я буду тут перевозити.

— Добре, добре, розвідаю, — каже Адамик. Іде. Ось в саме полудня, в дванадцять годин, прийшов у той керт ^*, де божа свиня поросята плекала. Подивився і видить, що плекає та й спить. Він тоді вхопив порося за писок, а одна нога його таки у стремені була, і як вхопив — та на татоша і тікати. Але свиня пробудилася і видить, що украдено одне порося, та за ним. Біжить, біжить, доганяє, та не годна була догнати.

Коли прийшов Адамик до тієї води, звідується потопленичка, чи не забув спитати, доки вона буде там перевозити.

— Ні, ні, — каже Адамик, — лиш мене перевези.

Перевезла.

— Ну, — каже, — тепер кажи.

— Чекай-но, най он туди трохи далі одійду.

Як одійшов геть далеко, то загойкав на неї:

— Доти будеш перевозити, доки одне животне не затопиш!

На те саме надійшла божа свиня, і та її там затопила.

Прийшов він до П’ятниці. П’ятниця дала йому їсти, а боже поросятко узяла од нього та дала йому одно наське, точно таке, як те було, так що він сам не годен був упізнати.

Попоїв добре, і з тим зібрався та додому. І звірина за ним пішла.

Прийшов додому, а мати його таки у постелі лежить і крекче.

Не встиг переступити поріг, а мати стала йому казати:

— Йой, синку, тепер мені приснилося, що я доти не буду здорова, доки не буду їсти божого винця.

І се злодій їй нарадив.

Що робити? Не одпочив дома ані минути, пішов знову до П’ятниці. Прийшов туди, а П’ятниця йому каже:

— Адамику, сядь, трохи одпочинь, погостімся. Чого твоя мати голодна, того буде вона сита. Будеш іти — знову тобі дам татошика — прийдеш до двох огняних гір, махни цим кестеменом ^* (ширинкою), то вони стануть битися. Як будеш помежи ними йти, будуть тебе звідуватися, куди йдеш. Ти їм скажеш. Тоді будуть тобі казати, аби ти не забув розвідати, доки вони будуть битися. Таки якраз тоді прийдеш до однієї винниці, там буде дванадцять баб із залізними лопатами вартувати се вино. Та ти в самі дванадцять годин прийдеш, в полудне, а вони будуть спати. Ти також одну ногу у стремені аби держав, та так вирви один грозен ^*. Баби увидять, що одного грозена не достає, та будуть тебе доганяти. Ти добре утікай, аби тебе не здогонили, бо коли тебе здогонять, то там тобі кінець буде. Як прийдеш знову до тих двох огняних гір, махни кестеменом, то вони стануть битися. Будеш помежи ними йти, будуть тебе питати, чи ти не забув розвідатися, доки вони будуть битися. Ти аби нічого не казав, доки не перейдеш, а коли пройдеш межи ними, тоді їм скажи, що доти битися будуть, доки когось не заб’ють. Баби на той час туди підійдуть, і їх розплещуть між собою. А ти, як будеш іти додому, аби до мене повернув.

Там ще трохи посидів, погостилися. Потім зібрався, сів на татоша і пішов. Прийшов до тих двох огняних гір, махнув кестеменом, — тим, що П’ятниця йому дала, — гори враз перестали битися. Іде між ними, звідуються у нього гори, куди йде. Він розповів, куди.

— Ну, аби не забув там розвідати, доки ми тут будемо битися.

Перейшов помежи ними красно. Необавки прийшов до тієї винниці, де було боже винце. Прийшов і видить, що дванадцять баб із залізними лопатами трохи вище на груночку ^* сплять. Саме полудне, дванадцять годин було, і вони все, в сякий час, на одну минуту засипляли.

Вирвав грозен — і на коня та тікати. Баби учули, що щось зашеметіло і увиділи, що одного грозена не стає, та за ним, — почали його доганяти.

Він прийшов до тих гір, махнув кестеменом, гори перестали битися.

— Ну, — кажуть, — чи не забув розвідатися, доки ми тут будемо битися?

