Брати-потопленики
Українська народна казка Гуцульщини
Був чоловік та й мав багато дітей. Та й ще вродилася дитина. Понесли ту дитину до хресту. А він пішов риби наловити, аби було що кумам їсти дати. Та й найшов скриньку, що на воді пливла. Він приніс ту скриньку додому, розіткав, а там двоє маленьких дітей.
— І-і-і, Господи! Та в нас стілько дітей, та й знов діти? Я несу їх назад.
А жінка каже:
— Я їх поплекаю. Може, вони голодні.
Він дав дітей жінці, подивився, а там півскриньки золота. І написано: «Хто буде цих дітей годувати, то буде золото його». Він знов пішов до попа, аби хрестити тих двох дітей. А піп каже:
— Ти, біда, та кілько в тебе тих дітей?
Ростуть собі діти та Й ростуть. А цей їхній хлопчик уже вчув від тата, що це не татові діти, але потопленики. Та й каже на них: «Потопленики». А вони приходять ввечір додому та й кажуть:
— Тату, що він називає нас потоплениками, як ми ваші? А тато каже:
— Та ні, сараки. Це все мої діти, а вас я найшов на воді. Ви таки потопленики.
А вони кажуть:
— Як так, то ми собі йдемо.
Та й пішли вони світом. Ходять вони, ходять, та й каже оден другому:
— Що з того, що ми ходимо оба вкупі? Ми розійдімся, оден піде в оден бік, а другий — у другий.
А другий каже:
— Ми розійдемося, але як ми будемо знати оден за другого, чи ми живі, чи здорові?
Прийшли вони до стовпа та й забили в того стовпа ніж. Та й каже оден другому:
— Котрий борше прийде до цего стовпа, най подивиться на ніж. Як ніж не їржавий, то добре з обома, а як заїржавів, то з одним недобре.
Та й розійшлися вони оден у оден бік, а другий — у другий. Та й прийшов оден у корчму, та й питає:
— Та й що сюди чути?
— Лихе чути. У нашім селі нема води. Змія воду не пускає. Тілько тоді пустить, коли хтось дитину дасть за воду. І прийшло вже до царя, мусить цар давати дочку свою. Та й каже цар: «Аби знайшовся такий, щоб цю мою дочку врятував, то взяв би її за жінку».
А хлопець собі це слухає.
І тут заголосили люди — уже везуть ту царську дочку змії. Циган везе. А цей забрався та пішов і собі туди.
Та й привезли ту дівчину до скали, такої великої-великої. А змія вилазить з-за скали та й уже хоче хапати дівку. А він узяв та й позрубував змії усі дванадцять голів. Та й вирубав з тих голів язики, склав у папір та й поклав у кишеню. А змія таку воду пустила, що мало не затопила всіх.
Тоді царівна дала йому свій перстень. І поїхав собі він. А циган, той фірман, позбирав усі голови на фіру. Та й каже дівці:
— Аби казала, що то я тебе врятував.
А вона боялася цигана і пообіцяла йому так сказати. Циган посадив її на фіру та й поїхав. І такий радий, що озме собі за жінку царську дочку.
А відтак повернув той хлопець у ту саму корчму. Та й питає:
— Що сюди чути?
— Е, нічого такого не чути, але в царя весілля.
— Та яке весілля?
— Та циган бере дівку, бо врятував її від змії. А той собі думає: «Добре, най буде».
Посидів він трошки там. Асе він мав з собою зайчика. Та й посилає він того зайчика наперед себе. Зав’язав у хустину той перстень, дав зайчикови та й каже:
— Би ти вер їй це на коліна.
А вони вже сіли за стіл, вже хотять іти до вінчання. Заєць убіг та й перстень їй на коліна поклав. А дівка подивилася на то та й сказала:
— Тату, це не мій князь, гезди мій князь іде.
Ну та й що? Вздрів циган, що цей з’явився. Та й таку біду циган заводить!
— Та ми до вінчання маєм іти. Та я тебе врятував. Що ти за князів вишукуєш?
Той входить, а вона знов каже:
— Гезди мій князь.
Та й цигана геть нагнали. Та й пішли повінчалися, та й ґаздують. А брат його прийшов у якийсь час до того стовпа, подивився та й каже:
— Е, є мій братчик, бо ніж чистий.
Та й собі далі ходить, та й натрафив на свого брата. І встрілися вони як браття.
— Яка в тебе, — каже, — жінка, братчику, файна. Коби я таку найшов, як ти. Але би така сама була, як ця.
А вона каже:
— Така царівна є. Приходить сюди з тридцятої землі купатися. Раненько на самого Петра. Така сама, як я, зафайна. Якби ти, — каже, — досокотив, та й би її взяв.
От пішов він на Петра до річки та й сокотить. Прийшла та царівна та й купається. А шубу з себе стягла та й верла. А він ту шубу взяв. Вона скупалася та й каже:
— Чоловіче, подай мені шубу.
