Овріяш
Українська народна казка Закарпаття

Був, де не був, був раз один цар. Сей цар пішов раз у ліс на вадаску ^*. Ходить цар по лісі, ось увидів одного дуже великого, високого чоловіка — такого, що поверх бука голова його була.

Кожний день ішов цар на вадаску та кожний день видів його в лісі. Дуже хотів би його якось піймати, та не знав як.

Раз прийшов до царя один катуна ^* і каже:

— Пресвітлий царю, я порадив би, як би можна його піймати — того овріяша.

— Та як? — звідується ^* цар.

— Хай положать, пресвітлий царю, один гордув ^* вина у лісі, один паленки ^*, один гордув меду і один віз хліба. Він такий напій ніколи не п’є — нап’ється і буде спати. Та так його можна буде взяти.

Цар те все положив у лісі, що йому катуна сказав: один гордув вина, один паленки, один меду і один віз хліба.

Прийшов овріяш і те вино, паленку почав пити, а хліб із медом їсти. Так упився, що там і перевернувся. Цар, як увидів, що овріяш п’яний спить, сказав привести теліжку, і на неї уложили овріяша, зв’язали й повезли у царський двір. Цар звелів зробити у своєму дворі чотири дуже високі мури, — а верху там не було, — і туди запер овріяша. Давав йому туди цар усякі дорогі їдла ^*, та він ніколи не хотів їсти; коли вже цілком ізголоднів, то хіба тоді дещо мало закусив.

Раз пішов кудись цар із дому — так чи на три, чи на чотири дні. Ключ од дверей тих мурів передав своїй жоні. Зібрався й пішов.

Мав той цар одного семирічного хлопця. Сей хлопець ходив там побіля овріяшової хижі із золотою лабдою ^*, лабдаючися ^*. Ось скочила хлопцева золота лабда у овріяшову хижу. Хлопчик почав дуже просити од овріяша свою золоту лабду. Каже:

— Дайте мені лабду, дайте, бачіку ^*, та ж вам із неї хісна ^* там не буде.

— Тоді тобі дам лабду, коли ти мене звідси випустиш.

— Ну, коли не даєте, — каже хлопчик, — то я візьму другу.

Пішов узяв другу золоту лабду, але і та упала туди, де перша. І цю не хотів йому дати назад овріяш доти, доки його не випустить. Пішов хлопчик, узяв і третю золоту лабду. Коли лабдався, і та упала до овріяша. Каже йому хлопчик:

— Та ж дайте мені уже лабду!

— Не дам, синку, доти, доки мене не випустиш звідси.

— Я вас не годен випускати.

Дуже почав хлопчика просити овріяш, аби його випустив. Напослідь хлопчик дуже його пошкодував і каже:

— Та як я вас годен випустити, коли у мами ключ од ваших дверей, бо няньо ^* мамі передав ключ.

— То йди, синку, — каже овріяш, — до матері та кажи, що у голові тебе кусає. Буде тебе мати ськати, а ти із жеба ^* матері вийми ключ та одомкнеш, а як мене випустиш, знову скажи матері, аби тебе обиськала. Як тебе буде ськати, ти заткни потиху ключ матері у жеб назад.

Побіг він до хижі до своєї матері і попросив її, аби його обиськала. Мати почала ськати, а він потиху вийняв ключ із жеба матері своєї, пішов і випустив овріяша з арешту. Каже йому овріяш, як його випустив:

— Ну, синку, іще буду тобі в помощі за це.

І з тим пішов собі назад у ліси. Хлопчик пішов до матері і знову просив, аби його обиськала. Мати почала його ськати, а він знов забив ключ своїй матері у жеб, так що його мати нічого не знала.

Прийшов цар додому. Оглядає, та овріяша ніде нема. А на той день і великі пани прийшли оглядати того овріяша, а овріяша ніде не було. Цар дуже заганьбився, що панів окликав подивитись на овріяша, а овріяша ніде не було.

— Ну, — каже цар, — то лиш той випустив овріяша, у кого ключ був.