— Ні, ні, — каже Адамик, — лиш хай нагадаю, бо забув.

Перейшов помежи ними, чує, що дванадцять баб гримить (біжить), та таки враз загойкав:

— Доти будете битися, доки когось не заб’єте.

Баби уже межи горами були, а гори тоді почали битися і дванадцять баб із залізними лопатами там розплескали.

Адамик прийшов до П’ятниці, П’ятниця знову його погостила, а те вино, той грозен, що він приніс, узяла від нього, а друге йому дала якраз таке, такий грозен, як і той був. Тоді Адамик відкланявся і пішов додому.

А вони — його мати із злодієм — дорадилися, що коли принесе вино, то аби його скупала. Коли його буде купати, то най йому зв’яже мизинець шовковою ниткою.

Прийшов додому, а його мати вибігла перед ним і каже:

— Йой, синку, ходиш світом через мене. Нема тобі ні ночі, ні дня. Ходи, най тебе трохи скупаю.

Пристав він, аби його скупала, а його звірина не була дома, пішла на вадаску. Сів собі у кадь, стала його купати. Коли його купала, каже йому:

— Синку, я хотіла б знати, чи ти досить міцний. Дай, най тобі зв’яжу мизинець жовтим дротиком: коли його розірвеш, то тоді досить міцний ти є.

Пристав на те. Зв’язала йому мизинець, а він потяг і розірвав.

— Ну, вижу, синку, що ти досить міцний. Дай, най зв’яжу тобі шовковою ниткою. Пристав і на те. Зв’язала йому, та уже це не годен був порвати. Його мати закашляла, і враз прибіг туди злодій, вхопив шаблю, хоче стяти. Адамик став дуже в нього проситися, але злодій і слухати не хотів.

— Ну, — каже Адамик, — то дай мені хоч лиш стільки свободи, аби у сі три пищалочки запискав. А як мене зотнеш, збери мене у один міх та викинь мене моїй звірині.

Позволив йому, аби пискав, та й пообіцяв, що дасть його звірині.

Тоді на дарабчики порубав його. Як його порубав, серце із нього вийняв та й спрятав, а дарабчики зав’язав у міх та викинув його звірині.

(А тоді, коли запискав у всі пищалочки, звірина прибігла, та він уже був стятий).

Звірина як увиділа, що її ґазда у міху порубаний, дуже стала плакати і понесла його, плачучи, до П’ятниці. П’ятниця як увиділа, сказала:

— Говорила я тобі, Адамику, що чого твоя мати голодна була, того вона сита тепер.

І погнала звірину на воду, аби вимила від крові, бо весь кривавий був. Узяла звірина, понесла на воду, зараз почав мити вовк. Та медвідь ударив вовка і каже:

— Чи так миють? От так треба мити.

Ну, вимили красно і принесли до хижі. П’ятниця склала його красно, але серця хибувало, серця у нього не було. Тоді П’ятниця зарізала божу свинку, вийняла серце і положила у нього замість його серця. Як красно склала, узяла боже винце і ним його помастила. Він зараз встав і каже:

— Йой, щось заспав.

— Ой, гірко ти заспав. Ану іди подивись, що твоя звірина робить там.

Вийшов він і видить, що його звірина миється од крові. Враз узнав усе. П’ятниці подякував за її фарадшаг ^* і пішов додому.

Прийшов туди, а його мати гоститься із злодієм. Вийняв шаблю і стяв йому голову, не дав йому й одного слова сказати. Матір повів у ту дванадцяту пивницю, поклав дванадцять кадей і каже їй:

— Тоді вас одпущу, коли сих дванадцять кадей сліз наплачете, так, аби із них ні сльоза не хибила.

Замкнув двері, а сам із звіриною пішов у світ. Іде, іде, ось приходить у один варош ^*. Сей весь варош був довкола обтягнений чорним поставом ^*. Зайшов до одної хижі близ вароша, а там одна стара баба сиділа. Поклонився і каже бабі:

— Бабко, що то, що сей варош весь чорним поставом обтягнений?

