Гарасимко
Українська народна казка Покуття

Був чоловік і поклав нові хати. Полягали спати в нових хатах. Повставали рано, і питається тато старшого хлопця: — Що тобі ся снило?

І він татови сказав, розповів, що снилося. Питається другого — і другий сказав, що йому снилося. А тоді питає третього, наймолодшого, що Гарасимком звався:

— А що тобі снилося?

— Мені нічого не снилося.

— Та не може бути. Цим двом снилося, а тобі не снилося?

Ліг Гарасимко на другий вечір, а рано тато знов питає, що йому снилося. Він знов каже, що нічого не снилося. Тато такий злосний. Каже до жінки:

— Що з ним робити, з цим хлопцем? Не хоче сказати, що йому ся снило. Я його вб’ю.

А жінка каже:

— Е, не бери ти на свою душу гріха. Як то сина вбивати? То нефайно.

— Ну то що з ним робити? — питається чоловік жінки. — Ади, не хоче казати, що йому ся снило.

Каже жінка:

— Впряжи коні і завези його в ліс. І він собі буде там блукати. Але не вбивай.

А він каже:

— Та най буде.

Впріг коні, взяв хлопця на фіру і поїхали в ліс, тато й Гарасимко. Приїхали, і каже тато:

— Ти щось собі збирай тут, а я йду рубати дрова, порубаю дров та й за тобою прийду.

Хлопець почав збирати ягоди, а тато поїхав додому і лишив його серед лісу. Гарасимко ходив, ходив по лісі, та вже й смеркається. Іде у той бік, відки він з татом їхав. Іде, йде лісом — тата не видко. Вже вечір, хлопець плаче, прийшов до дороги — тата нема. Змучився він, наплакався, голоден. Сів коло дороги, а тоді ліг та й заснув, бо дуже стомлений був. Та й переночував хлопець край дороги в лісі.

А рано попри той ліс їде з фірманом цар. Їде, дивиться, а там щось коло дороги лежить. Каже цар:

— Стань, фірмане. Фірман став. Каже цар:

— Іди-но подивися, що там лежить. Чи то пес, чи дитина? Фірман зліз з воза і пішов подивився. А там спить хлопчик. Такий умурзаний, зашмарканий, бо наплакався сночі. Фірман пообзирав його, приходить до царя та й каже:

— То хлопчик спить. Такий не великий і не малий. Каже цар:

— Чого ж би він тут спав? Село далеко, чого він тут? Іди буди його і веди сюди. Озмем його з собою.

Фірман пішов збудив.

— Хлопчику, йди зо мною. Хлопчик іде. І взяли його на фіру.

А з царем їде його дівчинка, що має дев’ять рік. І цей хлопчик має дев’ять рік. Цар питається хлопчика:

— Як ти, хлопчику, називаєшся?

— Гарасимко.

— Чо’ ж ти, Гарасимку, спиш тутечка край лісу? Що ти тут у лісі робив, що опинився раненько край дороги?

А хлопець йому розказує:

— Вчора мене тато сюди привіз і лишив у лісі, би мене вовки з’їли. А сам поїхав додому.

Цар питає:

— А що ж то була за причина? Чого тебе тато завіз у ліс? Щось мусіло бути.

А він розказує цареви:

— Тато мене питався, що мені ся снило. А я не хотів сказати, і тато вивіз мене в ліс та й лишив.

Цар каже:

— Ти не хотів татови сказати, що тобі ся снило, але, може, ти мені скажеш?

— Ні, — каже, — я не скажу. Як я рідному татови не сказав, то й вам не скажу.

А цар каже:

— Як ти не хоч’ сказати, що тобі ся снило, то я тебе зараз із воза скину, та й усе.

А царева дівчинка в плач та й каже:

— Не скидайте його з воза. Най він їде з нами.

Цар не скидає, і їде хлопчик далі. Приїхали додому до царя, позлазили з воза, дали хлопцеви їсти. Його ще нема що ставити до якоїсь роботи, він ще малий. Бігають вони з царевою дівчинкою та й граються.

Вже вечір, повечеряли, полягали спати. Постелили десь там і хлопчикови. На рано повставали, та й хлопчик устав. Цар знов його питає, що йому снило. А він каже:

— Нічого.

— Та як, — каже, — нічого? Та ти татови не хотів сказати, то скажи мені.

— Нічого не снилося. Не хоче сказати.

Цілий тиждень він у царя ночує, дають йому їсти. І цар щоднини питається, що йому ся снило, а він не хоче сказати. Каже цар до жінки:

— Що з цим хлопцем робити? Не хоче сказати, що йому ся снило.