— Ні, — не подам, поки ти не будеш моєю жінкою. Будеш моєю жінкою, я подам.
— Най буде, — погодилася вона.
Та накинула вона на себе ту шубу, та й перекинулася на черепаху. І він з тою черепахою пішов.
Іде він з нею, а з него люде сміються. В того жінка файна, а в цего ніяка. А він собі думає: «Вона цю шубу ще скине. І я шубу спалю, та й вона буде така, як жінка мого брата».
Ввечір лягають вони спати. Вона шубу здоймила, лягла та й заснула. А він не спить, слідкує, як би шубу знищити. Та й ту шубу спалив.
Вона рано встала та й каже:
— Я мала стати твоєю жінкою. Я мала ще дев’ять день це носити та й скинути. А тепер, — каже, — я собі йду, а ти останешся.
Та й вона пішла, а він остався. І дуже він зажурився. Ходить він помежи люди та ходить. І ніхто нічого би не порадив, бо нема її. Та й каже йому якась жінка:
— Я тебе занесу на тридцяту землю, та й там ти її найдеш. Та що тобі там хто казатиме, то би робив. Там будуть кобили. Би не слухав старої кобили, а лиш самих молодих.
Він прийшов туди, а там кобили на толоці пасуть. Прийшла стара кобила та й каже:
— Ти що тут шукаєш?
— Моя жінка десь тут є, — каже він.
— Я, — каже, — тобі дам тут жінку. А друга кобила підійшла та й каже:
— Твоя жінка — одна з цих кобил. Як ти будеш у нас ночувати, твоя жінка буде кивати правим вухом. І ти би коло неї ліг.
Сидить він до вечора. Та й ті кобили є. Та й уже лягли вони спати. Та й кивнула одна з них вухом. Він підійшов до неї, ліг коло неї та й заснув. А вона збудила його та й тихо каже:
— На тобі цей брус, цей гребінь та й це залізо. Буде стара нас гікати. І тебе буде фест гікати. А ми рано утечемо. Та й уже.
Він узяв від неї ті речі. А рано перевернула вона його на голуба, а сама стала голубкою. Та й полетіли вони.
Вони летять, коли це йой! Так щось гримить і так дунить *. А то стара летить. Тут-тут уже їх ловить. Вона каже йому:
— Мечи брус!
Він вер брус, і стала брусова гора, така, що нема більше такої великої. А стара ту гору лупає! Так через ту гору добувається, що нужда * моя велика! Пролупала і тут-тут доганяє їх, тут-тут доганяє. Вона каже:
— Мечи гребінь!
Вер він гребінь, і ліс такий зробився, що най господь рятує. А стара із своїми кинулися на той ліс, проломили, прорубали і далі ловлять їх. А як вер він залізо, то вже стала залізла гора, і вже не бізували вони її пройти. Чоловік і жінка перекинулися з голубів на людей і пішли до того стовпа.
Прийшли вони туди, подивився він на ніж. Ой, ніж їржавий.
— Вже, — каже, — нема братчика мого! Щось уже є, бо ніж їржавий.
Зайшли вони в корчму якусь, питається він:
— Що сюди чути?
— Та, — каже, — нічого такого не чути. Але був зять у царя. А там, — каже, — гора висока-висока. Та й там є баба, що заклинає. Він пішов на польовання, потрафив на ту гору, та й та баба його закляла. Та й він там зостався, та й у царя така біда, що йой, бо нема вже зятя.
Цей собі думає: «Чекай, піду я на ту гору. Я ту бабу зітну». Та й лишив він жінку в тій корчмі та й пішов до брата. Приходить, а жінка сама в хаті. Вона думала, що то її чоловік. Він не признається їй, що він не чоловік, а брат чоловіка. Лягли вони спати. Вона до него ближче присунулася, а шабля його втяла їй палець, та й уже.
Він пішов на ту гору. Виходить баба.
— На, синку, цю паличку. І аби ти помахав нею. А він каже:
— Я тобі зараз помахаю.
Та й бабу стис, та й бабу забив. Та й заклекотіла там маржина та й всяке на світі, що його баба закляла. Все ожило. Та й приходить його брат.
— Ой я, — каже, — мій братчику, спав.
— Ти, — каже, — тут спав, а я з твоєю жінкою був. А той розсердився та й цему голову стяв, та й уже. Приходить він додому, нічого не каже жінці, лягає спати. А жінка каже:
— Я не докиваюся до тебе, бо твоя шабля мені палець утяла. А він тоді подумав: «Я свого брата затяв. А він не винен».
Та й пішов він знов на ту гору. Та й найшов воду цілущу й живущу. Та й брата зцілив та й оживив. Та й тоді брат собі свою жінку прикучував *. Та й уже казка скінчилася.