Руженюк
Українська народна казка Гуцульщини

Один хлопець пас корову Ружену. І через то його назвали Руженюк. Він розкручував корові ріг і з рога пив молоко. І був рум’яний і дуже файний. А мачуха давала йому їсти лиш цибулю та й кулешу і думала, що він від того вмре. Він ту цибулю й кулешу кидав у дуплаву вербу, і верба від того всохла. А він подивився на ту вербу та й заплакав. Та й каже:

— Отак і я мав би всохнути, як ця верба.

Мачуха крадькома піддивилася, що він у корови п’є молоко з рога, та й каже чоловікови:

— Віджени його геть, бо він нам шкоду робить, він ссе нам корову. А чоловік як чоловік. Зачала жінка йому це казати, то й мусів він

її послухати. Повів хлопця в ту колибу та й сказав:

— Ти готуй кашку та й кулешку, а я піду за дровами. І хлопця там лишив та й утік.

А в тій колибі жила дівчина. Вона пригнала з паші корову, а в колибі її Руженюк сидить. І вона погодилася приймити його до себе в колибу. Здоїла дівчина корову, переночували вони, а на другий день Руженюк каже:

— Корова най пасеться, а ти вари кашку та й кулешку. А я піду за дровами.

Пішов він за дровами, чує — щось скрипить у лісі. Дивиться він, а на буці сидить чоловік та й тре руками бук до бука, а буки риплять. Руженюк каже:

— Хто ти такий?

— Я Крутидерево.

— Як ти, — каже, — такий дужий, то ходи зо мною, може би, ми були товаришами.

— А ти як ся називаєш?

— Руженюк.

І погодився Крутидерево бути Руженюкови товаришем. Зліз він з дерева, пішли вони оба до тої колиби, дівчина зготовила кашу та й кулешу, повечеряли вони, переночували, та й рано знов каже Руженюк:

— Ми йдемо за дровами, а ти готуй кашку та й кулешку.

Ідуть вони лісом, понад глибокий яр, чують — щось у яру скрипить. Прийшли ближче, а у потоці на камені сидить чоловік і тримає в руках такі два камені, як млинські, і тре камінь до каменя, а камінь скрипить. Питає Руженюк:

— Що ти робиш?

— Я хочу так обробити камінь, аби було з него млинське жорно.

— А як ти ся називаєш?

— Я, — каже, — Трикамінь. А ви як ся називаєте?

— Я Руженюк, а він — Крутидерево. А ти би не був наш товариш?

— Буду, — каже.

— Ну то ходи разом з нами, будемо товаришами.

Пішли вони до тої колиби, дівчина зготовила їм їсти, поїли вони та й радяться, що їм далі робити. Та й кажуть:

— Ми будем ходити на полювання, а дівчина буде пасти корову. Пішли вони два, Руженюк та й Трикамінь, на полювання, а

Крутидерево лишився дозирати хату, бо дівчина пішла з коровою пастушити. Та й дотягнулося аж до вечора. Стемнилося. Крутидерево засунув те, що наварив, у піч, аби була гаряча страва, а самий ліг на піч спати. Чує — надворі щось дубає, кричить знадвірку:

— Пусти!

А Крутидерево каже:

— Як-ис прийшов, так і йди.

А той втворив у колибі двері та й зайшов досередини. То був чоловік великий, бородатий і страшний.

— Ти, — каже Крутидерево, — хто?

— Я — Ліктиборода. Давай їсти, бо ти буду на груди лізти, — каже той чоловічище.

А Крутидерево на те:

— Ой не будеш!

— Ой буду!

Та й заліз у піч, та й узяв ті страви, та й їв без ложки, як порося. А що не доїв, то всадив у то бороду та й бородою викалатав. Та й гримнув дверми й пішов.

Приходять товариші.

— Давай їсти.

— Беріть там у печі та й їжте.

Вони витягли то з печі, почали їсти та й кажуть:

— Ай, то якесь недобре, несмачне. Що ти то зварив? Як ти не вмієш варити, то вже не будеш більше. Ми з Трикаменем будем по черзі варити.

На другий день лишився варити Трикамінь, а Руженюк і Крутидерево пішли на полювання. Зварив Трикамінь їсти і виліз на піч. Чує: «Дуб-дуб-дуб!» Дубає хтось.

— Пусти, — каже.

— Як прийшов, так і йди, — каже Трикамінь. А той шарпнув двері і ввійшов до колиби.

— Давай їсти, бо ти буду на груди лізти.

— Ой не будеш.

— Ой буду.

Та й перечаться оба.

— А ти хто такий? — питає Трикамінь.

— Я, — каже, — Ліктиборода.

Заліз він у тоти горшки, їв без ложки, бовтав то, як хотів. А решту, що не доїв, поколотив бородою. Та ще стягнув Трикаменя з печі, та виліз йому на груди, та помняцкав його, та й пішов.

Прийшли товариші з полювання:

— Давай їсти!

— Беріть там у печі. Взяли вони, зачали їсти.

— Це недобре, — кажуть, — якесь перебовтане, якесь смердяче. (А Крутидерево добре знає, чого воно таке недобре, але мовчить).

Каже Руженюк:

— Ви не вмієте варити їсти. Дівчина буде пасти корову, а я буду варити їсти.

Лишився Руженюк удома, дозирав господарство, зварив їсти, позасував страву в піч, аби було тепле, а сам виліз на піч. Чує — щось надворі «дуб-дуб-дуб». Дубає так сильно, що аж земля дрижить. Кричить:

— Пусти!