— А я знаю, що?

— Я його вб’ю.

— Е, не можна це робити, це гріх, — каже жінка.

— Ну а що з ним робити? Порадь мене, жінко. Ади, не хоче сказати, що йому ся снило.

— А я знаю, що?

— Знаєш що, жінко? Я його замурую в мур. І най він сидить у тому мурі, поки не вмре.

А жінка каже:

— Муруй. Мені то в голові?

Закликав цар мулярів і сказав вимурувати вежу і живого його там замурувати. І най він там сидить, поки не вмре. Бо не хоче сказати, що йому ся снило. Муляри навезли каміння і мурують. А царева дівчинка вийшла та й каже:

— Ви, муляри, муруйте. Але цемерку май більшу вимуруйте, аби він мав де сісти й лягти. І вимуруйте мені таке віконце тайне, щоби ніхто за него не знав. Би ніхто того не видів, ви робіть то віконце в затиллю, не з приходу. А я за це вам заплачу, — каже мулярам. — Я вам дам решето золота.

І мулярі мурують цемерку май більшу, і мурують віконце тайне, щоби ніхто не знав. Та й ведуть хлопці Гарасимка, би його замурувати там. Привели, замурували, і все. А дівчинка носить і подає йому через то віконце їсти й пити, і він до неї тихо балакає, вона до него балакає. І не був він там голоден. Дівчина дала йому й щось там постелити, він не пропадає, бо дівчина на него уважає. А цар того не видить. І так було довший час.

Але колись був цар-поганин, називався він Буркун. Та й написав він до цего царя лист і послав йому золоту палицю. Та палиця була складена із сотні кавалочків золота. І пише поганин до цего царя: «Аби ти цю палицю розібрав і прислав мені окремо частини. А як ти мені це не зробиш, то піду на тебе війною, звоюю тебе і знищу всю твою державу».

Цар кличе мудрих людей з цілої держави, аби йому ту палицю розібрали. Бо боїться, аби не виповів йому війну цар-поганин. І ніхто не годен ту палицю розібрати. Що дивилися, що обзирали — ніхто не годен нічого зробити.

А та дівчинка приноси Гарасимкови їсти, та й зажурена вона. А він її питає:

— Чо’ ти така сумна? Відей, плакала? А вона каже:

— Ади, цар-поганин Буркун написав до мого тата лист та й прислав палицю із ста кавалків золота, аби її хто розібрав на частини. А як ніхто не розбере, то дасть на мого тата війну і знищить нам державу. Тато вже скликав людей з цілої держави, аби ту палицю розібрати — ніхто не може.

А він каже:

— Принеси ту палицю сюди, я її розберу. Але так, аби ніхто не видів.

Дівчина пішла і сказала цареви:

— Дайте, тату, ту палицю мені, я розберу її.

І цар дав дівчині. А вона понесла палицю до Гарасимка. Він подивився на ту палицю і файно розібрав її на сто частин, подав дівчині й каже:

— Аби татови не казала, що то я розібрав. Кажи, що то ти розібрала. Вона так і зробила. Взяла від него ті частини, подала цареви та й каже:

— Тату, я розібрала.

Цар втішився, написав до того царя-поганина лист і післав йому розібрану палицю. Подивився цар-поганин і каже:

— Там якийсь мудрий є, що потрафив цю палицю розібрати. Пише цар-поганин до цего царя другий лист. І прислав йому троє лошат, однаково завеликих і обшитих зверху полотном. І пише цему цареви, щоби він пізнавав, котре лоша старше, котре середуще і котре наймолодше. І би йому написав. А як він це не зроби, не пізнає, то цар-поганин виповість йому війну і знищить його державу. А цар ніяк не може пізнати, лошата всі троє однаково завеликі і всі троє полотном обшиті.

Кличе цар людей, би пізнавали. Кличе всіляких учених, де хто є, з цілої держави — ніхто не може пізнати, нема такого, аби вгадав. А дівчина несе їсти Гарасимкови та й плаче. Він питається:

— В чім справа, чого ти знов плачеш?

Вона йому розказує, що цар-поганин прислав троє лошат, і ніхто не може вгадати, котре лоша старше, котре середуще, а котре наймолодше. Як не вгадають, то виповість цар-поганин татови війну. Гарасимко каже:

— Скажи татови, най усипле тим лошатам їди в три посудині. В одну вівса, в другу — ярої пшениці, в третю — молока. І най пустять лошата і йдуть видіти. Найстарше лоша побіжить до вівса, середуще — до ярої пшениці, а наймолодше — до молока.

