Безручка
Українська народна казка Буковини

Було в батька двоє дітей — хлопець і дівчина. Сам він був мисливцем. Коли йшов на полювання, то кожного разу прощався з жінкою й дітьми. Діти виросли, а батькови приходиться вже вмерти. І перед смертю каже він дітям:

— Як будете куди йти з дому, то все прощайтеся, як я прощався з вами. Бо не знаєте, чи побачитеся більше з родиною.

Померли батьки, син оженився, а дочка жила коло брата. Коли брат ішов на полювання, то прощався з дружиною і з сестрою.

Найшлася в них дитинка, хлопчик... Як іде батько на роботу, то тепер уже не лиш з жінкою й сестрою прощався, а й з дитиною... Цілував її, обіймав.

А жені не подобалося, що чоловік так любить сестру свою. Розсердилася вона на неї. Взяла і вбила корову. Чоловік прийшов з полювання, а вона каже:

— Сестра твоя вбила корову.

Брат зачав сварити сестру. А вона йому:

— Брате мій рідний, я не вбила корову і нічого за це не знаю.

Пішов брат знов на полювання. Як ішов, то з усією родиною попрощався. А жінка його вбила кобилу. Прийшов брат з полювання, а жінка знов на сестру сказала. Брат зачав сваритися, а вона плакала і казала, що нічого за це не знає. Він їй попрощав. А як пішов на полювання знов, жена задушила дитину. Приходи він, а вона й каже:

— Твоя сестра задушила нашого сина. Зачав він її сварити, а тоді каже:

— Ходім, сестро, поле оглядати. Впрягай кобилу і поїдем. А вона йому:

— Маєш жінку, їдь з нею. А я чого поїду?

Брат крикнув на ню, і вона поїхала з ним. Об’їхали вони поле і поїхали в ліс. В лісі найшли поляну, і на тій поляні відрубав брат сестрі шаблею обидві руки. А сам обернув кобилу та й поїхав.

Лишилася вона в лісі. Настав вечір. Вийшла сестра з лісу, дивиться: десь далеко світло горить. І пішла на то світло. Прийшла, а там дворець, а кругом дворця — сад, і все то обгороджене сіткою. Упала вона до землі і ногами прогорнула землю попід огорожею. Залізла в той сад і почала їсти яблука. Котре хороше, з’їла, а котре гірше — лиш надкусила. А на другий день хазяїн увидів надкушені яблука. Пішли сторожі садом і найшли ту дівчину. Завели вони її в дворець, обмили, зробили їй перев’язку.

А в того пана був синок. Став той синок проходжуватися з тою безрукою дівчиною по саду. Сподобалася вона йому, і захотів він на ній женитися. Пан йому не дозволяв.

— Сину, вона ж безрука, як же ти будеш з нею жити?

— Батьку мій рідний, най вона буде без рук, а я на ній женюся. Та й оженився.

Забирають його в армію. Пише він до неї з армії. А вона диктує листа до него: «Я маю два сини з золотими головами». Той лист потрапив у руки братовій жінці, бо вона була поштаркою. Забрала вона того листа, а від себе написала: «Твоя жона має два хлопці з собачими головами». А він пише батькови: «Нехай будуть діти, які є, поки я не повернуся». А братова забрала того листа і написала батькови: «Я, твій син, пишу тобі: прожени мою жінку з тими дітьми». І батько прогнав її. Дав їй торби, щоб вона перекинула їх через плечі і носила свої діти.

Ходила вона села від села. Одного разу захотілося їй води і побачила вона нору. А коло нори сидів старий дідок.

— Дайте мені напитися, дідусю, — попросила жінка.

— Нагнися та й пий, — сказав дід.

— Але ж діти мої попадають у воду.

— Не бійся, не попадають. Нагинайся й пий.

Вона нагнулася, а торби зіскочили з плеча і полетіли в воду. Вона хотіла їх підхопити своїми киктями, ткнулася ними у воду — і тут їй виросли руки. Поклала вона свої діти в бесаги і пішла в село — стала в селі прачкою, щоб заробити для себе й дітей. Поробила вона там зо п’ять-шість років, діти підросли, вона сама файно вбралася. Кинула роботу прачки і захотіла стати кучером. Перебралася вона на хлопця і пішла найматися за кучера. А якраз треба було кучера її братови. Брат підходи до неї.

— Ви в мене не будете за кучера?

— Можу. Але я тілко хочу окрему кімнату для спання.

— Добре.

Приїхали вони додому. Розпрягли коней, і пішла вона спати. А брат її тримав ган. Заїхали до него ночувати чужі люди. Захотіли з кимось побалакати. А хазяїн каже:

— У мене є новий кучер, дуже до розмови справний, я його покличу. Покликав він «кучера». І зачала вона тим людям розказувати за своє життя.

— Батько мій ходив на полювання. І все прощався з сім’єю...

І розказала вона, як прощався з сім’єю її брат і що зробила його жінка. І як брат завів її в ліс та відтяв їй руки.

Коли вона то все розказала, то її брата з жінкою забрали і розстріляли, а вона залишилася жити на тому господарстві.

Безручка
Українська народна казка Буковини

Було в батька двоє дітей, хлопець і дівчина. Сам він був мисливцем. Коли йшов на полювання, кожного разу прощався з жінкою й дітьми.

Діти виросли, а батько був уже старий. Він сказав дітям перед смертю: «Як буде хтось із вас іти кудись з дому, то все прощайтеся, як я прощався з вами. Бо не знаєте, чи ще побачитесь».

