☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Перекотиполе
Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік та жінка. Мали вони невеличке господарство. Особливою втіхою була корова Лиска, яка хоч і не багато давала молока, але його вистачало. До кормів невибаглива, не норовлива, завжди охайна, чепурненька, трималася двору, добре розуміла своїх хазяїнів, їхню людську мову.

Господар був чоловік спокійний, скупий на слово, але працьовитий і добрий. Ніхто в селі не сказав би про нього нічого поганого. Завжди кожному дасть пораду, поділиться, чим зможе, хоч і в самого великих достатків не було.

Жінка ж, навпаки, ніколи не вгавала, тільки її й чути. Та ще біда: не вміла тримати язик за зубами. Що б чоловік не сказав, що б не зробив: не сьогодні-завтра знатиме все село. Не вміла берегти таємниць. І просив, і приказував, нічого не допомагало. Ні з чим не можна було втаїтися. Скрізь вона встигала з своїм довгим язиком. Здається, хоч ти її зачини в погребі на сім замків, все одно вилізе і побіжить з новиною по всьому селу.

Тому чоловік завжди мовчав, ні про що жінці не розповідав, ні з чим з нею не ділився. Бо добре знав її «невиліковну хворобу».

Хата їхня стояла на краю села, а далі, скільки сягнеш оком, розстелявся степ, безкрайній та широкий. Влітку він ненадовго укривався різнотрав’ям, а восени все навкруги засихало, а перекотиполе чималенькими клубками розбігалося по всьому безмежному степу. А коли здіймався вітер, воно відривалося від землі і котилося невідомо куди, несучи звістку про наближення зими із холодними морозами та злими хуртовинами, а само ховалося десь на балках та ярах.

Сталося так, що до весни нічим було догодувати Лиску. Чоловік бідкався, не знав, що робити, як діяти. Корова мовчки дожовувала останнє сіно. Іти красти — гріха боявся, а як же бути, не знав. Вирішив уночі піти до пана і все ж таки вкрасти невеличку копичку сіна. Он скільки в нього!

Жінці наказав, щоб нікому ні слова. Через тиждень-два потеплішало, блиснуло сонечко, і вже виткнулася зелененька травичка. Жінка вигнала корову в степ. Лиска мовчки паслася, а господиня все приказувала, бо ж не вміла мовчати.

— Пасись, корівко, бо ж немає вже й того сіна що Степан украв.

Почуло це перекотиполе та й покотилося степом. А пан вийшов на своє обійстя і постеріг, що не стало копички сіна, пішов поглянути, чи зазеленіла трава у степу. Дивиться, котиться перекотиполе. Він за ним, а воно вперед, ніби манить за собою.

Так і привело до двору, де жив той чоловік, що вкрав у нього сіно. Розгнівався пан, хотів забрати корову, та жінка почала плакати та вмовляти, щоб змилувався. А сама все думала та гадала: «І кому ж це я розповіла про крадіжку? Хто ж доніс панові?»

Перебирала в пам’яті всіх жінок та так і не могла здогадатися, звідки лихо взялося. А сама собі дала слово, що треба таки менше язиком плескати.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

186 (7095). Перекотиполе. СУС-. Записала М. В. 2009 року. Бойко Галина Максимівна (1924). Полтавська область, Чорнухинський район, Богодарівка

Перекотиполе
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись давно-давно у селі Веселий Кут жили два сусіди Іван і Микола. Жили дружно.

Одного літа пішли вони на заробітки у далекі краї. Працювали ціле літо, заробили добрі гроші. Повертались додому пішки, через чужі краї, безкраї

степи. А коли стомилися, лягли перепочити серед степу широкого. Іван зразу ж заснув, а Миколі не спалося. Він все думав, як прийде додому, купить землі, пару волів і стане хазяїном. І тут до нього підкралася зла думка: «А що, якби мені ще й Іванові гроші? Я б збудував ще й хату».

І він зробив страшний вчинок — почав душити Івана.

А в цей час мимо них котилося перекотиполе. Іван, як до останньої надії, звернувся до нього:

— Перекотиполе, покотись на мою батьківщину, скажи, що я загинув від Іванових рук.

Микола прийшов додому, купив землі, воли, побудував нову хату. Став

хазяїном.