Пішла дівчина і каже татови, аби всипав лошатам у три посудині їди. І чого всипати та як. Як їй розказував Гарасимко. І тоді пустити лошата, і кожне побіжить до свого. І так зробили, і пізнали лошата, котре яке.

Цар відписав тому царю-поганину і поназначував усі лошата, котре старше, котре середуще, а котре наймолодше. Цар-поганин подивився — вгадав. «Але там є хтось розумний, — думає цар-поганин. — Що то за людина така розумна?». Дивно йому, поганинови.

Та й цей цар уже думає, що вже все, що цар-поганин Буркун уже не буде воювати з ним. А він написав третій лист, той поганин. «Як я буду ходити на полуднє по своїм подвір’ю, щоби ти з твого подвір’я стрілив на моє і збив мені з голови червону шапку. Як ти це не зробиш, то я виповім тобі війну»

Цар прочитав цей лист та й знов зажурився. Радиться, що робити. Народ сходиться й сходиться, і ніякий мудрий не знає, як з цего подвір’я на поганинове стрілити і збити йому червону шапку. Нема такого.

А дівчина знов понесла їсти Гарасимкови. Та й зажурена, та й плаче. Він її питає:

— Що є, що ти знов зажурилася?

А вона йому розказує, що цар-поганин написав третій лист і виповів, щоби вистрілити на саме полуднє з нашого подвір’я на його подвір’я і збити йому червону шапку з голови.

—... Як це не зробим, то буде цар-поганин воювати з нами.

А Гарасимко каже їй так:

— Я це зроблю. Але треба мене розмурувати. В мурі я це не годен зробити. Скажи татови, най мене розмурує.

Вона пішла й сказала цареви:

— Розмуруйте Гарасимка, і він стрілить на подвір’я поганина на саме полуднє і зіб’є йому з голови червону шапку.

Каже цар дівчині:

— А він ще живий, той Гарасимко?

— Живий.

— То най буде. Я скажу його розмурувати.

Пішов цар закликати мулярів, аби Гарасимка розмурували. І каже їм:

— Уважайте на него дуже, аби він був живий, аби на него порошина не впала.

А цар не знає, що його донька Гарасимкови їсти носила. Вона лиш сказала цареви, що то Гарасимко золоту палицю розібрав і про лошата нарадив.

Розмурували його, а цар каже:

— Ну що, Гарасимку? Будеш стріляти з нашого подвір’я на подвір’я того поганина? Будеш йому шапку з голови збивати?

— Так, буду.

Пішов Гарасимко по тім подвір’ї, подивився, як треба встрілити до того Буркуна, і тоді сказав цареви:

— Закопайте отут гармату, і будем відци стріляти в Буркуна.

І так зробили. Ту гармату закопали. Гарасимко прийшов до полудня, до тої години на подвір’я, пішов до тої гармати і встрілив. Поганин походжав по своєму подвір’ю, а Гарасимко встрілив і збив йому червону шапку з голови. І сказав поганин:

— Там є якийсь мудрий чолов’яга.

Цей цар думає, що все вже скінчилося, що вже не буде більше цар-поганин писати. А поганин пише четвертий лист: «В тебе є якийсь дуже мудрий чоловік. Пришли того мудрого чоловіка до мене, най я подивлюся на него. Як ти його не пришлеш, то я виповім тобі війну і знищу тебе. І цілу твою державу знищу».

Цар прочитав і зажурився. «Ну що то має бути?» Та й питається Гарасимка:

— Ну що, Гарасимку, підеш до того царя-поганина? А він:

— Піду. Але мені треба, — каже, — монархо... Знаєте, що мені треба?

Цар йому:

— Не знаю, кажи.

— Треба мені одинадцять хлопців. Я буду дванадцятим. Але щоби були ті хлопці однакі. Такі завеликі, як я, такі файні, як я, в однакове вбрані, і підемо до того царя.

Цар каже йому:

— Я ж не вгадаю вибрати тобі таких хлопців, як ти хочеш. Іди собі самий межи військо та й вибери собі, яких тобі треба. Там є всілякі хлопці.

Та й пішов Гарасимко. Вибрав собі одинадцять хлопців, а він дванадцятий. Цар дав їм однакові мундири, повбиралися. І вже цар їх випроваджує до царя-поганина, і поїхали вони. Їдуть і говорять собі дорогою. Каже їм Гарасимко:

— Хлопці, як ми прийдем до того царя, він буде питати, котрий з нас май старший, ми скажем, що ми всі старші.

— Добре, — кажуть хлопці.

