Голос
Українська народна казка Полтавщини

Жила в одному селі стара бабуся, була в неї онучка. Дівчинка була вередлива і примхлива.

Коли вона підросла, то зовсім не змінилася. Бабуся часто хворіла, але навіть хвора догоджала онуці.

Та якось бабуся злягла, не могла ні встати, ні говорити. Дівчинка кілька днів сиділа голодна, немита і все не могла зрозуміти, чому все так. Раптом вона почула шум, схожий на грім. Вона підняла голову до неба і почула голос:

— Якщо ти любиш свою бабусю і сама хочеш вижити, то набери із струмка води і дай бабусі випити.

Дівчинка взяла кухоль, пішла до струмка і набрала води. Бабуся напилася і одужала.

З того часу дівчинка завжди допомагала бабусі, з неї вийшла гарна господиня.

Голос
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жила в одному селі бідна вдова. І була в неї єдина донечка — Настуся. Дуже тяжко жилося їм, хто схоче, той і скривдить, а пожалітись нікому. Але не дивлячись ні на що, в сім’ї панували добро і любов. Настуся була дуже гарною, привітною дівчинкою, але з народження, на жаль, була сліпою. Пташки, яких вона годувала останньою своєю крихтою, показували їй дорогу, квіточки, яких вона пестила, нашіптували їй про ясне сонечко, про хмаринки на небі, а вітерець розповідав про те, який прекрасний і цікавий навколишній світ.

І все було б добре у родині, бо не хлібом єдиним були вони живі. Але дуже часто так буває, що заздрість людська і злість прагне зруйнувати все прекрасне, що є в людях.

По сусідстві з хатинкою бідної вдови проживала одна недобра жінка, про неї говорили, що вона була відьмою. Достаток і багатство було в її домі, але не було щастя. І тому вона люто ненавиділа своїх сусідів. І нарешті вирішила звести їх з світу.

Три дні і три ночі варила вона своє чаклунське зілля, від якого замовкли пташки, сховалися квіточки, засохли дерева.

Настуся прокинулася вранці і зрозуміла, що матуся її занедужала. Вирішила вона принести з далекого лісового джерельця цілющої водиці, щоб напоїти маму. Вона вирушила в далеку дорогу.

Але що це? Все навкруг, неначе вимерло, ніхто не вказує дівчинці правильну дорогу. Довго блукала сліпенька, поки нарешті зовсім заблукала у дрімучому лісі.

Наближалася ніч, було страшно і холодно. Настуся присіла на пеньок і заплакала. І тут вона почула голос. Він доносився десь із небес і був такий приємний і такий чарівний. Голос промовив:

— Настусю, не плач, заспокойся. За твою щирість і доброту я вирішив тебе нагородити. Ти хочеш бачити?

— Бачити?! — скрикнула дівчинка — це найзаповітніша моя мрія!

— Подумай ще раз, чи хочеш ти цього найбільше за все на світі? — тепер уже суворо запитав Голос.

Дівчинка подумала якусь мить, а потім щиро сказала:

— Ні! Ні! Більше за все на світі я хочу, щоб одужала моя матуся і була завжди здоровою і щасливою!

— Хай буде так! А тепер іди! Ти знайдеш дорогу додому.

І в цю мить Настусю ніби хтось взяв на руку і повів. Коли дівчинка переступила поріг своєї хатинки, трапилося диво: дівчинка побачила свою здорову матусю, її посмішку і вираз щастя на ніби помолоділому обличчі. А навкруги весело щебетали пташки і світило сонечко.

Коли увечері мама з донькою лягли спати, Настуся спитала:

— Мамусю, а що то був за голос, що зробив мене зрячою, а тебе здоровою?

— Не знаю, — відповіла мати, — але знай, що добро і милосердя завжди будуть перемагати і нагороджені будуть сповна, поки існує земля.