Помер батько, а син оженився. Коли він ішов на полювання, то прощався з жоною й сестрою. Знайшлася в них дитина, хлопчик. Як іде батько на полювання, то тепер уже не лиш з жоною й сестрою прощається, а й з дитиною. Цілує її, обіймає.

А жона його не любила сестру і хотіла її збутися. Коли чоловік пішов, вона взяла та задушила корову. Чоловік з полювання, а вона каже:

— Сестра твоя задушила корову.

Брат зачав сварити сестру. А вона каже:

— Брате мій рідний, я не душила корову, я нічого за це не знаю.

Пішов брат знову на полювання. І як ішов, то з усією родиною попрощався. А жінка його задушила кобилу. Прийшов чоловік з полювання, а вона знов на сестру сказала. Брат зачав сваритися, а сестра плаче і каже, що нічого за це не знає. Він їй простив. А як пішов знов на полювання, жона задушила дитину. Приходить він, а жона каже:

— Твоя сестра задушила нашого сина. Почув це брат і сказав сестрі:

— Ходімо, сестро, поле оглядати. Впрягай коня і поїдемо.

— Маєш жінку, то їдь з нею. А я чого поїду? — каже сестра. Але брат крикнув на неї, І вона поїхала з ним.

Об’їхали вони поле і заїхали в ліс. Зійшли з візка на поляні, і відрубав брат сестрі шаблею обидві руки.

— Більше Нічого не будеш душити, — сказав їй, обернув коня і поїхав.

Лишилася дівчина в лісі. Пройшла трохи, дивиться, десь далеко світло горить. І пішла на те світло. Прийшла, а там палац, кругом палацу сад, і все те обгороджене сіткою. Упала вона і прогорнула ногами землю попід огорожею. Та залізла в сад і почала їсти яблука. Котре хороше, з’їла, а котре погане, лиш надкусила.

На другий день побачив хазяїн саду надкушені яблука. Пішли сторожі садом і знайшли там дівчину. Завели її в палац, перев’язали, обмили.

А в того пана був молодий син. Почав той син проходжуватися з безрукою дівчиною по саду. І захотів він на тій дівчині женитися. Пан йому не дозволяв. «Сину, вона ж безрука, як же ти будеш з нею жити?» — «Батьку мій рідний, хай вона буде без рук, а я на ній женюся». І оженився.

Забирають його у військо. І пише він звідти до жінки. А вона диктує листа до нього: «Я маю два сини з золотими головами». Той лист потрапив до рук братовій жінці, бо вона була поштаркою. Забрала вона того листа, а від себе написала: «Твоя жона має два хлопці з собачими головами».

Прочитав це чоловік та й пише батькові: «Нехай будуть діти, які є, поки я не повернуся». А братова забрала того листа і написала батькові: «Я, твій син, пишу тобі: прожени мою жінку з тими дітьми». І той прогнав невістку. І дав їй торби, щоб вона перекинула їх через плечі і носила свої діти.

Ходила вона від села до села. Одного разу захотілося їй води, і побачила вона нору. А коло нори сидів старий дідок.

— Дайте мені напитися, дідусю, — попросила жінка.

— Нагнися та й пий, — каже дід.

— Але ж діти мої попадають у воду.

— Не бійся, не попадають. Нагинайся й пий.

Вона нагнулася, а торби зіскочили з плеча і попадали у воду. Вона хотіла їх підхопити своїми киктями... і раптом їй виросли руки.

Поклала вона дітей у бесаги і пішла в село. Та й лишилася в тім селі прачкою, щоб заробляти для себе й дітей. Поробила вона п’ять-шість років, файно вбралася і покинула роботу прачки. Перебралася вона на хлопця і пішла найматися кучером. А її братові якраз треба було кучера. Підходить брат до неї та й питає, чи не буде у нього за кучера.

— Добре, тільки я хочу мати окрему кімнатку. Погодився він дати окрему кімнатку. Приїхали вони на місце. Розпрягли коні, і пішла вона спати.

А брат її тримав ган. Заїхали ночувати чужі люди. Захотіли вони з кимось побалакати, а хазяїн каже:

— У мене є новий кучер, дуже справний до розмови. Я його покличу.

Покликав він «кучера». І зачала вона тим людям розказувати про своє життя.

«...Батько мій ходив на охоту. І все прощався з сім’єю. А як помер батько, на охоту ходив брат...» І розказала вона, як братова жінка задушила корову, потому кобилу, а відтак дитину. І як брат завіз її в ліс і відрубав руки.

І коли вона все розказала, її брата з жінкою забрали і розстріляли. А вона лишилася жити з дітьми на тому господарстві.

Безручка
Українська народна казка Гуцульщини

Були собі жінка та й чоловік, і в них була дуже файна дівчина. Мама цеї дівчини заслабла і вмерла. А тато оженився з другою. І мачуха не любила дівчинку. Чоловік робив у лісі. Прийде в суботу з роботи, та все мачуха йому наговорює на його дочку:

— Твоя дочка краде муку та й комусь віддає. Він сказав дочці:

— Як будеш красти, я тобі руки відрубаю.

Одного разу чоловік з жінкою пішли на весілля. А мачуха вифасувала дівчині мисчину муки, аби мала що їсти. А комору замкнула. Вони поїхали, а прийшов старець та й почав просити:

— Дай мені, дівчинко, або муки, або хліба. А вона каже:

— Я би вам, дідику, дала, але мені самій мачуха трошки лишила. Але пожалувала дівчина діда та й дала йому ту муку. А він ніс її та й трохи розтрусив на подвір’ї.