— Тут, синку, великий жаль, бо шаркань ^* воду заперла, а варош, коли хоче, аби воду пустила, то мусить одну дівку дати їй іззісти, тоді шаркань пустить трохи води. Тепер на царя прийшов шор ^*, та й він мусить свою найменшу дівку дати шаркані. Цар оповістив, що хто би його дівку од смерті сохранив, то дав би за нього, і півцарства свого дав би йому.

Він на те бабі нічого не сказав, лиш наказав їй, аби варила йому їсти, то їй заплатить. Каже йому баба на те:

— Коли б ви мені, паночку, сто золотих дали, аби я вам крихту чиру ^* зварила, то вам не зварю, бо води нема.

— Лиш ви ідіть та кажіть шаркані, — каже Адамик, — що один чоловік вас загнав ^*, ім’я йому Адамик, аби йому води дала.

Взяла баба відра та й пішла. Прийшла до колодязя, подуркала, а шаркань каже:

— Хто там, що хоче?

— Мене Адамик погнав, — каже баба, — аби йому дала води.

— Я йому дам води, але скажи йому, аби те не зробив, що хоче.

Дала води. Принесла баба додому, а Адамика не було у хижі. Баба вхопила відра із водою й випила. Прийшов Адамик до хижі та звідується, де є вода.

— Йой, паночку, — каже баба, — дуже хотіла води, то всю випила.

— Ну, коли випила, — каже Адамик, — бери відра та йди назад по воду.

Узяла баба відра, пішла назад по воду. Шаркань знову дала їй води. Принесла додому і зварила йому їсти і звірині його. Як попоїли, то полягали спати.

Рано, як устав Адамик, пішов із звіриною туди, до того колодязя. Там трохи почекав і видить, що царську принцесу ведуть, та й банда ^* за нею іде, граючи. Дійшовши до колодязя, там усі полишили принцесу саму. Адамик пішов до неї та став їй казати, аби нічого не боялася, бо він шаркань загубить. Сказав їй, аби його поськала, та й розповів їй, що коли буде іти із колодязя біла поломінь, аби його не зганяла, і потім буде синьою поломінню сапати, і тоді най його не зганяє, а коли буде черленою поломінню сапати, то аби його скоренько ізігнала. Ліг він собі на пажить, вона його обиськала, а як заснув, стягла з пальця перстень і зав’язала йому у волосся. І звірина коло нього лягла.

Ось коло полудня пустила шаркань білу поломінь, далі і синю, а коли черлену сапнула, то так напудилася ^*, що не годна була слово вповісти, лиш його дьоргнула. Він пробудився і видить, що шаркань уже тягнеться із колодязя. Вхопив шаблю і почав із шарканню розщибатися ^*. Адамик двадцять голів одтяв шаркані.

Коли він боровся із шарканню, то один циган виліз на вербу і звідти дивився, як бореться Адамик із шарканню. Коли на се дивився, то вся кров у нього застигла.

Як істяв шаркань, Адамик сказав принцесі, аби йшла додому. А сам поодрізував із тих голів кінці язиків, завив у папір і поклав у жеб ^*.

Як шаркань була стята, враз вода почала текти всюди варошом, але іще вся з кров’ю була. Люди на те не дивилися, лиш брали воду, а Адамик став гойкати на людей, аби не чиряли ^*, доки не прочиститься. Із тим зібрався із звіриною та пішов собі на квартиру.

Циганин іще усе сидів на вербі. А як увидів, що коло колодязя нема нікого, лиш шарканські голови лежать, ізліз додолу з верби, узяв одну тачку і усі голови повіз до царя.

Цар, як увидів, що циганин везе шарканські голови, то зразу дав за нього свою дівку. Даремно дівка йойкала, що то не він охоронив її од смерті, не він загубив шаркань. Це нічого не помогло, бо він привіз голови. Так принцеса мусила за нього піти. Принцеса добре виділа, що то не той, що загубив шаркань, бо той був білий, а се — чорний циганин.