І ось одного разу вони з жінкою їхали волами в поле. А тут назустріч їм котиться перекотиполе. Микола почав дуже сміятися. Дружина причепилася

до нього, чого він сміється. Микола почав придумувати різні причини, але

Мотря не вірила. І вона довела його до того, що він розказав їй правду.

Пройшов деякий час. Микола і Мотря не вжилися, дуже посварилися. Жінка побігла у волость і все розказала про чоловічий гріх. Жандарми забрали Миколу, посадили у темницю.

Так зло, заподіяне людиною, не проходить безкарно. Воно пізно чи рано але повертається до грішника.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

192 (5420). Перекотиполе. СУС 960А. Записано 2008 року. Гапич Параска Мусіївна (1938). Черкаська область, Тальнівський район, Веселий Кут

Перекотиполе
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно колись жили в Кулебівці два брати. Обидва неодружені були. Прийшов час, привів старший молоду дружину, гарну струнку, милу та привітну. І впала вона в око молодшому брату. І задумав він недобре.

Час минув. Зібралися брати на заробітки в далеку сторону. Працювали тяжко, грошей заробили — час і додому повертати. Довгою дорогою молодший брат повів розмову зі старшим:

— Хочу гроші твої забрати, дружину-красуню за себе взяти.

— Не роби цього, брате. Бо дізнаються люди і проклятим будеш.

— А хто ж про це чує у чистім полі? Ані деревини, ані людини навкруг.

Котилося полем перекотиполе. І став кликати старший брат на допомогу:

— Перекотиполе, перекотиполе, котишся ти по всьому світу. Розкажи у рідній стороні, як вчинив зі мною молодший брат.

Подув вітер, покотилося колесом, шумлячи перекотиполе. Повернувсь додому молодший брат один. Грошей привіз, волів купив і став хату будувати. Братову за себе взяв. Став безжурно жити.

Роки спливали. Одного разу їхали з дружиною із ярмарку. Добре ярмаркувалося, веселі додому поверталися. Аж раптом вихор здійнявся і зашуміло навкруги. То покотилося через дорогу перекотиполе. Глянув чоловік, згадав братове застереження і посміхнувся сам собі. Дружина запитала:

— Чому посміхаєшся?

Чоловік промовчав. А вона все в одну душу:

— Скажи та скажи.

Не витримав чоловік та й розповів усе. А перекотиполе далі покотилося. І, здавалося б, що те перекотиполе, а всю правду розповіло.

Давно те було. Стільки того перекотиполя в степу росло, людям служило і домівки обігрівало, килимком для ніг слугувало. Але й по сьогоднішній день ніхто його в Кулебівці не зустрічає. Мабуть, закотилося десь собі, слушного часу дожидаючи.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

105 (7269). Перекотиполе. СУС 960А. Записала Чаюн Катерина 2009 року. Сеник Ольга Кирилівна (1925). Дніпропетровська область, Новомосковський район, Кулебівка

Перекотиполе
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це давно. Так давно, що мало хто й пам’ятає цю історію, хіба що оті старенькі бабусі яким літ-літ, як на ясенку листя. Жили в нашому селі чоловік і жінка. Побралися молодята, як кажуть, за кого бог послав. Начебто й любилися спочатку, а там хто його зна. Може, то тільки на людях була та любов. Посватався парубок до жінки, бо в неї була хата. А тоді як було: в тебе хата, то ти й багачка. Отак-то жили вони собі в купі, дітей не було, то тільки й дбали про хазяйство. Мало-помалу розбагатіли та й стали хазяїнами. З роками чоловік уже так привик до жінки, що вона йому надоїдати стала.

От одного разу пішов чоловік в шинок та й зустрів там Гапку. До чого ж гарна була молодиця, не одне парубоче серце сохло по ній. А треба сказати, що була вона вдовою. Де її чоловік дівся ніхто і не пам’ятає. Тілько запала Гапка в душу нашому Івану так, що почав чоловік марити нею. Він до неї і так, і сяк, а вона йому одвороти-повороти дає . Було й каже Іванові:

— Якби ж то ти був сам, без жінки, то я ще б і подумала.

Ці слова Гапки так глибоко засіли в голові Івана, що вирішив він позбутися законної жінки. Довго мізкував, а тоді вирішив заманити жінку на поле та там і вбити.