Приїхали ввечір мачуха з татом з весілля, і зразу побачила мачуха надворі розсипану муку. Та й бігом до комори. Комора замкнена, а вона таки каже чоловікови:

— Твоя донька всю муку викрала.

А чоловік улютився та й урубав дівчині руки. Та й нагнали її від хати.

— Нам злодійки не треба.

Бідна дівчина без рук, нічого не годна. Ні хату ні в кого відкрити та й нічого. Та й пішла до дідича в сад. А в дідича в саду падали на землю яблука, а дівчина падала на коліна й гризла. Дідич щорання вийде в сад, дивиться — яблука гризені. І не знає, хто гриз. Та й сказав свому синови:

— Іди ввечір сокотити, хто це у нас в саду яблука гризе.

Та й пішов хлопець увечір сокотити. Дивиться, а то хтось іде під яблінку. Схиляється до землі й гризе яблука. Хлопець підійшов помаленьку ближче. А дівчина це вчула і напудилася, що хтось іде. Та й каже:

— Не вбивайте мене.

— Ні, я тебе не буду вбивати. Ходи до хати. Привів дівчину до хати та й каже татови та й мамі:

— Зловив злодія.

Подивився на неї хлопець та й каже:

— Мені ця дівчина вдалася. Я хочу ся з нею женити. Дивіться, яка вона файна.

А мама каже:

— Як же ти будеш з нею женитися, як вона без рук? Вона ж не годна буде робити. А ще якби була дитина, хто буде її бавити та жмакати з дитини?

— Поможете ви. І сказала мама:

— Ну, най буде.

Оженився він, все за неї робив дома. І закликали його в армію служити. А жінка його була вже груба. Він сказав мамі:

— Я йду в армію, а ви поможіть дитину вибавити, що би то не було. Та й пише він з армії до жінки:

— Чи є вже дитина? Чи не слаба ти? Тато з мамою відписують:

— Маєш уже сина.

А мачуха її про це взнала і перехопила в листоноші того листа. Сказала, що вона сама понесе. І сама по тій адресі відписує лист у армію: «Твоя жінка вродила замість дитини песя. Що ми маємо з тим песям робити?» Він дістав того листа і відписав: «Най буде песя, але моє». А мачуха знов перестріла листоношу і забрала листа. І написала другого, ніби пише чоловік до жінки додому: «Як прийду з армії, би я тебе дома не застав, мені такої жінки не треба».

Мама та й тато прочитали невістці того листа. Та й кажуть:

— Таки, небого, мусиш іти світ за очі. Прив’язали їй до шиї дитину, і пішла вона.

Прийшла вона до озера та й стоїть. І думає: «Кину вперед дитину, а тоді сама штрикну». І тут надійшов якийсь дідо старий. Та й каже:

— Аби ти не робила це, що ти думаєш. Бог тобі поможе, вижиєш з цею дитиною. Мочи в воді праве плече.

Вона послухала діда, вмочила в воду праве плече — зробилася їй рука!

— Вмочи ліве плече, — каже дідо.

Вона вмочила ліве плече — зробилася ліва рука! Та й каже вона:

— Богу дякувати, що я маю руки. Я вигодую цю дитину. Та й каже їй дідо:

— Іди в ліс, там є хата. Будеш там жити. Ти знаєш вишивати. Будеш людям вишивати рушники, сорочки. Вони будуть тобі за це платити і меш так жити.

Вона пішла з дитиною лісом і зайшла до тої хатки. У хатці нікого не було. А на столі — хліб і молоко. І вона втішилася цим, і люди стали до неї носити шити.

Пройшли роки, хлопчик підростав. Вернувся з армії її чоловік та й питає тата й мами:

— Де моя жінка? А мама й каже:

— Та як «де»? Ти написав, аби ми її нагнали. І ми нагнали її з дитиною.

Він сказав:

— Я такого вам не писав. Я йду шукати її. Як найду, вернуся, а як не найду, то не треба й мені жити.

Покликав він свого друга, взяли вони рушниці і пішли на полювання. І так вони полювали, що захопила їх у лісі ніч. Дивляться — в лісі хата, а в хаті світло. Ідуть проситися на ніч. І жінка їх приймила. Каже:

— Переночуєте.

Його товариш ліг на лавицю, а він ліг на постіль, але напоперек. Та й не роззувався, бо був дуже змучений. А жінка цілу ніч шила людям та й не спала. Вони оба трудні були і заснули, а вона каже хлопчикови:

— Івасько, закинь татови ноги на лужко, би не затерпли. А його друг ті її слова вчув.

Переночували вони, а рано пішли далі на польовання. Друг питає:

— Ти чув, як жінка казала хлопчикови, щоби закинув татови ноги, би не затерпли?

А він каже:

— Я не чув, бо заснув. Якщо таке діло, то підемо туди й на другу ніч ночувати і будемо чути.

І пішли вони знов до тої жінки ночувати. Та й він знов так само ліг напоперек на постіль. А жінка знов каже:

— Івасику, закинь таткови ноги, би не затерпли.

А він уже не спав і це чув. І почав ніби пробуджуватися. І каже жінці:

— Який я тато цій дитині? І вона сказала:

— Ти кімуєш, як я, твоя жінка, була без рук? Це я, твоя жінка. А це твій син. Мене твої прогнали з дому.