Задармо цариця плакала, що вона не випустила, а цар хотів її загубити. Почув це його семирічний хлопчик, що його отець хоче йому матір загубити, пішов до свого вітця і каже (бо дуже розжалобився, що його мати через нього терпить):

— Няньо, то не мама випустила овріяша, а я, бо він мене дуже просив, аби його випустив. Я пішов, украв у мами ключ із жеба та так і випустив овріяша.

— Ну, коли так, — каже йому отець, — коли ти випустив овріяша, тебе не загублю, лиш іди собі туди, куди тебе двоє очей буде нести. Я тебе ніколи не хочу й видіти, і аби мені ніколи не потрапляв на очі.

Хлопчик зібрався і пішов у ліс. Увидів там одне дупло та сів у нього і сидить. Ходив там овріяш, зазирнув у те дупло і увидів, що там є той хлопчик, що його із арешту освободив. Взяв його за ручку і повів з собою додому. Той овріяш мав глибоко в лісі ґаздівство ^* і жону. Повів його додому, його жона зараз наладила їм їсти. Поїли, і так він зістався до дванадцяти років біля овріяша.

Туди ходив другого царя югас ^*, овріяш усе крав у нього вівці. А той цар мав дівки; сі дівки мали кожний день полічити вівці, чи усі. Але все хибило: не було стільки, скільки заняв з дому, бо овріяш покрав у нього.

Хлопчика до дванадцяти років годував овріяш. Як дванадцять років минуло, овріяш прогнав ^* його до того царя служити. Пішов він і найнявся у того царя гуси пасти. А вівчар усе жене вівці пасти, а овець усе менше пригонить, ніж із дому взяв. Усі три принцеси полічать, а їх менше буває.

Каже той царю, що гуси пас:

— Я коли б пішов із вівцями, то більше б пригнав, не те, аби пропадали.

— Іди ти, — каже йому цар. — Я б на тебе вівці бизовав ^*, та ж ти б і одну не пригнав.

— Лиш ви пустіть, пресвітлий царю, мене з вівцями.

— Ну, то йди!

Зайняв вівці — і навечір багато більше овець пригнав, ніж зайняв з дому. А то овріяш йому надавав. Полічили дівки вівці, і багато більше овець налічили, ніж тамтого вечора було. Зайняв на другий день, знову йому овріяш іще більше овець дав, як першого дня. Так він усе ходить і усе більше овець пригонить. Так його дуже полюбили царські дівки. Повели його до передньої хижі, і там мусив із ними їсти. Найменша найліпше його полюбила. Усе, коли ішов із вівцями, надавали йому у тайстру ^* багато їсти і пити. Дав він із того і овріяшеві.

Раз положив цар на дванадцятий шток ^* золоте яблуко найстаршої дівки. Хто його звідти іздійме, із землі туди підскочить, у той оболок ^*, де було золоте яблуко, тому ту найстаршу дівку дасть за жону.

Пішов він знову з вівцями. Прийшов до овріяша, звідується у нього овріяш:

— Що чувати у царськім дворі?

— Цар найстаршої дівки золоте яблучко положив на дванадцятий шток та сказав, що хто те яблучко звідти іздійме, то дасть її йому за жону.

— Чи хотів би ти ізняти?

— Хотів, няньку.

— То як хочеш за ним іти — чи попід хмари, чи вітром?

— Вітром, — каже йому його годованик.

— На сей кантар ^* — коли його кинеш на колоду, то станеться кінь, сядь тоді на коня

та йди!

Дав йому овріяш кантар. Кинув на пня, враз з’явився дуже красний кінь. Сів на коня, та й він дуже красним паном став.

Прийшов до царського двора, там уже повно панів було. Багато пробувало скакати, та котрий скочив, то кожний упав, декотрому нога зломилася, декотрому рука, чи так його кінь упав, що здох.

Він прийшов, скочив і враз золоте яблуко вхопив, та й пішов собі. Ніяк не могли знати, хто то міг бути. Він пішов собі назад до овець. Кантар ізняв із коня, і лиш один стовп, одна колода там зісталася.

Навечір пригнав вівці; царські дівки полічили, і знову багато більше овець пригнав, як на поле зайняв.

На другий день цар друге золоте яблучко, середущої дівки, положив на той дванадцятий шток.