А Руженюк каже:

— Як-ис прийшов, так ся пусти.

Той шарпнув двері, увійшов досередини та й кричить:

— Давай їсти, бо ти буду на груди лізти!

— Не будеш.

— Ой буду!

Той до печі та до страви, а Руженюк скочив з печі та як ухопить того Ліктибороду! Стали вони оба боротися, та й розщиб Руженюк Лікти-бороду. Аж з него пішов дехоть.

Прийшли товариші — їда добра і дехоть є серед колиби. Та й каже їм Руженюк:

— Ви такі невірні. Чому ви мені зразу не сказали, що тут таке було? Я був би з ним зробив порядок швидко.

А Крутидерево та й Трикамінь кажуть:

— Ми ся бояли тобі казати. Ліктиборода такий, що у сім рік знов воскресне, як не запалимо цей дехоть.

Нім вони пішли шукати кресела, нім прийшли, а там, де був той дехоть, лиш ся діра в землі зробила. Радяться вони:

— Треба спуститися в цю діру та й запалити той дехоть, бо в сім рік Ліктиборода буде гірший, як тепер.

Каже Крутидерево:

— Я буду крутити з молодих буків ожівки, бо я від цего майстер. Накрутив Крутидерево ожівок, зачепили їх докупи, щоб довге ся зробило. Та й радяться:

— Ну хто туди полізе? Крутидерево каже:

— Я не полізу, я крутив ожівки. Трикамінь каже:

— Я также не полізу, бо я не від цего. Най лізе Руженюк. Руженюк каже:

— Я полізу. Запалю той дехоть та й вернуся до вас. А коло вас лишаю свою зброю та й сопілку. Як ся верну, аби було все на своїм місци.

Спускають вони його в яму, на той світ, аж на дно. Іде він і надибав живого Ліктибороду. А той каже:

— Ти мне аж тут найшов?

— Найшов. І я вже тебе тут не лишу. Ти вже нам доста шкоди наробив.

— Ну, борімся, — каже Ліктиборода Руженюкови. — Хто буде дужчий, той буде жити.

Зачепилися вони боротися. Руженюк як розщиб Ліктибороду, та й пішов з него дехоть.

Вертається він до тих ожівок і посіпав за них, аби його тягнули нагору. Тоти вже там вчули, що він добивається. А він не сів самий на них, а поклав великий камінь. Тоти товариші підтягнули його до половини та як пустили, то розсипався камінь на скалки. А він заплакав та й каже собі: «Отак то товариші. Мав я так розсипатися, як цей камінь». Та й журиться, як він ся добуде наверх. Аж дивиться — летить полетюща гадина, язя. Та й питає вона:

— А ти що тут робиш?

— Я, — каже, — хочу йти на той другий світ, а мене товариші не хочуть витягнути, і я став безрадний.

Каже змія язя:

— Я тебе винесу на той світ. Але то далеко, і може піти вогняний дощ і все спалити. Аби не спалив нас вогняний дощ, треба вбити дев’ять буйволів. М’ясо буде мені на харчі, а шкурами мемо ся накривати від вогняного дощу.

Найшов Руженюк дев’ять буйволів, убив їх, облупив і приніс то все до змії. Поклала ті шкури змія язя на себе та й каже:

— Сідай мені на потилицю. А я буду летіти, та й будемо добиватися на той світ.

Сів він на ту змію, і летять вони. Каже змія язя:

— Як ся подивлю направо, аби давав мені м’ясо, а як ся подивлю наліво, аби накривав буйволячими шкурами себе та й мене.

Летить змія язя і Руженюк на ній. Пішов вогняний дощ. Подивилася змія наліво, і він накрив себе та й ту змію язю. Прогоріла одна шкура, прогоріла друга. Вісім шкур уже прогоріло. А вони летять вище й вище. Поклав він дев’яту шкуру. Подивилася змія язя направо, а м’яса вже нема. Тоді він відтяв собі кавалок литки та й укинув змії в пащеку.

Вилетіли вони наверх, та й каже змія язя:

— Якби не ті шкури та й не те м’ясо, я би тебе не змогла витягнути на берег. А це послідне м’ясо найліпше було. Відки ти його добув?

А він показав литку. Змія й каже:

— У мене є вода цілюща й живуща. Бий мне по потилиці. Вдарив Руженюк змію по потилиці, і вискочила в неї з горла та литка. Каже змія язя:

— Притуляй то м’ясо на своє місце.

Він притулив. Змія полляла цілющою водою, відтак полляла другою водою, живущою. І нога загоїлася. Та й тоді подякував він змії язі, і попрощалися вони. Змія повернулася, а він пішов на те місце, де жив.

Прийшов він до тої колиби, а та дівчина, з якою він жив, така забрьохана, дрантива. Свині обходить. Подивився — його сопілка стоїть, де стояла.

— А хто в цю сопілку грав? — питає Руженюк. А його товариші кажуть:

— Хто грав, то грав, але його вже на світі нема, його вже кости розсипалися.

І він заграв у сопілку. А вони пізнали, що то Руженюк, та й ся дуже настрашили. Він їх обох повбивав, а з тою дівчиною оженився. Зробив велике весілля. На тім весіллю я був, мід-горівку пив — бородою текло, а в роті не було. Дали мені на тім весіллю солом’яний ціпок, а ціпок переломився, а я тутки опинився.

Руженюк з жінкою жиють, постолом добро возять, діти мішками носять.