А він каже:

— Я то кімую, але ти була без рук, а тепер з руками. Як то ся стало?

Вона йому розказала, як їй дідо сказав мочити в озері плечі і як їй виросли руки.

— З тих пір я з руками і живу тут з дитиною.

— То збирайся і ходім додому. І з тих пір вони живуть разом.

Безручка
Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі жив багатий чоловік. Він мав двоє дітей, сина й доньку. У него був склеп, і донька торгувала в склепі, а він з сином возив до склепу товари. Він уже був старий чоловік, уже слабий був. Закликав він своїх дітей до себе і говорить:

— Я вже старий, не годен уже робити, мушу вмирати. Прошу я вас, аби після мої смерти ти не віддавалася, а ти не женився.

Старий помер, похоронили його, а брат і сестра працюють далі, як працювали. Сестра продає в склепі, а брат привозить товари. Брат мав великі знайомства. Як їздив за товарами, то його не було по два, по три дни. Сестра його не питалася, де він так довго буває. А брат познайомився з дівчиною. Дівчина хоче, аби він женився з нею. Він говорить дівчині, що хоче женитися з нею. Але чи дасть йому дозвіл сестра? Дівчина йому говорить:

— Що ти за хлопець, що тобі сестра має дозволяти, аби ти женився?

І він сказав їй:

— Як тато помирав, то нам сказав, аби я не женився, а сестра не віддавалася. Ми дали татови клятву, що це виконаємо. А тепер я мушу попросити сестру, аби дозволила мені женитися.

Приїздить він додому задуманий. Сестра його питає:

— Слухай, тобі щось погано пішло на торгу чи що? Чого ти невеселий?

А він каже:

— Нічого поганого мені не було. Але, — каже, — я хочу тебе щось попросити. Хочу, щоби ти мені дозволила женитися.

Сестра йому говорить:

— Я тобі не дозволю женитися, бо ми татови заприсяглися, що я не буду віддаватися, а ти не будеш женитися.

Він сестри послухав, але ще дужче посумнів. Далі їздить по товари, привозить їх, але сумний. Сестра це видить і дуже їй жаль брата. Він був завше такий веселий, а тепер сумний. Та й каже йому сестра:

— Брате, я тобі дозволяю женитися, але ти робиш гріх, бо ти ломиш свою присягу. Ти дав татови слово не женитися. Тобі женитися дозволю, а віддаватися я не буду.

Брат повеселів, поїхав по товари і оженився. Приїхав додому уже з жінкою. І в них ніби нічого не змінилося, сестра собі продавала в склепі, а він привозив товари. Але жінка братова не любила сестру. Зачала вона говорити чоловікови:

— Слухай, чоловіче, сестра продає в склепі, стоїть собі за прилавком, а я мушу обходити хазяйство.

Вони були маючі люди. І брат сестру любив, а сестра любила брата. Та й каже він жінці:

— Жінко, я й так перед нею винен. Вона не віддавалася, а мені таки дозволила оженитися, і я оженився. Я не можу ставити її, аби обходила господарку, а тебе покласти крамаркою. Вона добра крамарка, має велику практику в своїй роботі, від її роботи нам великий прибуток. Я цего не зроблю.

Він собі далі привозить товари, а сестра продає, і добре вони жиють, і любов між братом і сестрою. А жінка зачала ще більше ненавидіти чоловікову сестру. І видить, що вона чоловіка не годна уговорити. Та й пішла вона до одної бабки на пораду. А бабка її питає:

— Що в него є найлюбиміше на господарстві? Що він з дитинства найбільше любить?

Вона бабці говорить:

— Він дуже любить заходити в склеп до свої сестри, дивитися, як іде торг.

Бабка її радить:

— Зайди вночі до склепу, побий вікна, побий посуд дорогий — таку шкоду зроби.

Вона вночі заходить, повибивала вікна, побила прилавки, понищила дорогі товари. А сестра нічого про це не знає. Приходить рано до склепу — вікна вибиті, товари понищені, поруйновані. Вертається вона до хати й голосить:

— Хто такої шкоди наробив?!

Брат пішов подивився та й усю ту шкоду направив. Та й далі вона собі продає, а він возить товар. А жінка каже чоловікови:

— Слухай, чоловіче, то сестра все побила й понищила. Вона зла, що ти женився зо мною. Тато заперечував, а ти вженився. Це вона зробила.

А він не брав це собі під увагу.

Жінка хоче далі зле робити та й іде знов до бабки. І розказує бабці:

— Я наробила шкоди, а він нічого собі з цего не робить. Сказав, що його крамниця і його сестра. І далі вона робить у склепі, як робила.

А баба каже:

— Що в твого чоловіка ще найлюбиміше є? Що він ще дуже любить?

А жінка говорить:

— Він любить зайти в стайню, подивитися на коні, на корови — на господарку.

А баба каже:

— Зайди і порубай йому сокирою коні й корови.

Жінка порубала коні, корови — наробила пакости в стайні. Та й сама вийшла рано то все обходити, а тоді забігає до хати й голосить.

І каже йому:

— Твоя сестра знищила коні, корови — геть усе понищила. Чоловік вийшов, заходить у стайню — дійсно коні й корови порубані.

Жінка до него:

— Чого ти їй нічого не кажеш? А чоловік каже:

— Мої коні, мої корови і моя сестра.

І далі товари привозить, сестра торгує, і нічого не змінилося, і любляться межи собою, як перше любилися.