Раненько, як ще не сходило сонце, почав збиратися з жінкою в поле. От як виїхав далеко від села та й почав бити жінку. Та проситься до рідного батька і каже:

— Не вбивай мене, бо люди побачать і посадять тебе в допру.

Чоловік як засміється:

— Хто побачить?

— Он те перекотиполе й розкаже, якщо не люди, — тихо вмираючи сказала жінка.

Зарив Іван дружину в полі, сам вернувся додому. В селі сказав, що зникла жінка. Через рік оженився і взяв за жінку Гапку та й зажив з любкою в щасті. Отак-то прожили вони років десять. Та одного разу взяв дружину в поле.

От їдуть вони на возі, дивляться, аж котиться перекотиполе по полю. Як розсміється чоловік:

— А казала жінка, що перекотиполе розкаже про мій гріх!

— Про що це ти, чоловіче?»- поспитала Гапка.

А той і давай розказувати, як убивав першу жінку. Гапка вислухала чоловіка, на другий день заявила куди треба. Забрали того мужика в тюрму та й більше його ніхто й не бачив.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

48 (5507). Перекотиполе. СУС 960А. Записала Танцюра Галина. Слободяник Олександра Марківна. Черкаська область, Смілянський район, Ковилиха

Перекотиполе
Українська народна казка Чернігівщини

Кажуть, що було це давно. Поверталися два парубки Семен та Роман з лісу додому. Дрова заготовляли чи що, вже й не пам’ятаю. Дорога далека, слово за словом — зав’язалася суперечка. Та така, що й до бійки дійшло. А характер у Семена тяжкий, запальний. Побив дуже Романа, звалив його з ніг. Але не зупиняється, ще б’є. Зовсім покидають сили Романа, відчуває, що кінець йому.

А навколо нікого, і матері ніхто не скаже, хто вбив її сина. Аж ось перекотиполе котиться. Спраглими губами тихо прошепотів Роман «Будь же хоч ти, перекотиполе, моїм свідком».

Пройшов час, Семен одружився, живе собі та господарює. Одного разу поїхав з дружиною в ліс по дрова. Їдуть вони польовою дорогою, аж ось перекотиполе котиться.

— Ха-ха! — засміявся Семен. — Свідок покотився.

Дружина давай допитуватися, що за свідок. Почав відмовлятися чоловік.

— Та було колись одне діло, навіщо воно тобі?

— Та що за діло?- образилася жінка. — Хіба я тобі не вірна дружина, що ти правди мені не кажеш?

Причепилася до чоловіка от він і каже:

— Знаєш, колись убили Романа? То я убив. А коли вбивав, котилося перекотиполе, то Роман просив, щоб воно було його свідком.

Через деякий час посварився Семен з дружиною. А щоб більше налякати, то ухопився за сокиру. А жінка почала кричати:

— Це ти і мене хочеш вбити, як того Романа, що тільки перекотиполе було його свідком?!

Ось так через довгий час виявилося, хто вбив Романа. Отримав Семен відповідну кару за вчинок, свідком якого було лише перекотиполе.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

114 (4219). Перекотиполе. СУС 960А. Записано 2008 року. Титон Ганна Михайлівна (1944). Чернігівська область, Козелецький район, Карпилівка

Перекотиполе
Українська народна казка Чернігівщини

Поїхали чоловік з жінкою в поле робити. Полаялися щось там і чоловік жінку сильно побив. Лежить жінка, чує, що вмирає. А полем котилося перекотиполе. От вона й каже до нього:

— Будь моїм свідком, перекотиполе.

Пройшло багато років, чоловік одружився вдруге. Пішли вони з жінкою в поле робити. Їдуть, а по дорозі котиться перекотиполе. А чоловік каже:

— Ну, що свідок, посвідчив?

Почула це жінка і стала питати, що то означає. От чоловік і признався, що колись вбив свою жінку. Через деякий час вони розлучилися, а жінка всім розказала про злочин свого чоловіка. Він поніс відповідну кару.

Ось так перекотиполе посвідчило.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

124 (4075). Перекотиполе. СУС 960А. Записано 2007 року. Костюк Віра Михайлівна (1931). Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, Тиниця