Зайняв той прогнаний царський син вівці, пішов до овріяша. Овріяш звідується у нього, що за новина у царськім дворі.

— Тепер цар положив середущої дівки золоте яблучко на дванадцятий шток.

— То чи хотів би його ізняти?

— Хотів би, няньку. (Бо він овріяша няньком кликав).

— То як би хотів іти — чи попід хмарами, чи вітром?

— Вітром, — каже він.

— Ну, то кинь той кантар назад на пня.

Кинув кантар на пня, та ще кращий кінь стався із сього пня, ніж вчорашній був. Сів на коня і пішов у царський двір. Ледь прийшов, зараз скочив і узяв яблучко. І з тим пішов до овець. Навечір пригнав вівці додому — і знову було більше.

На третій день поклав цар золоте яблучко найменшої і найкращої дівки. А він знову зайняв вівці пасти. Прийшов до нього овріяш і каже:

— Що нового чувати у царськім дворі?

— Днесь цар положив найменшої дівки золоте яблучко.

— Та чи хотів би ізняти?

— Хотів, няньку!

— То як би хотів іти — чи попід хмарами, чи вітром?

— Вітром, няньку.

— Ну, то кинь той кантар на пня, сядь та йди!

Кинув кантар на пня, враз іще кращий кінь стався, ніж перші два були. Сів на того коня, прийшов у царський двір. Там уже повно панів було, але він прийшов, скочив, та ще вище летів у вітрі, як другі рази. Вхопив яблучко і назад пішов собі до овець. Кантар із коня зняв, а там нічого іншого — лиш пень зостався. Навечір пригнав вівці додому, принцеси полічили, то знову більше овець пригнав. Вхопили його за руки і повели у передні хижі. Там із ними мусив їсти. Ті яблучка, що позабирав у принцес, у тайстру поклав.

Раз щось найменша позирала у його тайстрині та й там найшла і три золоті яблучка. Узяла яблучка і понесла до царя. Показала царю і розповіла, що то у малого югаса тайстрі найшла. Так цар дав за нього свою найменшу дівку. І ті другі дві принцеси віддав. Але по свадьбі він зробився дуже лінивим. Так його зненавиділи, що уже і до хижі його не пускали, ані до кухні, лиш під курми мусив спати.

Раз одного дня пішли на вадаску усі три царьові зяті. Ті два взяли собі красні коні, а він такого перепалого, сухого — і так його вів. Зайшов у одне болото, коник упав, він узяв кіл та так піднімав його з болота. Його жона, як то увиділа, що коника із болота колом піднімає, дуже зганьбилася, почала плакати, йойкати, вадитися ^* із ним. Він якось витяг собі коника із болота і помалу пішов собі за швагерами. Як знав, що його швагері уже геть далеко є, винув кантар на коника, то із нього такий красний кінь стався, що пари не можна було йому найти. Пішов, вадасить собі із швагерами, убив він одного дикуна ^*. А швагери його не впізнали, що то їх той лінивий швагер. Дуже почали просити у нього того дикуна. Каже він їм:

— Дам вам, але так: коли дасте один із вас із хребта ремінь видрати.

То вони дуже ганьбилися, що цілий день вадасили та й нічого не убили. Хотіли похвалитися перед царем та й перед своїми жонами, що вони дикуна убили.

Один ліг собі на землю, а він вийняв ножик із жеба і видер ремінь з його хребта. Доки той там завився, він сів на коня і поперед них побіг. Коли недалеко був од царського дому і зняв кантар із коня, то замість нього знову такий занепалий коник став. Бідує він там із тим коником, бо той не хотів іти. Надбігли його швагри; видить, що несуть дикуна, та й подумав собі: “Ей, хваліться! Та і є за що, бо тут ремінь із хребта у жебі”.

Прийшов якось і він додому. А його жона зовсім не хоче його уже і допустити до себе.

На другий день знову зібралися на вадаску. Він узяв собі того ж хрунавого ^* коника. Зайшов у болото, коник упав. Узяв знову він собі кіл і почав коника із болота піднімати. А ті швагри позабирали собі дуже красних коней та так пішли. Увиділа його жона, що він знову піднімає коня із болота колом, дуже почала йойкати, ревти. Каже:

— Ти лиш мені ганьбу шукаєш.