Жінка видить, що нічого зробити не може. А в них уже найшлася дитина. Маленьке в колисці лежало. А жінка далі бабі говорить, що він нічого не бере до уваги і нічого з цего не робить. Баба їй далі говорить:

— Скажи мені, що він найбільше любить? А жінка подумала та й каже:

— У нас є синок, дитина маленька. Як чоловік приїздить з товарами, то перший раз заглядає в колиску.

Тоді баба їй каже:

— Як хочеш, щоби сестрі твого чоловіка пішло на зле, ти мусиш знищити свого любимого сина.

Вона прийшла додому, подумала, бере сокиру, приступає до колиски і намірюється зарубати дитину. Дитина спала. І на той раз пробудилася вона і сказала: «Мама». І вона відступилася від колиски. А далі набрала злости і приступила до колиски знову. І зарубала свою рідну дитину. Приїздить чоловік з товарами, а жінка кричить і пищить:

— Твоя сестра зарубала нашу дитину!

Чоловік постояв, подумав і нічого на то не відповів. Приходить з крамниці сестра, а він їй каже:

— Сестро, збирайся та проїдемось трохи на возі.

А вони дуже навиділися ^* з братом. Сестра збирається, сідає з братом і їдуть на прогулянку. І заїхав брат із сестрою в ліс. І сказав брат сестрі:

— Сестро, ти нам знищила крамницю, ти знищила корови, коні — я тобі все дарував. А що ти знищила мого любимого сина, це я тобі простити не можу.

Сестра зачала плакати і каже йому:

— Брате, як я тобі знищила крамницю, як я тобі знищила коні, корови, рубай мені ліву руку, якщо ти мені не віриш. А я тобі присягаюся, що я того не робила. А як я тобі знищила твого любимого сина і ти не віриш, що це неправда, то рубай мені праву руку.

І він відрубав їй ліву руку і відрубав праву руку. Та сів на воза і поїхав додому. А її в лісі лишив. І лишилася вона там без рук, кривава і голодна. Її дуже боліло і хотілося їсти, і вона стала вибиратися з того лісу. Уже робилася ніч. І побачила вона густий сад, зайшла в той сад і хотіла хоть ротом зірвати яблуко, бо рук не мала.

А то був сад якогось великого пана. І в тому саду хтось заходив і крав яблука. Пан поклав там слуг, щоби вони ловили злодія, що краде яблука. Слуги, щоби ймити злодія, викопали в саду під яблунею яму. Вийшли слуги рано в сад, подивились у яму і вздріли там людину. Жінку. Зайшли до пана й сказали, що в ямі є якась жінка. Пан сказав вибрати її з ями і привести до него. Слуги витягнули її з ями, дивляться, а це нещасна безрука каліка. Завели її до пана. І пан уздрів каліку. Дуже совісний був той пан і сказав їй лишитися у него.

А в того пана був син. Він подивився на дівчину-каліку, а вона була дуже вродлива. І панський син влюбився в ню. Пан виділив їй окрему квартиру, давав їй там харчі, і там вона жила. Вона виходила на панське подвір’я прогулюватися. А панський синок собі виходив. І так він у ню влюбився, що зачав свого батька просити, аби дозволив йому з нею женитися. А пан сказав:

— Я тобі дозволяю женитися, але вона безрука каліка. Щоби ти її відтак не кинув.

І син взяв її за жінку. І дуже він її любив, і файно вони жили. Але прийшла йому повістка іти в армію. Як молодий пан ішов у армію, лишив жінку у тяготі ^*. Вона йому обіцяла, що вродить два сини з золотими кучерями. А на чолі в одного буде місяць, а в другого — сонце. Син дуже тата просив, щоби не кривдили його жінку. Старий пан так само любив її і уважав і ніц ^* її не кривдив.

І народила вона тих двох синів із золотими кучерями. І був в одного на чолі місяць, а в другого — сонце. Тато йому до війська написав: «Твоя жінка вродила тобі двох синів, Місяця і Сонце».

А її брата жінка робила в крамниці крамаркою. І крамниця збанкрутувала, і найшов їй чоловік роботу на пошті. Як тато синови написав, що його жінка вродила двох дуже гарних синів, той лист попав у руки братовій жінці. Вона перечитала його і знищила, а написала до молодого пана таке: «Твоя жінка мала народити тобі Місяць і Сонце, а вона народила двох песят». І підписала татову фамілію ^*, що ніби це тато післав.

Син прочитав того листа і написав: «Дозирайте жінку і ті песята. Я скоро приїду додому». А лист попадає знов на пошту до братової жінки. І вона перечитала, що панський син просить батька не кривдити жінку. І того листа вона знищила і пише до тата: «Щоби ви мою жінку і ті песята забрали, заки я верну. Щоби її знищили і дітей».

Пан дуже здивувався. Син дуже любив жінку, і такі вона йому гарні діти народила. І як вчинити те, що пише син? Жалує він невістку свою.

І сказав він їй:

— Мій син тебе зрікся і сказав тебе знищити, але я тебе нищити не буду, лиш тебе відправляю. Іди собі в світ і шукай собі долі.

