Втікач
Українська народна казка Гуцульщини

Це було тоді, як мені ще не було десяти років. Пастушив я кілька штук худоби. Мусів дуже рано гнати, бо вдень худобу кусали мухи. І завше я недосипляв. Там були близько людські ниви, а огорожі не було. Я подумав: «Трохи засну». І заснув-таки добре. Тим часом худоба пішла в людські кукурудзи. Люди вигнали худобу і сказали батькови, що я зробив шкоду. Батько мене покарав, і я рішив кинути пастушення. Думаю: піду я до Коломиї і там буду щось інше робити, бо в Коломиї худоби нема. Встав я рано, заків ще батьки спали, і подався в кєрунку Коломиї.

Зайшов я до Мишина, а там було багато пастухів, бо то була велика толока. Там діти зацікавилися мною, приносили мені хліба, і я там цілий день бавився з дітьми. І захопила мене ніч, і не було мені де переспати. Прошу дітей, щоби мене взяли з собою на ніч. Діти відказуються, кажуть:

— Мене мати буде сварити.

Прийшов я до одної стодоли і намацав драбину. Заліз туди, намацав, що там були верета й дека. Думаю: «Тут я пересплю». Але за якийсь час чую — хтось лізе вгору драбиною. А то була дівчина. Каже вона мені:

— Ти вже тут? Я ось тобі пироги принесла. Я почав ті пироги їсти, а вона сказала:

— Я зараз принесу тобі ще молока солодкого.

Я зрозумів, що тут мені може бути біда. Та й виліз кізлом у бантину. Там були дошки, і я сів на тих дошках. Через короткий час чую — знов хтось лізе драбиною. І бовхнувся там, на верету. Відтак знов хтось лізе драбиною. А то була знов та дівчина. Вона говорить:

— Ти ті пироги поїв, а я принесла тобі солодкого молока.

І тут межи ними вийшло непорозуміння, бо він сказав, що пирогів не їв. Стали вони суперечитися, він каже, що до неї другий приходить. І сказав він:

— Буде свідком той, хто над нами. А я згори скричав:

— Я не буду вам свідчити нічого!

Вони подумали, що це не знати яка сила говорить, спудилися та й повтікали. А я не чекав днини, боявся, щоб мене хтось там не замітив. Пішов я відти та й знов бавлюся цілий день з дітьми в другім кінци толоки. Але захопила мене ніч, і знов ніде мене ніхто не хотів прийняти на ніч. Зайшов я в якусь вузьку темну вуличку. А там чоловік віз бичками два мішки в млин. Спитав він мене, чого я, такий малий, шляюся сам уночі. А я говорю:

— Я сирота, шукаю, би-м десь служив, пастушив. Каже він:

— Йди зо мною, мені якраз треба слуги. Веди ці бички, їдемо до млина.

Я взяв бички за воловід, але що там було болото, я хотів його об’їхати, і мішки перевернулися з воза в болото. І я втік від того чоловіка, аби мене не бив. Обійшов я його і подався в тім напрямі, відки він над’їхав. Дивлюся — в одній хаті ще є світло. Виходить жінка й питається:

— Що ти за один шляєшся вночі?

— Я бідний сирота, шукаю служби. Жінка закликала мене до хати і каже:

— Нам якраз треба пастуха.

Спитала, чи я буду щось їсти. Я сказав, що голоден. Дала вона мені молока і вийшла десь з хати. Але мені того молока було замало. А над вікном була полиця і там стояли череп’яні гладунці з молоком. Я хотів то досягнути і досипати собі молока. Як узявся рукою за полицю, то так все й загриміло, усі гладунці з молоком попадали й побилися. Я зрозумів, що тут біда, і давай тікати. Вибіг з хати до сіней, а в сінях була велика ґелетка і в ній трохи клоччя. Я ускочив у ту ґелетку. Жінка увійшла, двері за собою замкнула, і вже не було мені як вийти з сіней. Зайшла вона до хати, подивилася, що там така позна, і почала кричати, але мене відшукати не могла.

За якийсь час почув я, що хтось коло хати кричить. А це той ґазда привіз бичками з млина своїх два мішки. Подивився, що таке в хаті, і зачав розпитувати, що це є.

— Буду тобі розповідати, — каже жінка, — але занесім мішки. Подивилася жінка, що такі мішки були білі, а то такі болотяні, і стала чоловіка сварити:

— Що ти зробив? Каже чоловік:

— Розповідати буду, як висиплемо муку.

— Сип у ґелетку, що там у сінях, але переверни її і витруси, бо там клоччя, — сказала жінка чоловікови.

Сінні двері були відтворені. Чоловік звернув ґелетку в кєрунку до дверей. Я вискочив з ґелетки і надвір. Чоловік з коромислом за мною гнав, але я втік.

Вздрів я, що тут мені біда, і думаю: «Піду я таки до Коломиї». І вийшов на головну дорогу. Зійшло сонце. Дивлюся — їде якась бричка. А в тій бричці їхав пан. Зацікавився пан, хто я такий. Я сказав, що йду до Коломиї, щоб найти десь службу. І пан сказав фірманови забрати мене з собою.

Поїхав я з ними до Коломиї. А там у великих панів весілля. Я зайшов туди і поліз попід столами. Там було багато паперів. У тих панів була гармата, з якої вони робили собі салют. І мене разом з тими паперами запхали в гармату і вистрілили. І долетів я аж сюди, до Березова, і учунявся аж тут.