Нічого не помогло, стали свадьбу робити. Циганина усадили на парни ^* за стіл, а принцеса коло нього мусила із ним разом з одного таріля їсти.

Учув вовк, що у царськім дворі гудуть, став просити свого ґазду, Адамика, аби пустив його туди надивитися. Адамик пустив його, щоб ішов. Пішов вовк, підкрадаючися, але враз його ізтямили ^* і хотіли забити. Підняли пушку, але увиділа то принцеса і наказала, аби його пустити до неї. Пустили його, прийшов він до принцеси, вона дала йому досить паленки ^*, пити і їсти. Як добре напився, наївся, прийшов додому і почав хвалитися медведеві, що його принцеса так і так гостила.

А циганин за столом на парнах сидить. Упросився і медвідь, і той пішов, і того на свадьбі напоїла і накормила принцеса. Прийшов додому п’яний, почали з вовком битися. І лев просився, та Адамик не пустив самого, — каже:

— Підемо ми обоє подивимося свадьбу.

Пішли удвох із левом. Прийшли туди, а там так гудуть, так іграють, що ліпше не треба.

Лиш іще доходили до царського двору, а вже з-під циганина усі парни улетіли, так, що циганин на голій лавиці зостався.

Прийшов Адамик туди та припросився за іноша ^*, аби прислуговувати. Несе принцесі їсти та й пустив їй у таріль той перстень, що йому у волосся зав’язала.

Їсть вона. Ось увиділа на споді у тарілі свій перстень. Вийняла його звідти і каже:

— Тут десь є мій справедливий, той, що мене од смерті схоронив, дивіться усі — тут є той перстень, що я йому у волосся зав’язала, коли його коло колодязя ськала. Хто тут сю таріль клав передо мною?

Вийшов Адамик з-помежи панів і каже:

— Це я. Подивіться у ті голови, чи цілі язики. Я, як шаркань ізтяв, язикам кінці повідрізував.

Подивились — та кінців не ставало язикам. Він вийняв із жеба кінці язиків і кожному приклав, кожний припарувався.

Принцеса дуже зрадувалася, бо не циганин уже її ґазда. А циганина зараз же між неукими ^* кіньми розірвали.

І пішов до церкви, там вінчалися. Як повінчалися, прийшли додому, там іграли, пили аж до вечора.

Ось навечір приходить його мати, — дванадцять кадей сліз повні наплакала так, що ані одна сльоза не хибує. Просилася постіль постелити сину Адамику, як буде іти спати. Це їй дозволили. Пішла вона навечір постелити та й принесла з собою одну кістку з того злодія, свого стародавнього побратима ^*, і ту кістку поклала у його постіль, у солому.

Адамик ввечері ліг спати. Як ліг на постіль, так і умер.

На другий день пішли його будити, та знайшли його на постелі уже мертвого. Інак не було що — поховали його. А того ніхто не знав, що мати йому у постіль мертву кістку положила. Погребли його у теметів ^*, а звірина усе йшла тудою, то його витеребила наверх. Ніяк не годні були схоронитися перед звіриною, бо усе теребила ^* наверх. Не знали, що інше зробити, як викопати його і понести за Дунай, та там похоронити. Звірина вночі і туди пішла та його вигребла, і понесла до П’ятниці. П’ятниця зараз же помастила його якимись бамбульками, таки з того грозна із божого, що він приніс, і він устав та й каже:

— Як я заспав!

— Ой, заснув би був ти навіки, коли б тебе звірина сюди мертвого не принесла.

Він враз догадався, що то його мати знову так наладила. Подякував П’ятниці за фарадшаг і пішов додому.

Прийшов додому, жона дуже зрадувалася. Зараз закликав туди свого тестя, того царя, і всю солому в постелі переметали, й там найшли у постелі одну мертву кістку.

Тоді по наказу царя розірвали його матір межи чотирма неукими кіньми.

Потім Адамик із своєю жоною жили щасливо багато років. Умер і цар той, то усе царство на Адамика перейшло. Може, і тепер живуть, коли не померли.