І вона з тими дітьми пішла в дорогу. Ішла вона, ішла і дійшла аж до берега моря. І дістала вона велику спрагу і дуже захотіла пити. Нагнулася вона до джерела, що текло в море, і хотіла напитися води. Зачала пити тої води, а одна дитина випала з сакви і впала у воду. Вона зачала дуже плакати. Не могла витягти дитину з води, бо вона без рук. Зачала вона пригинатися й нахилятися. І друга дитина випала з бесаги і впала у воду. Вона дуже щиро плакала. А берегом моря іде дідо. Питає він її:

— Чого ти так плачеш?

Вона йому говорить, що хотіла напитися води і випали у воду діти.

Дідо їй каже:

— Ти не плач, сягай у воду і тягни дитину.

А вона показала йому, що вона без рук. А він сказав.

— Сягай у воду тим, що маєш.

Вона посягнула у воду витягнути хлопчика, і їй виросла рука. Дідо каже:

— Сягай другою.

Посягнула вона за другим хлопчиком, і виросла її друга рука. І витягла другого хлопчика. Вона дуже врадувалася і дуже подякувала дідови. І пішла понад берег моря, і прийшла до якогось шинку. І наймилась там прачкою. А дітям позав’язувала хустинами голови, щоби не блищали Місяць і Сонце. Працювала прачкою і виховувала своїх дітей.

А її чоловік звільняється з війська і їде додому. І захапує його ніч, і попадає він у той шинок. Повернув у шинок переночувати. А це був шинок його жінки брата. І сестра наймилася в брата прачкою. Він її не пізнав, бо його сестра була без рук, а ця з руками.

Молодий пан повернув туди, аби переночувати, і зачав говорити з хазяїном шинку. Говорили, які є новини. Тут і жінка була. Пан зачав розповідати, як жилося при війську. А хазяїн розповідав, як у него на господарці. І не мають вони вже що такого говорити. А хочуть поговорити щось довше. Тоді ґазда каже:

— Слухайте, в мене є наймичка-прачка з двома дітьми. Вона живе у мене в комірчині. Я би її покликав. Може би, вона щось нам нового сказала, аби нам веселіше ніч переходила.

Каже пан:

— Ведіть її сюди, най розказує.

Закликали її в хату і попросили її розказати щось про своє життя або що.

А як вона наймилася прачкою, то вона знала, що вона в брата, а брат не знав, що то його сестра. І жінка його не знала, що то зовиця. Вона сказала:

— Я розкажу, але під такою умовою: хто буде перечити, того штрафувати. Десять карбованців штрафу, а як буде далі перечити, то штраф буде дубельтовий ^*.

І почала вона розказувати:

— В одному селі жив файний, заможний ґазда. Він мав двоє дітей, сина й доньку. Той ґазда був розумний і мав крамницю. Донька його працювала в крамниці, а батько з сином привозили товари. Той ґазда постарівся, по него приходила вже смерть, він закликав своїх дітей і сказав: «Я, діти, помираю, а ви щоби не одружувалися. Щоби ти не віддавалася, а ти, сину, не женився». І діти дали татови присягу, що донька не буде віддаватися, а син не буде женитися. І файно працювали діти, як тато їх навчив. Донька працювала в крамниці, а син привозив товари. І дуже любилися брат і сестра.

А син познайомився з дівчиною і захотів женитися. Але просив у сестри дозволу женитися, а сестра йому не дозволила. Він був дуже сумний, і сестрі було його жаль. І вона дозволила йому женитися. А сама не віддавалася. Він повеселів і оженився. Привіз жінку, і жінка робила на хазяйстві, а сестра далі продавала в крамниці.

Жінка зачала думати, як вона має вигнати зовицю з крамниці, щоби чоловік її саму крамаркою поклав. Братова жінка знала, що її чоловік дуже любить крамницю, і вона наробила в тій крамниця шкоди: понищила дорогий посуд, повибивала вікна...

А братова жінка, як це вчула, то крикнула, що це неправда. Тоді пан сказав:

— Заплати десять рублів штрафу. Якщо будеш далі перебивати, будеш платити дубельтово.

—...Сестра пішла в крамницю, подивилася, що там все поруйновано, і зачала плакати. А братова жінка сказала, що «це все поробила твоя сестра...»

— Це неправда, — сказала знов братова жінка. А пан сказав:

— Плати двадцять рублів штрафу.

—...А брат сказав: «Моя крамниця і моя сестра». І сестрі нічого лихого не сказав. Тоді його жінка пішла й порубала в стайні коні й корови. Та й убігає рано до хати та й каже: «Іди подивися, що твоя сестра наробила. Корови, коні порубала». А брат знов сказав сестрі: «Мої коні, мої корови й моя сестра». І нічого лихого їй не сказав.

І надумала вона зарубати рідну дитину. І взяла сокиру і зарубала...

— Це неправда, — знов сказала жінка. А пан сказав:

— Заплати сорок рублів штрафу!

—...Приїхав чоловік додому, а жінка голосить: «Ади, знищила крамницю, порубала коні й корови, а тепер знищила нам любимого сина». І брат уже не хотів поблажити свої сестрі. Сказав, аби їхала з ним на прогулянку. Сестра поїхала з ним, а він завіз її в ліс і сказав: «Скільки ти мені шкоди зробила! Я тобі все прощав, а за сина я тобі не прощу». І відрубав їй обі руки та й лишив її в лісі, а сам поїхав додому... Тепер вже брат сказав:

— Це неправда.

А пан сказав йому:

— Десять рублів штрафу заплати.

