В’юнець-молодець
Українська народна казка про тварин

Чи не розказать вам казочку про в’юнця-молодця? Та й молодець же був, хоч і маленький. Ось слухайте.

Ото був собі колись в’юнець-молодець. Та все казано: в’юн... В самім багні пробував, бо ні його батько, ані його дід зроду й не випливали на чистовину. Вони увесь вік проялозилися у мулі та в багні. Отож наш в’юнець-молодець, граючись раз, та й просунувся на чистовину та так ізрадів!... Бо він хоч і болотний звірючка, а багно, бач, вже і йому наскучило. Аж гульк — а вже й щука тут; пащу роззявила, наче ворота. В’юн круть-верть, туди-сюди — і нікуди втікати! От-от опиниться в щучиних воротях на її зубищах; та й згинеш без сповіді! «Ей, щуко!.. Ну й оказія!» — запищав в’юночок веселенько, хоч з остраху аж шкурка на хвостикові облазить.

Щука вирячила очища, не зачиняючи своїх воріт. Глянув на зубища. Пропадать без сповіді!.. «Чи ти давно сповідалася?» Щука ще більш роззявила пащу... А зубів же там, зубів!.. «А може, ти ще не пробувала зроду?» — засміявся в’юн. «Ні!» Да аж ротом плямкнула... Так їй ніяково стало від того, що вона ще не сповідалася. «То, може, хочеш зараз сповідатися?» — {«Авжеж!» ^*] — прохарчала знехотя, хоч у самої очища так і запалали; коли б то мерщій посповідатися. «Пливи ж за мною, та гляди, поспішай, а то не поспіємо».

Пливе в’юн, не озирнеться. Ну й що ж його в біса почати далій? А в хвостику так і холоне. Що, як догадається да так і цапне! Не втерпів, озирнувся. Та й зубиська ж, зубиська!.. Тільки зуби й бачив.

«Чи скоро? — прохарчала щука. — Бо їсти аж-аж!» — «Та натщесерце ж і сповідаються».

Щука поглядає на ситеньке тільце в’юна та думкою багатіє: як-то вона насповідається добре, по саме горло, скільки влізе; а тоді візьме в’юна проковтне на закуску!.. Аж слину в неї вода зносить... Сповідатися десь смашно! Як же її вона і не коштувала зроду!.. Бо їй здавалося, що сповідатися, бач, це обідать абощо.

Коли ятір! В’юн туди — та в дірочку й випорхнув. Щука за ним сунеться-сунеться та в лісу лобом пуць! Аж ятір стенувся! «Чим же тут сповідатися?» — загарчала щука, слухаючи чмелів. «Перш, добродійко, покайся, а на сповідь рибалка тебе поцупить». — «Тісно, їсти хочу! Пусти або сам хоч ходи сюди!» — заголосила вона, поглядаючи на ситеньке тільце в’юна. «Покайся, покайся! Нагрішила немало! — проговорив в’юнець-молодець да чимдуж до рідного багна. — Нехай йому з чистовиною! Поки усіх щук не потягнуть до сповіді — без гострих зубів туди й не потикайся!.. А нам, безсильним...»

Та й зашився у самий мул.