Прийшли вони до царя-поганина понад вечір і кажуть:

— Вже є той мудрий хлопець. Але він не самий, нас є дванадцять. Цар питається:

— Котрий з вас старший? Вони відповіли:

— Ми всі старші.

Він не мав коли з ними договорювати, бо то вечір, приймив їх тамечки на ніч, дали їм вечеряти, дають їм пити.

— Гай, хлопці, зачинайте. Котрий старший? А вони:

— Ми всі старші.

Та й не хотів ніхто пити, бо Гарасимко заповів їм по дорозі, аби ніхто нічого не пив. Постелили їм, і полягали вони спати. Там спало два, там оден, там три — так як могли, так і полягали.

А Гарасимко ляг ще з одним хлопцем, два їх спало разом. Та й собі балакали вночі, Гарасимко й той товариш.

— Цар-поганин встане рано, поставить нас у ґлід і буде питати, котрий старший. Він буде питати, а я вийду з шаблею і зітну йому голову.

А в того царя була баба-відьма. Вона все перевідувала і цареви доказувала. Підслухала та баба, як Гарасимко говорив з тим товаришем, що він зітне цареви голову. Взяла ножиці і втяла трошечки йому сонному поли, аби рано цар пізнав його, та й пішла до царя і все йому розказала. Сказала, хто старший, і що він хоче стяти цареви голову.

— Я його, — каже, — позначила, втяла спереду кавалочок поли. Рано ви поставите їх у ґлід, — каже вона цареви, — і зразу його пізнаєте.

Цар каже:

— Це ти добре зробила. Тепер я його пізнаю.

А Гарасимко побудив усіх своїх хлопців удосвіта, поставив у ґлід і кожного обдивився. Глип на себе, а йому трошки пола притята. Тоді він узяв ножиці і кожному трошки притяв полу. І всі дванадцять були однакі.

Цар устав, сказав їм дати їсти, поставив їх у ґлід і починає питати, котрий старший. Та й зазирає, котрий позначений, дивиться, дивиться, а то всі дванадцять позначені. І не мож знати, котрий старший і котрий хотів цареви голову стяти. Цар питає їх:

— Хлопці, признайтеся, котрий з вас старший. Бо через того одного, що ви не хочете його виказати, усіх вас зараз перестріляю. Я хочу того старшого взяти за зятя. В мене є одна донька. Але я чув, що він хоче мені голову стяти. Нім він мені голову зітне, то я йому борше віка вкоротаю.

І Гарасимко виходить з ґлоду.

— Ну й що? — каже. — Я старший.

— То ти казав уночі, що мені голову зітнеш?

— Я казав.

— Я тобі, — каже, — борше віка вкоротаю.

І сказав цар-поганин своїм людям, аби зробили шибеницю і Гарасимка повішали. Пішли вони закопувати слупи і робити шибеницю. А тим часом Гарасимко відійшов набік і пише до царя лист: «Присилай, царю, три полки війська, і то живенько, бо тут є зрада, оден полк аби був убраний у чорнім, другий полк у червонім. А третій полк у саме біле аби вбраний був, і якнайборше присилай, бо тут нема чекання». Написав лист і передав, і пішов лист до царя.

А в царя-поганина рихтують шибеницю, і вже зробили її, вже поставили драбину, почепили петлю. Одинадцять хлопців лишаються живими, а Гарасимка вже ведуть до шибениці вішати. Привели його до шибениці, виліз він на драбину та й дивиться в той бік, відки має військо надійти. Тих три полки. А військо вже маширує, видить Гарасимко, що вже недалеко воно. А він на драбині стоїть і каже до царя-поганина:

— Царю, ади, йдуть дідьки з пекла по твою душу. А за ними іде пекло, вогонь горить!

А то йдуть ті, що в червонім вбранню.

— А позаду йдуть ангели спасати мою душу.

Він це говорить на драбині, а цар слухає. А ті йдуть, не стоять. Гарасимко ще на драбині, а тих три полки війська вже їх обступили. А ті, що в білім вбранні, йдуть рятувати Гарасимка. Гарасимко злазить з драбини. А цар-поганин тут, недалеко. Гарасимко раз шаблею і стяв йому голову. Наткнув ту голову на шаблю, підняв догори і поніс до свого царя. І все військо пішло за ним. І ті одинадцять хлопців.

Як він прийшов до царя і приніс ту голову, аж тоді розповів докладно, що йому ся снило. Йому снилося, що він має стяти цареви-поганинови голову.

Цар дуже здивувався, що це такий мудрий хлопець, і каже:

— Я тебе вже від себе не пущу. Сватай мою доньку.

І зробили весілля, цар дав за него доньку, і він був царевим зятем, той Гарасимко.