—...А сестра віддалася за панського сина. Чоловіка закликали до війська, а жінка народила два хлопчики-близнюки: Місяць і Сонце. Старий пан дуже любив тих онуків і любив невістку, хоть вона була каліка. Написав пан до сина листа: «Твоя жінка уродила два дуже файні хлопці — Місяць і Сонце». А від сина прийшов лист, і син писав, щоби знищити тих дітей і жінку. Але то не він писав. То могла лиш братова жінка написати...

А жінка знов крикнула:

— Це неправда!

— Вісімдесять рублів штрафу, — сказав пан.

—...А старому панови жаль було невістку й дітей нищити. І він сказав слугам, щоби поскладали ті діти в сакви, і відправив жінку з дітьми. Ішла жінка, захотіла пити води, нагнулася, і діти попадали в воду. Вона плакала і не могла підняти дітей, бо не мала рук. А берегом ішов дідо і запитався, чого вона плаче. Вона сказала, що діти попадали в воду. «Сягай у воду», — сказав дідо. Жінка посягнула в воду, щоб витягти дитину, і виросла їй рука. А дідо говорить: «Сягай другою рукою». Жінка посягла другою рукою, витягла другу дитину, і виросла їй друга рука.

І наймилася жінка в свого брата прачкою. Брат їй добре платив. І виховувала вона своїх дітей. А чоловік її вертався додому з війська та й зайшов до її брата на ніч...

І тоді вона розвиває своїм дітям голови, а то заблистіли місяць і сонце. І сказала вона панови:

— Це твої діти, а я твоя жінка. А це мій брат.

І пан братову жінку розстрілив, а брата пожалував. І забрав жінку з дітьми додому. І дуже вони гарно жили. Та сів я на столець, та й байці конець.

Безручка
Українська народна казка Полтавщини

Жив собі мельник із жінкою і дочкою. Дочка була така красива, що ні в казці розказати, ні пером описати. На лобі місяць сяє, під косою зоря блищить. Жили вони в добрі і злагоді, дуже щасливо. Та не довгим було їх щастя — рано померла дружина в мельника.

Та не довго тужив мельник за жінкою. Взяв та й одружився вдруге. Та жінка виявилася дуже злою і сердитою. Вона відразу незлюбила його дочку. І стало життя дівчинки не життя, а пекло. Що не зробить — не так.

Ось надумала зла мачуха звести дівчину з життя. Взяла борошна в миску та й посипала по дорозі. А мельник іде додому і побачив, що по дорозі борошно розсипане. Розсердився, прийшов додому, та й ну кричати:

— Що це борошно по всій дорозі? Ви мене старцем зробите!

А зла мачуха тут як тут:

— То твоя любима доця всім старцям борошно роздає.

І давай сяк і так гудити дівчину. Розсердився мельник і відрубав дівчині руки. Та ще й з дому прогнав.

Пішла небога, слізьми обливаючись. Іде вона день, іде другий. Вже й їсти їй хочеться. І забрела в царський сад. Яблук в саду багато. Але ж зірвати не може. Підійшла до яблуні, дістала ротом і надкусила. Потім друге яблуко, третє…

Наступного дня прийшов сторож в сад. Бачить, яблука понадкушувано. Повернувся в палац та й розповів цареві. А в царя був син. Визвався він посторожити сад.

Заховалися вони з сторожем в саду і побачили диво: дуже красива дівчина без рук ротом дістає яблука.

— Не лякайся нас, дівчино, — підійшовши, спитав царевич, — ти хто така? Звідки ти?

І дівчина розповіла про своє горе. Царевичу ж вона дуже сподобалась. Він і забрав її в своє царство. Привів додому і сказав батькам, що вона буде йому за дружину. Дівчина відразу сподобалась і батькам. От і стали вони жити-поживати.

Та трапилася нова біда в дівчини. Почалася війна і царевич зібрав військо і пішов на війну. Молода дружина залишилася з батьками. Через деякий час вона народила сина — здорового малюка. Цар і цариця тішилися внуком. Написали про це синові листа і шлють з ним гінця. Несе гонець листа, вже й надворі стемніло. Бачить він стоїть хата. Попросився він переночувати. А це була хата мельника.

Мельничиха дала гінцю вечеряти і розпитала куди він путь держить. Він їм і розповів про свого царевича та його безруку дружину. Зла мачуха зрозуміла про кого йде мова. Коли в домі всі поснули, вона витягла листа, прочитала і спалила. А сама написала іншого. «Твоя дружина народила не то звіра, не то людину. Що нам робити?»

Вранці гонець подякував господарям і пішов собі далі. Царевич прочитав того листа, засмутився, але у відповідь написав: «Що б там не було, хай живуть з вами». І послав гінця назад. Повертаючись назад, він знову заночував у мельника. Жінка прочитала листа, спалила, а відповідь написала свою: «Поки я повернуся, щоб їх у королівстві не було. Виженіть її з цією дитиною».

Цар і цариця, прочитавши листа, гірко заплакали, але приказ сина не могли не виконати. Загорнули дитину в одіяло, прив’язали до матері. А ще прив’язали грошей трохи, може, за допомогу треба заплатити буде. І пішла вона, слізьми обливаючись.

Іде та й іде. На дворі дуже жарко і їй захотілося пити, а ось і озеречко. Нахилилася жінка над озером попити, а дитина випала в воду. Бігає небога кругом озера, плаче, побивається, а витягти не може. Почала пригортати до берега ногою. До берега пригорнула, а на берег витягти не може. От вона культями рук і давай його на берег викидати. І так вона старалася, що в неї виросли руки, бо в тому озері вода була живильна. Жінка зраділа, перехрестилася, взяла дитину і пішла собі далі. День ішла чи місяць, ніхто цього не знає. Та в глухому лісі натрапила вона на покинуту хатину і стала з сином в ній жити.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Пройшли роки, закінчилася війна. І повернувся царевич додому із війни. Та й питає батьків:

— Де ж моя дружина?