Витяг коника із болота, якось уважив його та йде, веде за кетефик ^*. Як знав, що його швагри вже далеко, кинув кантар на коника того — та такий кінь став із того, що ще но!

Прийшов, а його швагри уже вадасять, та нічого не годні були убити. А він як прийшов, так нараз убив одне прекрасне потя ^*.

Вадасили його швагри до пополудня, та і одного воробця не убили. Просять вони його (адже вони не знали, що швагер), просять, аби продав їм те потя. Та й іще клебані ^* перед ним ізняли та так його просили.

— Дам вам, — каже, — але лиш так, коли дасте собі із хребта ремінь видерти.

Ліг собі другий, і видер він тому ремінь із його хребта та й у жеб положив. А сам сів на коня і пішов. Доки вони зібралися, він уже далеко був. Прийшов на те місце, де його швагри рано лишили, ізняв кантар із того коня, та знову такий перепалий кінь став, як був. Надійшли його швагри і таки лишили його. Прийшли додому і стали показувати, яке потя вони убили, а того не розповіли, що за потя з хребта ремінь дали оддрати. Звідується у них жона того, що у болоті зістався:

— А мій той нещасний ґазда де? Чи був із вами?

— Із нами не був, десь ми його лишили у болоті рано, там ми його найшли і тепер.

Надійшов і він, та до хижі не смів зайти. Лиш забрався там десь та ліг собі.

Ось пішов цар на війну, узяв із собою тих двох зятів, а його дома лишив, не хотів узяти з собою на війну. Він так держався, наче непотрібний, а як знаємо уже, то дуже порядний був.

Зостався він дома, не йшов із царем на війну, лиш ті два зяті пішли. Почалася битва, та неприятель дуже рубає сього царя, нічого зяті не помагали. Почув він, що царя неприятель дуже б’є, узяв собі того занепалого коника, вийшов із вароша ^*, кинув кантар на коника, ізробився враз дуже прекрасний кінь. Сів на коня і пішов на війну. А дома ніхто не знав, що він пішов на війну.

Прийшов туди та видить, що царя дуже б’ють, зяті нічого не допомагають. Вийняв шаблю і почав стинати неприятельських катун. Так постинав, що лиш сям-там по одному зосталося.

У тій війні пошкромив ^* (поранив) він собі один палець. Цар се увидів, вийняв із жеба жебаловку ^*, передер надвоє і завив йому палець.

Коли війна закінчилася, а він із конем пропав, не чекав царя. Прийшов до вароша, зняв із коня кантар і став із нього знову занепалий коник. Пішов та там десь забився, аби ніхто не знав, що він десь був.

Прийшов цар із війни додому із своїми тими двома швагерами і почав дуже жалкуватися, що того пана ніде не міг знайти, бо — каже — якби не він, то там би були усі пропали.

Зайшов і він до хижі, вийняв із жеба передерту жебаловку і каже:

— Чи ви, пресвітлий царю та й няню, сею жебаловкою завивали сей палець там, у війні?

— Та то ти був!

— Я!

Вказав на одного свого швагера і каже:

— Швагерик, ану ляжте собі тут на землю.

Мусив лягти. Вийняв він із жеба той ремінь, що видрав з його хребта, і припасував ^*, та й каже царю:

— Чи пасує сей ремінь сюди?

— Пасує, — каже цар.

— То сей ремінь за того дикуна, що вони хвалилися, ніби вони убили, а то я убив. Вони мене просили, а я казав, що аби дали із хребта ремінь видерти. Та й дали, лиш казали, аби їм дав дикуна, як видеру.

Ліг собі і другий, бо мусив.

— А сей, — каже та й вийняв другий ремінь, — за те красне потя дав собі видрати.

Цареві зяті дуже заганьбилися. Він же розказав усе, що як було.

Цар і його ж жона дуже його полюбили і просили, аби їм те все простив, що з ним робили.

Так вони дуже довго ґаздували, а як старий цар умер, то й царство на нього перейшло. Царювали вдвох з жоною, царювали собі, — може, і днесь царюють, коли не померли.