Ті розповіли йому всю історію. Вони самі були в розпачі. Показують йому листи.

— Це не мої листи! Я такого не писав! — заплакав царевич.

Осідлав коня і разом із слугою поїхали шукати його дружину, їхали день, їхали другий. Заїхали в темний ліс. Вже й ніч їх застала в дорозі. Дивляться горить вогник, під’їхали ближче, а то хатина. Постукали вони в віконечко, їм відкрила молода жінка.

Царевич із слугою попросився в неї переночувати. Жінка і впустила їх, а жила вона з хлопчиком.

Повечерявши, подорожні лягли спати. Царевич заснув відразу, а слуга лежав із закритими очима. Коли в царевича звисла рука, то жінка сказала хлопчикові:

— Іди, підніми татові руку.

Слуга все це чув. А на другий день розповів царевичу. Царевич повернувся до хатини і зняв із жінки платок. Він побачив, що на лобі місяць, а під косою зорю. Обняв свою дружину і сина та й заплакали обоє з радості.

Повернулися вони додому і організували пир на весь мир. Я на тому пиру була, мед-вино пила, по вустах текло, а в роті не було. Стали вони жить-поживать і добро наживать. А злу мачуху прив’язали до хвоста коневі і пустили в поле.

Безручка
Українська народна казка Поділля

Жив собі купець, мав сина і дочку. Привозив він на продаж закордонні товари.

Як мав вмирати, покликав сина і сказав:

— Бери, сину, все, що вторгуєш і ділись з сестрою.

Та й помер. А брат так і робив, ділився.

Але прийшов час женитися. Оженився він. Жінка не захотіла, щоб чоловік з сестрою добром ділився, та той не слухав жінки. А вона потай від нього, вибрала найкращий костюм і порізала на клапті та й каже:

— Бач, що твоя сестра зробила?

Брат не зважає. Жінка вибрала у стайні найулюбленішого чоловікового жеребця і заколола, а все склала на сестру. А брат на це не звертає уваги. Тоді жінка бачить, що нічого не виходить, взяла зарізала свою дитину. Сіла і плаче.

— Бач, — каже, — твоя сестра і костюм порізала, і жеребця заколола, і вже нашого синочка зарізала!

Аж тепер брат опам’ятався: не може ж мати свою дитину згубити.

— Пішли, сестро, зо мною.

Взяв сокиру, приводить її в ліс і каже:

— Бери цього дубочка, обнімай.

Вона обняла, він її руки зв’язав і по лікті повідрубував, а сам пішов додому.

Сестра кричала страшно, почула її крик стара баба, що в землянці жила. Стала зіллями лічити руки і вилічила. Так і жили вони вдвох у лісі. Але почалась війна. Через ліс проходило царське військо. Собаки знайшли землянку.

Вояки кричать:

— Виходь! Хто тут є!

Вийшла баба і каже:

— Тут є ще одна дівчина, але вона без рук і нагая, бо нема в що вдягнутися.

Царенко дав їй вдягнутись і побачив, що це дівчина неписаної красоти. Забрав з собою, привіз додому, закрив в палаті. А сам зажурився. Батько й питає:

— Може, женитися хочеш?

— Хочу, у мене є кохана, тільки без рук.

— Ну що ж, як ти її хочеш, то сватай.

Зіграли весілля. Царенко знов поїхав на війну. А в жінки народився син. На боках зірки, на потилиці — місяць.

Написала жінка царенку, щоб порадувати наступником. Лист повіз солдат. Стомився, зайшов переночувати, попав до брата та його жінки. Заснув, а жінка вийняла в солдата з кишені лист і прочитала. Сама його сховала, а написала другий. Що родилось в нього, невідомо що, не то миша, не то жаба, не то каліка, не похоже на людину.

Солдат рано встав і повіз листа. Вручив царенкові, той прочитав і дав відповідь: «До мого приїзду хай буде, яке є, то все моє».

Солдат по дорозі назад знов заїхав до цього брата з жінкою. І жінка знов підмінила листа, написала: «Поки я приїду, виберись з хати».

Цар дав золота, няньок дитині і випровадив жінку з дитиною.

Але у лісі нянька побігла дровець зібрати, а жінка захотіла води напитись. Нахилилась до криниці, а дитина у воду впала. Чує, щось кричить:

— Кігтем, кігтем, спасай!

Вона раз... і витягнула дитину. Глядь, а в неї руки виросли. От і йдуть вони з дитиною далі. Зайшли на ніч якраз до брата з братовою.

А тут де не візьмись і військо, а серед них царенко. Просять їсти зготувати. Зготували. На стіл подає жінка дуже гарна, а коло неї хлопчик: по боках зірки, а на потилиці — місяць. Задивився царенко і каже:

— Ти така, як моя жінка, тільки моя жінка без рук.

— То це ж я, — каже жінка.

Розказала вона про все, що трапилося. Зрозумів брат, що ця жінка — його сестра. А царевич каже, щоб вона вибирала кару для свого брата і братової. Та жінка відказала:

— Я їм прощаю.

Забрав царенко свою жінку з дитиною і поїхали до палацу.